Лунає сирена. Включилась тривога.
Всі діти ідуть в укриття.
Спокійні і мужні, під захистом Бога
Це вже їх буденність
Це стало частиною їх життя.

Тривога. Діти не квапляться, розмірено закінчують свої справи, збирають речі і прямують до укриття. Вони знають, що їх день продовжиться за звичним розкладом – з обідом, рукоділлям, піснями. І ввечері, вдома, наприкінці дня, діти можуть і не згадати, що сьогодні була тривога. Адже їх день пройшов у звичному ритмі, був сповнений емоціями про дивних жучків, що мешкають за горбочком, або мухою, що завітала в групу на обід, чи іншими вражаючими відкриттями дитинства. Звісно, всі діти різні, і у кожного є особистий досвід проживання тривог. Можливо хтось і згадає за тривогу, а хтось – ні; хтось буде у спокої домальовувати малюнок, і потім іти в укриття, а хтось очима шукатиме погляду дорослого, щоб відчути, що «все добре». Діти, які перебували тривалий час за кордоном (більше року) можуть проживати адаптацію. В їх досвіді є «життя без тривог» (після 24 лютого 2022), яке вони співставляють із сьогоденням. Діти, які проживають третій рік поспіль у моделі «тривога-укриття», сприймають це як невід’ємну частину сьогоднішнього буття. Модель «тривога-укриття» стала буденністю.

   

Дитячі малюнки. Ігри. Спілкування. Сьогодні це все забарвлене темою війни – вибухи, стрілялки, ракети. І ніби «що ж в цьому дивного? це наша нова реальність». Звісно, реальність змінити важко, а от змінити інформаційний простір, в якому перебуває дитина – досить реально. Наприклад, дітям не обов’язково знати подробиці прильотів, військово-технічні характеристики ракет чи модифікації стратегічних бомбардувальників. До речі, і дорослому в такому деструктивному інформаційному потоці варто бути обачним – вибірково сприймати інформацію і з обережністю транслювати новини дитині. Інформаційна гігієна – джерело здорового відображення дійсності у відчуттях дитини. Інформаційна гігієна – запорука збереження ресурсу дорослого.

Ця війна для українців – дія з позиції справедливості, українці захищають свою гідність, право на життя, на мову, культуру, традиції. Росіяни діють з позиції сили, у них немає справжньої мети, просто руйнація і знищення. Ми хочемо виховати наших дітей так, щоб глибинні переконання про себе, про інших людей, про світ сформувались таким чином, щоб нормою була перш за все людяність!

А як же тоді говорити з дітьми про війну? Адже ракети летять в мирні міста, руйнуючи надбання людей, у невимовному болі сім’ї загиблих, безліч скалічених українців. Безумовно, ми співчуваємо кожному, хто постраждав від агресії. І наше завдання, як дорослих, навчити дітей захищати своє – свої кордони, свій простір, результати своєї праці. Нести ідею, що недопустимо прийти в іншу країну і силою забрати частину території, так як і неприпустимо силою забрати чужу річ, іграшку, і тим більше недопустимо руйнувати плід чужої праці – будь то пасочка з піску чи багатоповерховий будинок. Уважний дорослий, що спостерігає за дитиною, помітить той жест, за яким стоїть не тільки агресивна дія (зламати, забрати, розчавити), а і відчуття задоволення від скоєного. Дорослий має бути пробудженим в цьому питанні, щоб скорегувати таку поведінку «тут і зараз» – зупинити маленьке зло, не давши йому шансу прорости у велике зло. Нові реалії вимагають від дорослого пильності у супроводі дітей, бути спостережливим і уважним до проявів агресії. Дорослий сьогодення – приклад сильнодуха! Ні – безвольності, слабодуху і крихкості. Ми всі вчимося жити в нових обставинах, набуваємо нових досвідів, і як завжди балансуємо в пошуках рівноваги між «не загубитись в жертві, але і не стати агресором», «не розчинитись в жалобі, але і зберегти почуття співчуття», «вміти захищати своє, але і не втратити довіру до людей». Мусимо впоратись з цими викликами, бо ми – українці, ми – сильні, наша сила в єднанні і в турботливому ставленні до себе, до своєї дитини і один до одного.

 

У мене є голова. У мене є серце,
І душа, що палає в моїх грудях
В мене є живіт, руки і ноги
І все це живе тут на Землі
На небі нас оберігають янголи, я дякую їм
На землі нас оберігають наші воїни, я дякую їм
І ми оберігатимемо один одного, бо ми – браття, ми – українці!

Автор вірша Людмила Собко.