1

Котрий з-поміж живих, обдарований чуття­ми, не любить над усі чудесні явища розлеглого вколо нього простору всерадісне світло — з його барвами, з його променями й хвилями, з його ми­лою всеприсутністю в яві пробудного дня. Мов життя найдоглибнішою душею дихає ним безна­станних сузір велетенський світ, що плавають танечно в своїм блакитнім потоці — дихає ним іскристий, вічновспокоєний камінь, мисленні, всисаючі рослини і тварин дика, палка, різнома­нітна, рухлива сила — дихають ним барвисті оболоки й воздухи — передусім же розкішний чужинець з омисленим зором, летючою ходою й ніжнозамкнутими, звучномовними устами. Як во­лодар земної природи закликає воно кожну силу, зв’язує й розв’язує нескінченні союзи, надягає свій небесний образ на кожну земну істоту. — Сама його притомність об’явлює дивезну велич держав усесвіту.

Наділ звертаюсь я до священної, невимовної, таїнної ночі. Далеко лежить світ — занурений у глибоке склепіння — порожнє й самотнє його місце. По струнах грудей віє глибока тоскнота. В краплини роси я хочу поринути й змішатися з попелом. — Далечі спогаду, бажання юности, дитинства мрії, цілого довгого життя короткі ра­дощі та марні надії з’являються в сірих строях, мов вечірня мряка по сонця западі. Далеко ле­жить світ зо своїми барвистими насолодами. По інших просторах нап’яло радісні шатри світло. Чи вже не вернеться ніколи до своїх вірних ді­тей, що з невинности вірою на нього чекають, до їхніх садів, до їхнього пишного дому?

Що ж бо то передчуттям струмує попід сер­цем і поглинає смутку м’яке повітря? Чи маєш і ти людське серце, темна ноче? Що тримаєш ти під твоїм плащем, що мені незримою силою на душу йде? Ти лиш здаєшся жаскою — дорого­цінний бальсам краплинами стікає з твоєї доло­ні, з в’язанки маку. В солодкому сп’янінні ви­простуєш ти важкії крила душі, підносиш їх до­гори. І даруєш нам радощі темно й невиречено, таємно, як ти сама єси, радощі, що дають нам прочуття неба. Темно й невиречено чуємо ми се­бе зрушеними — я зрю доглибний лик, що ніжно й благоговійно схиляється до мене й з-під без­конечно переплетених кіс матері любу юність явля. Яким бідним і дітвацьким уявляю я собі тепер світло з його барвистими речами — яким радісним і благословенним дня прощання — Тож лише тому, що ніч відваблює тобі слуг, розсіваєш ти у простору далях світляні кулі, щоб звісту- вати твою всемогутність — твій поворот — у ча­сах твого віддалення. Небеснішими за оті в да­лях блискучі зорі видаються нам безконечні зо­ри, що їх ніч у нас отворює. Далекіш видять во­ни, ніж найблідіші з того незчисленного мнозтва не потребувавши світла прозрівають вони гли­бини любодайної душі — що звисоченіші просто­ри сповнює несказанним блаженством. Хвала ве­летенській владарці, високій звістовниці священ­них світів, плекальниці блаженної любови — ти приходиш, кохана — вона посилає мені тебе ніжна кохана — любе сонце ночі, — і чуваю я — бо я Твій і Мій — звістовано від тебе ніч мені до життя — зроблено мене людиною впивай у себе духовою смагою моє тіло, щоб я воздушно з тобою щиріше злився і тоді вічно триватиме шлюбна ніч — Ніч прийшла — моя душа в захваті — минулася земна путь і ти знову моя. Я гляжу тобі в глибокі темні очі, не виджу нічого, як лише любов і блаженство. Ми схиляємось на ночі олтар, на м’яке ложе — покров падає і запалений від теплого тиску зай­мається солодкої жертви чистий жар.

