Три роки мандрував Син Бога зі своїми учнями Святою Землею. Настала весна. Одного разу вони сіли на ріллі для відпочинку. Паростки саме ледь показалися із землі. Поле укрилося світло-зеленим килимом. Божий Син був дуже серйозний. Це помітили учні та мовчки дивилися на нього. Через деякий час Він вимовив: «Я хочу розповісти історію зерна, аби ви зрозуміли, чому я повинен страждати й померти». «Так, розкажи нам», — відповіли учні.

Як трави були зваблені дияволом і благословенні Богом

І Син Бога почав: «За давніх часів на Землі було набагато більше трави, аніж сьогодні, і вона була вдвічі вищою, ніж у наші часи. Стебла трави були довгі, з міцними вузлами, що не дозволяло їм схилятися додолу. Вони росли вгору від вузла до вузла, поки нарешті не з’являлася маленька, непомітна зелена квіточка. Різний вигляд мали трави, одні були міцні, немов щіточка для чищення флейти, інші розросталися, немов маленькі деревця. Все, що росло назустріч небу, сердило диявола. Так було і з травами. День і ніч роздумував диявол, як би йому захопити трави під свою владу. Одного разу вночі він вийшов на луг і зашепотів травам: «Я можу дати вам владу. Я можу дати вам силу обплести всю Землю. Вона буде вся належати вам, і ніхто не зможе вас висмикнути. Вам потрібно лише робити те, що я скажу. Ви повинні слухати мене, щоб вирости такими великими».
Трави відповіли: «Ні, ми хочемо залишатися в союзі з Небесами, Бог — господар і наш, і всіх істот на Землі. Ми хочемо Йому коритися».

Але були трави, які все ж піддалися дияволу й запитали: «Що ж нам робити, щоб здобути владу над Землею?» Диявол відповів: «Не дозволяйте більше своїм вузлам, якими ви зміцнюєте стебла, рости над землею, направте їх під землю. Кожен вузол буде не вгору тягнутися, а розгалузиться під землею маленьким кущиком, і ви зможете посилати свою силу під землю й так таємно рости все далі й далі, поки не завоюєте весь підземний світ. Тоді він буде наш — ваш і мій».

Деякі трави послухалися диявола. Вони дуже хотіли бути сильними й обплутати весь світ. Вони не пускали свої стебла із зав’язями витягуватися до Сонця, а навпаки, запустили їх під землю. У кожному вузлі виростав над землею маленький
кущик. Він відбирав у решти трав світло та силу, так що вони не могли більше рости високо, як раніше. Селянин бачив ці бур’яни, хапав і висмикував їх, але він смикав лише те, що росло над землею. Під землею ж було довге стебло, що виросло вже на багато миль від кореня. «Який повзучий пирій, — говорив селянин, — я безсилий перед ним». Це приносило задоволення дияволу, і він намовляв пирій рости все далі й далі. Але інші трави тягнули свої стебла, немов промені, до Неба, і промінчики-травинки волали: «Великий наш Господь на небесах, наші брати та сестри спокушені дияволом і хочуть обплести всю Землю. Вони позбавляють нас світла та сили. Допоможи нам, Боже!»

І сказав Господь травам: «Чи готові ви відмовитися від того, щоб спрямовувати свої стебла до Неба?» «Так, Господи, ми готові до всього, якщо така Твоя воля», — сказали трави. «Зберіть разом верхні вузли ваших стебел, з’єднайте їх і утворіть колос. Я благословлю ваші колосся, і вони принесуть зерна. Ваші зерна стануть хлібом і будуть живити людей по всій Землі».
Багато трав почули ці слова та стали злаками. Пирій же скоро став помічати, що диявол перебільшив свої можливості. Пирій ріс та ріс під землею так, щоб селянин не міг його вирвати, але раптом з’являлись скеля або річка, або навіть велике море. І він не міг рости далі. І донині намагається пирій обплести Землю, але це йому не вдається. А зерна по всьому світу дають хліб».

Як із зерна з’явився хліб

«Коли трави стали приносити такі дивовижні зерна, на подяку з кожного зернятка виростають промені, так що виглядає це немов маленьке витягнуте сонечко. Зерна росли та важчали. Вони нахилялися до Землі й говорили: «Люба Земля, від Неба в нас світло, а від тебе — тіло. Ми простягаємо свої промені з вдячністю до Неба, ми даруємо тобі наші зерна».

