Як реабілітувати дітей, які живуть на війни?

З початком війни так склалися обставини, що наша старша школа лишилася без приміщення взагалі. 1-7 класи весь рік вчилися вживу, а старші роз’їхалися по всьому світу і для 8-10 класів був рік регулярного, стабільного, але онлайн навчання. І такий рік ми розпочали з табору в Карпатах. Саме там, в дивовижному селі Криворівня наші учні відсвяткували перше вересня. Це стало рятувальною паличкою на весь рік. На Різдво зустрілися в Космачі, а завершили рік на Драгобраті. В наші табори ми взяли багато традицій, зведених в школі і ранкове коло, і співи і ігри, і рукоділля, і спільне читання.  Ми вирішили організовувати такі табори не тільки для учнів школи Квінта. Це виявилося значно складніше ніж з родинами, які вже були в шкільному колі, але воно того варто. Наш літній  табір знаходиться за межами населеного пункта, в горах на висоті 1500 м.  Це котедж де живе компанія підлітків у супроводі  дорослого. Живе вільним самостійним життям. Самостійно ведуть господарство, спільно плануют дні, разом вирішують проблеми і багато ходять в походи. Напевно саме ліс і така велика доля самостійності і творять з дітьми дива. Час проведений в лісі, спостереження за рослинами, збір трав та, навіть просто довге споглядання різних відтінків зеленого, і все це невимушено, можна сказати не свідомо “і це прорастає з тебе, немов з мертв’ка трава, уносить тебе на небо, дарує тобі слова, вирівнює погляд і постать, вичавлює вічай і страх, і бачиш посмішку Бога на стулених міцно вустах…” так описує кохання в одному з своїх віршів Юрій Іздрик і саме такі перетворення ми спостерігаємо з учасниками наших таборів в горах. Табори, які не є розвагою, які стають простором терапії, табори в яких багато незвичного і складного лікують від травм, від страхів війни. Іноді там буває нудно, коли за вікном все в тумані, або цілий день іде дощ і тоді кожен залишається без розваг, на одинці з собою або в колі друзів і починає відновлюватися справжній зв’язок з собою і налагоджується справжній зв’ язок з людьми і діти знову стають дітьми: вигадують ігри, будуть халобуди, теревенять ні про що і про все одразу.

Ми мріємо робити такі табори кожен рік і нічого не міняти щоб було в цьому світі місце куда можна повертатися і тоді діти зв’ язують себе з цим місцем, вони міряють своїми кроками тіж самі стежки кожен рік і на власні очі бачать як збільшується їх кроки, як зменшуються дерева в лісі, як скорочуються відстані між вершинами бо діти виростають і в такому місті все  можна вимірювати собою. 

Наша мрія збувається. Цього року. Знов на Драгобраті. Буде табір Квінти. Подробиці тут.