2

Чи повинен завжди повертатися ранок? Не скінчиться ніколи земного влада? Нещасна ме­тушня виснажує небесний приліт ночі. Чи ніко­ли любови таїнна жертва навічно не запалає? Виміряний був світлу його час і чуванню — але понадчасне й позапросторове ночі панування. — Вічне тривання сну. Блаженне сніння — не вща­сливлюй так рідко ночі посвячених у цьому зем­ному денному витворі. Лише глупі не визнають тебе і не знають жадного сну поза тією тінню, що її ти в отому смерканні правдивої ночі спів­чутливо на нас кидаєш. Вони не відчувають те­бе в золотому потоці винограддя — в мигдалево­го древа чудесній олії і соках брунатних маку. Вони не знають, що це ти той, хто ніжної діви груди овіває і небом робить лоно — не прочувають, що зо старих переказів ти небооб’явно йдеш назустріч і несеш ключ до осель блаженних, нескінченної таїни мовчазний звістовнику.

3

Одного разу, коли я проливав гіркотні сльо­зи, коли в болі розчинена розточувалась моя на­дія і я самотній стояв на сухому пагорбі, що по­ховав у тісному, темному просторі образ мого життя — самотній, як ще жаден самотній не був, гнаний невимовним жахом — знесилений, з од­нією лиш думкою біди — як я тоді оглядався за допомогою, не був здатний іти наперед і до повороту теж неспроможний, і повислий на біжучому, згаслому бутті з нескінченною тугою: — тоді прийшло з блакитних далин — з висот моєї древньої святині тремтіння смерку — і одним разом розірвало пута народження — світла кай­дани — відлетіла земна пишнота і моя жалоба разом з нею — тоскнота влилася в якийсь новий, бездонний світ — ти, нічне надхнення, дрімото неба, пройняло мене — місцина тихо піднеслася через краєвид бринів мій розкутий нововроджений дух. Хмарою пилу обернувся пагорб — крізь хмару взрів. я преображені риси коханої. В її очах покоїлася вічність — я пойняв її ру­ку, і сльози стали однією іскристою, нерозрив­ною стрічкою. Тисячеліття потягнулися наділ у далінь, як негода. На її шиї зридав я новому життю сльози захвату — це був перший сон у тобі — він перейшов, та лишивсь його відблиск і щойно відтоді відчуваю я вічну, нестрясенну, незмінну віру в небо ночі і в його світло, в його сонце, кохану.

4

Тепер знаю я, коли буде останній світанок — коли світло більш не полохатиме ночі, ані лю­бови — коли буде довічна дрімота і один тільки невиснажний сон буде. Небесну втому чую я в собі. — Далекий та трудний був мій шлях до святої гробниці, і хрест був важкий. Чиї уста хоч один раз спивали з кришталевої хвилі, що, непомітна для ницих почуттів, струмує в темне лоно пагорба, коло підніжжя якого розбивається земний приплив, хто її скуштував, хто став на цих граничних горах світу та дивиться вділ на нову країну, в ночі житло — істинно той не по­вернеться назад до гону світу, до країни, де пра­вить світло та господарює вічний неспокій.

Угорі будує він собі хатину, хатину миру, ту­жить і любить, дивиться вгору, аж найжаданіша з усіх годин — втягне його в родовище джерела земне випливе вгору і з вершини сплеснеться наниз, але що стало святим через дотик любови, те вільно стремить крізь скриті хідники до по­тойбічних царин, де воно, як хмаринки, злива­ється з пробудженою з дрімоти любов’ю. Ще бу­диш ти, жваве світло, втомленого до праці — вливаєш в мене веселощі життя — та не відвабиш мене від спогаду про мшистий пам’ятник. Я волю охоче рухати старанними руками, розгля­датись навколо, де ти мене потребуєш — про­славляти твого блиску повнотну розкіш — без до­сади стежити твого штучного витвору чудовий зв’язок — залюбки роздивлятись на твого могут­нього світляного годинника омислений хід — досліджувати сили співрозмірености та правила чудесної гри незчисленних просторів та їхніх ча­сів. Але вірним ночі зостається темне серце моє та її доньці, творчій любові. Чи можеш мені яви­ти навіки вірне серце? чи має твоє сонце приязні очі, що впізнають мене? чи вловлять твої зорі мою простягнену руку? чи повернуть мені лагід­ний потиск та слово пестливе? чи фарбами та легким обрисом ти прикрасило її — а чи це вона була, хто надала твоїй прикрасі звисоченішого, любішого значення? Яку втіху, яку слажду обі­цяє твоє життя, що вони схвилювали б раювання смерти? Хіба не носить усе, що нас надихає бар­ву ночі? Вона як мати несе тебе, і їй ти завдя­чуєш усю твою пишноту. Ти розплилося б у са­мому собі — в безконечних просторах розійшло­ся б ти, якби вона тебе не підтримувала, не зв’я­зувала, щоб ти стало теплим та полум’яно світ породжувало. Істинно я був раніш, як ти було — послала мати мене населювати твій світ, зцілю­вати його любов’ю, щоб він став вічно наочним па­м’ятником — засаджувати його нев’янучими квіта­ми—надавати людяного змісту твоїм творивам. Ще не дозріли вони, ці божественні мислі — Ще слі­ди нашої притомности — нашого об’явлення — малі — Колись вкаже твій годинник кінець ча­сів, коли ти станеш як один з нас та, сповнене туги й запопадливости, згаснеш і вмреш. У собі чую я твоєї метушні кінець — небесну свободу, блаженний поворот. У несамовитому болі прознаю я твоє віддалення від нашої батьківщини, твій спротив старим, розкішним небесам. Даремен твій гнів, твоє лютування. Неопалимим сто­їть хрест — звитяжна корогов нашого роду.

