Головний екзамен для кожного з нас – це те, як завтра вранці ми розбудимо наших дітей, який настрій триматимемо за сніданком та як проводимо їх до школи. Бо педагогіка – вона в дрібницях, а не в тому, наскільки ми знаємо математику чи історію…

…як стоїть вчитель, коли вітає своїх учнів, які слова обирає для кожного і як довго триматиме руку дитини в долоні. Бо сьогодні комусь потрібне довге торкання, а завтра – коротке… Чи проживає подумки вчитель кожне слово, коли він повторює з дітьми ранішній вислів, чи то він переймається у цей час тим, що в кутку класу хтось вже бешкетує… Чи помітить він, що сьогодні у однієї дитини є особлива радість чи особлива журба…

І де вчителю на все це брати натхнення…

Петер Люті, досвідчений швейцарський вчитель, розповідає про глибокі та філософські речі простою мовою. Говорить про народження та смерть, про любов та розвиток. Бо все це для нього – вальдорфська педагогіка.

Отже, натхнення вчителя має своє джерело. І тут красиву метафору наводить лектор: джерело – це не фонтан. Джерело щоразу приносить нам свіжу воду, в той час як фонтан забирає стару і лише імітує джерело…

І це джерело – любов.

Є вислів, що легко любити людство взагалі, важко – конкретну людину.

Вальдорфська педагогіка переймається саме тим, як пробудити любов до конкретної дитини, – каже Петер.

Він переконаний, що кожна людина може йти шляхом розширення себе та своєї любові. Адже, коли ти не розвиваєшся, то любов твоя матиме присмак егоїзму і рано чи пізно почне обмежувати дитину, ліпити її на свой смак. Бо «природня» любов до дитини є в кожному з нас. Нам подобається любити дітей. Але ми робимо це для себе. І в такому разі приходить момент, коли дитина розуміє – так, мене люблять, але не приймають.

Щоб допомогти дитині стати самим собою, потрібно більше ніж «природня батьківська любов». Потрібен розвиток, розширення, інтерес.

Інтерес, цікавість – це перший крок до любові. І це може стосуватись і предмету (літератури чи фізики) і людини. Примусити себе любити щось неможливо, натомість можна спрямувати свій інтерес куди забажаєш, а там може народитись і щось більше.

Як вчителю пробудити інтерес до дитини? Пан Люті дає рецепт: треба цікавитись не лише тим, що відбувається із дитиною зараз (хоча це важливо). Якщо замислитись, як вона прийшла на світ, як прожила своє дитинство, розпитати про це батьків та вихователів садочка. Підключити інтуїцію та поміркувати – а що було ще раніше, звідки ця душа прийшла в цей світ та з якою метою… Ми отримаємо зовсім інший погляд на дитину та її вчинки тут і зараз.
А якщо поміркувати так само на роки вперед – що буде з цією людиною в подальших класах, після школи, як вона проживе життя, зустріне свою старість та покине світ… і це не пусте, адже кожна людина наприкінці життя згадує його початок. У такому світлі зовсім по-іншому сприймається фігура вчителя, його ставлення до дитини. І такий підхід – це вже зовсім інша глибина відносин…

Ще один аспект розширення особистості вчителя – це цілісний підхід до дитини. Вона – особистість, а не тільки учень конкретного предмету. І вчитель математики чи музики цікавиться не тільки тим, наскільки успішна дитина на його уроках. А всі розуміють, що є нерозривні зв’язки “тіло-душа-дух” та “воля-почуття-розум”. І якщо людина вправляється у рукоділлі – це впливатиме і на її розуміння математики чи читання. Такий погляд допомагає поважати дитину.

Нерідко можна почути, що вальдорфські школи добре підходять дітям творчим, не орієнтованим на сильний інтелект та логіку. Між тим, саме для розуму вальдорфська педагогіка дає найкращу поживу, каже пан Люті. Бо мислення не може бути живим, якщо воно не розвивалось саме в поєднанні з тілом та почуттями.

І про аспект часу, сучасності.

Петер Люті зазначає, що діти, які навчаються зараз, прийшли в світ зі своєю метою. В інший час вони б не могли навчитись саме тому, що їм потрібно.

Нам треба розуміти це, не засуджуючи ні час, ні дітей.

Хоча час цей непростий, і для дітей зокрема.

Непростий і для дорослих, перед якими стоїть завдання бути в ритмі сучасних технологій та вимог світу і водночас дати дітям тепло та підтримку. І це зовсім різноспрямовані завдання, каже Петер.

Можливо, тому і виникає зараз так багато вальдорфських шкіл. Бо це школи, де діти можуть відчути, що їх люблять. А дітям саме це і потрібно.