Мандрую вдаль я,
Й з болів моїх
Кожен бо стане
Жалом утіх.
Ще ось часинка,
І я звільнюсь,
Сп’яніло в лоно,
В любов схилюсь.
Життя нескінченне
Вирує в мені,
Зорю я з вершини
Тебе в далині.
Блиск твій на горах
Знайде кінець —
Тінь прохолодний
Приносить вінець.
О! любий, могучо
До дна мене пий,
Нехай прокинусь
В любові тій.
Я чую вже смерти
З’юнілу струю,
І в бурях життьових
Відважно стою.
Я вдень бо у вірі
У мужній жию
Й ночами вмираю
В палкому раю.

5

Над людей розповсюдженими племенами па­нувала спередвіку залізна доля німою владою. Темна, важка бинда лежала на їхніх боязких душах — Безконечна була земля — богів пере­бування, і їхня вітчизна, багата на скарби й пиш­ні чуда. Від віків відвічних стояла їхня таїнна будова. Над світанку червоними горами, в моря великосвятнім лоні мешкало сонце, всезаймаль- не, живе світло. Днедавній велетень тримав на собі світ. Твердо придавлені горами лежали пра- сини матері землі — безсилі у своїй нищівній люті проти нового величного божеського роду та його родичів, радісних людей. Моря темна, зеле­на глибина була богині лоном. Пишний народ роз­кошував у веселощах по кришталевих гротах — ріки й дерева, квіти й тварини мали людський омисл. Солодше смакувало вино, із зримої юної повноти дароване — божество в виноградді — любодайна, материнська богиня, вироставши з зо­лотого збіжжя повних колосків — любови бла­женне сп’яніння солодкою службою найпрекрас- нішій боговитій жоні — вічно барвисте свято не­бесних чад і земних мешканців сп’яняло життя, мов весна, крізь сторіччя. — Усі роди дитинно вшановували ніжне, тисячевиде полум’я як най­вище світу. Одна думка лиш була це, одна жасюча примара,

Що до застольних втіх ішла як жах,
Веселощі в страхіття сповивавши.
Розради навіть не було в богах,
Що б грудь звільнила з гноблення назавше.
Таємно простягнувсь потвори шлях,
Від мольб та жертв їй лють росла ще явше;
Була це Смерть, що радісний бенкет
Призводила стражданням у розмет.

Всього навік відлученому вобіч,
Що тут блаженно-збудне на серця,
В розлуці з милими, яких сьогобіч
Болюча й довга туга рушить ця —
Лиш мертвому був стомний сон у здобич,
Борня лиш для безсилого борця.
Розбилась насолоди буйна хвиля
Об скелю вічного незадовілля.

Високим духотворним палом хтінь
Дав люд красу жаскій отій личині —
Тож юнь лиш спочива від палахтінь
У кроткій мов зідхання гарф кончині —
Розтане згадка в зимноструйну тінь:
Так співано при тім жалобнім чині.
Та не розгадано довічну ніч,
Важучий знак владущих потойбіч.

До скінчання хилився старий світ. Юного ро­ду відрадний сад зів’яв — ген у вільніші, пустин­ні простори стреміли дорослі, недитинні люди. Боги зникли з їхнім супроводом — Самотня й нежива стояла природа. Залізним ланцюгом зв’я­зали її сухе число й строга міра, законами стали. І в поняття, в темні слова, наче на порох і на воздухи, розпалося неміренне квітування тисяче- кротного життя. Відлетіла заклинальна віра і всеперетворна, всепосднальна небесна товариш­ка, фантазія. Недружелюбно дув холодний пів­нічний вітер понад заціпенілою нивою, і скосте­ніла чудо-батьківщина розлетілася в етері. Неба безконечні далі сповнилися світляних світів. До глибшої святині, в душі вищий простір потягну­лося зо своїми силами серце світу — панувати там аж до настання нового дня, звисоченої світо­вої величі. Не було вже більше світло богів вмі­стилищем і небесним знаком — серпанок ночі накинули вони на себе. Ніч стала об’явлень мо­гутнім, плідним лоном — до нього повернулися боги — дрімали, щоб вийти в нових розкішних подобах у перемінений світ. Серед людей, у на­роді, що, від усіх зневажуваний, зарано став зрі­лим і вперто відчужувався блаженної цноти юности, з’явився з ніколи небаченим обличчям новий світ — У нужді казкової хижі — Син першої дівственниці й матері — Таїнних обіймів безконеч­ний плід. Східньої країни прочутна, квітуча му­дрість найперша впізнала нових часів початок — До царя сумирної колиски вказала їй зоря доро­гу. В недалекого майбутнього імені вшанували вони його блиском та пахощами, найвищими чу­десами природи. Самотньо розпросталося небесне серце до квітучого келиха всемогутньої любови — отця високому ликові звернене й покоївшись на прочутних блаженних грудях любодайно-поваж- ної матері. З обоговлювальною пильністю гляділо мудромовне око цвітущого дитяти на дні май­буття, на своїх любих, парость свого божествен­ного роду, безтурботне щодо своїх днів земної до­лі. Незабаром зібралися найдитинніші душі, щи­рою любов’ю чудесно захвачені, вколо нього. Не­наче квіти, пустило пагони нове, чуже життя в його близькості — Невичерпні слова і звістування найрадісніші падали, немов іскри божистого духу, з його дружніх уст. Від дальнього берега, під Геллади ясним небом уроджений, прийшов співець до Палестини й віддав ціле своє серце чудесному дитяті:

Стоїш ти здавна, постаттю юнак,
Замислений на нашій домовині;
У темряві розради втішний знак —
Початок ясний звищеній людині.
Від чого ми в журбі глибоко так,
Те як солодка туга манить нині.
Крізь Смерть довічне прознаем життя,
Ти — Смерть і нам зціління з небуття.

Співець подався повен радощів до Індостану — і взяв із собою серце, сп’яніле вічною солодкою любов’ю, і висловлював його під тим ніжним не­бом, що довірливіш до землі горнеться, так що тисячі серць прихилились до нього, і радісна зві­стка тисячегалузо зростала вгору. Незабаром по співцевім прощанні стало дорогоцінне життя жертвою людського глибокого занепаду — Він помер у юних роках, відірваний від улюбленого світу, від плачущої матері й своїх підупалих на дусі друзів. Невимовних страждань темну чашу спорожнили святі, любодайні уста — В жахливій боязні зближалася година народження нового світу. Твердо боровся він зо старої смерти жасом — Тяжко лежав тиск старого світу на ньому. Ще раз поглянув дружньо він на матір — тоді з’явилася відвічної любови відпустна рука — і він заснув. Лиш немногі дні висіло глибоке по­кривало над розбурханим морем, над тьмяною, тремтячою землею — незчисленними сльозами зридали улюблені — Розпечатано таємницю — не­бесні духи підняли прадавній камінь від тьмавої домовини — Янголи сиділи коло дрімотного — з його мрій ніжно виображені — Пробуджений у новій боговитій величі, піднявся він висот з’юнілого, новонародженого світу — поховав власного рукою древній труп у полишеній печері і поклав на ній усемогутньою силою камінь, що його жад­на потуга не підніме.

Ще плачуть твої улюблені сльозами радости, сльозами зворушення й безконечної вдячности над твоїм гробом — видять тебе все ще, радісно злякані, як із мертвих встаєш — і себе з тобою, видять тебе, як плачеш із солодкою щирістю на матері блаженних грудях, як поважно з друзями мандруєш, слова промовляєш, як від древа жизні відламаний — видять, як линеш повен туги в батькові обійми, приносивши юне людство й зо­лотого майбуття невиснажний напій. Мати лине незабаром за тобою — в небесній славі — Вона була Найпершою в новій батьківщині біля тебе. Довгі часи протекли відтоді, і в дедалі звисоче- нішому блиску рухається твоє нове творення — і тисячі з болів та страждань тягнуться, повні віри й туги й вірности, за тобою — І царюють із тобою й небесною Дівою в царстві любови — і служать у храмі небесної Смерти й суть у віч­ності твої.

Піднято камінь в час
Повстань людського роду —
І видано вже нас
Із пут в твою свободу.
Щеза журба терпка
Тут при твоїм потирі,
Земне життя зника
В останніх учт офірі.

Зве на весілля Смерть —
Палахкотять ліхтарні —
Зібрались юнки гарні —
Оливи повно вщерть —
Та най в многоголоссі б
Уже бринів твій шир
І нам на людський спосіб
Озвались сонми зір.

Горі тобі, Маріє,
Йдуть тисячі сердець;
Тобі, єдина мріє,
Примар-життів вінець.
Своїх зцілінь достоту
Як прочуття беруть
Тебе, святу істоту —
Прийми ж на вірну грудь.

Отих, що розривного
Зазнали мук огню
Й тікавши світу сього
Зорять тебе одну;
Що з поміччю прийшли нам
В годину болю й бід —
До них ми нині ж линем
На жизнь у вічний світ.

Вже не рида над гробом
Хто вірить в любий лад,
Не зграблять жадним робом
Його солодкий клад —
Йому наситна туга,
Надхненням йому ніч —
Небесних чад потуга
Страж серця від увіч.

Сміліше, в жизнь довічну
Крокуе-йде життя;
З осердя в даль всебічну
Просвітлені чуття.
Розточаться сузір’я
В життя злоте вино,
Нам в ясне їм підспір’я
Стать зорями дано.

Звільнилося кохання
І жадних більше меж.
Сягнуло існування
В ширінь морських безмеж —
Саме блаженство ночі —
Лиш пісня з віку в вік —
І всім нам сонця очі
Являє Божий лик.

6

ТУГА ЗА СМЕРТЮ

Углиб, землі в осердя, в грудь,
Геть з ясної держави!
Страждань удари й дика лють
Значать ясу виправи.
В вузькому линемо човні
До берега, що в вишині.

Прославна нами вічна ніч,
Відвічна ця дрімота.
Нас днина гріла віч-на-віч
І кволила скорбота.
Утіх чужинних дух здимів,
До батька волимо домів.

Що винні ми на цій землі,
Коханню вірні свому —
Позаду Давне вже в імлі,
А що нам у Новому?
О! самітний того уділ,
Кому доглибно Правік мил.

Той Правік, де пресвітле це
Горі чуття горіло,
Де руку батькову й лице
Ще людство знало й зріло
І де звисочене в чутті
Взірцю рівняло в простоті.

Той Правік, де багаті в цвіт
Блищали роди древні
І чада йшли в небесний світ
До мук і смерти ревні,
І хоч слажди живий був зов,
Та била в серце лиш любов.

Той Правік, де в юнацький жар
Сам Бог в’явився кроткий
І ранній смерті дав як дар
Живот свій пресолодкий.
Не гнав від себе болю жас,
Тим ще дорожчий він для нас.

Ми в тузі боязкій туди
Глядим у ночі темній
І жадної нема води
Тій спразі сьогоземній.
Лиш поворот у рідний край
Нам знову дасть узріти рай.

Що держить наше вороття —
Давно спочили любі.
Їх гріб змика нам біг життя,
Ось ми в мучущій згубі.
Знайшли шукання вичерп свій —
Вже серце сите — світ пустий.

Безмежний і таїнний струм
Струїть в нас любе око —
Журб наших луни з дальніх стум
Вчуваю я глибоко
І спрагу душ коханих тих,
Що шлють до нас тужіння дих.

Углиб, де наречена жде,
Де жде любов в Ісусі!
Сміліш, смеркання вже гряде,
Тим, хто в сердечній скрусі.
Нам розбива кайдани сон
І нурить нас до отніх лон.

(Переклад: Ігор Костецький)

Оригінал текстів був взятий з журналу “Україна і світ” (1955), збережений на веб порталі diasporiana.org.ua