«Я рада вашому сповненому колоссю, але вам ще багато чого доведеться витерпіти, — відповідала Земля. — І якщо не відступите, то станете насамкінець білі, немов небесне світло, та круглі й коричневі, наче маленька Земля». Колоски уважно слухали слова Землі. Потім прийшов селянин і зжав колосся. Він заходився так сильно молотити їх ціпом, що зерна повисипались зі своїх гніздечок-суцвіть. «Це і є те страждання, про яке говорила Земля, — думали вони. — Це потрібно пройти, щоб стати білими, як світло, та круглими й коричневими, як Земля».

Коли все було обмолочено, зерна зсипали до мішка. Там було темно та тісно. Селянин звалив мішок на плечі та поніс його до млина. На кожному кроці зерна терлися одне об одне, їм дуже кортіло вибратися з темного мішка. «Тут так тісно та темно», — скаржилися вони. Коли мішок відкрили, зерна висипали, але вони опинилися не у світлі, а в темній горловині. У млині зерна були перемелені й згубили свій вигляд. Але вони пам’ятали слова Землі та все перетерпіли. Так з’явилось борошно, біле, як небесне світло. Потім прийшов пекар, взяв його, перемішав з водою, дріжджами та сіллю і зробив з тіста круглий коровай. Та поставив його в піч. Там утворилася хрустка скоринка. І виглядало це наче маленька Земля, кругла й коричнева. Так для них справдилось все, що передбачила їм Земля, коли вони ще росли в полі».

Чому зерна повинні були померти?

«Але не всі зерна зазнали такого перетворення із зерна в борошно, з борошна в хліб. Один мішок із зерном селянин не засипав до млина, а приніс додому.

Коли настала весна, він узяв цей мішок та розсипав зерна на своєму полі. Вони лежали тепер у борозні одне біля одного. Коричнева земля накрила їх, і вони потрапили немов у нірку.

Весняне Сонце послало свої промені, вони, як гострі стріли, висвердлювали підмерзлу ріллю, поки кожний промінчик не зустрівся з зерном. Зерна прокинулися та дали тріщини. З кожного зернятка виріс донизу маленький корінець, а вгору потягнувся росточок. Корінець зміцнювався в Землі, росточок тягнувся за промінчиком Сонця, пробуравив земний покрив і ріс, поки не став справжнім стеблом.

Але чим більше зростав корінь униз, а стебло вгору, тим більше відчувало зерно на ріллі, що його сили зменшуються. Воно повинно померти, щоб із нього міг вирости жмуток нових стебел. Якби зерно не лягло в Землю й не померло, з нього б не виросли колоски з безліччю нових зерен, і якби зерна не були змолоті, з них не отримали б борошна та хліб для людей».
Коли Син Бога розповів своїм учням всі ці історії, він мовив:

«Ходімо тепер до Єрусалиму. Там у нас буде спільна трапеза». Вони подивилися один на одного, на зелений килим і подумали: «Під кожним стеблом лежить в землі зерно, яке повинно було померти, щоб влітку кожна рослина змогла
принести багато нових зерен».

Як Син Бога попрощався зі своїми учнями

В одному чудовому будинку в Єрусалимі була велика кімната. У ній Син Бога міг влаштувати зі своїми учнями спільну трапезу. Коли вони увійшли, стіл був уже накритий, і вони розсілися.
«Я хочу ще раз згадати про зерна, — сказав Син Бога. — Я сам як пшеничне зерно, яке покладено до Землі та повинно померти, так повинен зробити і я, щоб надалі зміг жити в багатьох людях. Але і я, і ви — всі ми наче ті зерна, що обмолочені, розмелені та спечені як хліб. Я — хліб життя».

І він узяв в руки хліб, що лежав на столі, звернувся до свого Небесного Отця, помолився, переломив хліб, і вони стали їсти його. Він простягнув до кожного з учнів чашу з вином, і вони стали пити його. Вони співали разом чудесні пісні. Потім вони вийшли до саду. І скоро з Ним сталося все те, що Син Божий розповів своїм друзям про зерно: спочатку зерно б’ють, і воно повинно померти і бути покладене в землю, щоб могло воскреснути в силі нових колосків. Його теж били. Він повинен був померти, і Він був покладений в Землю, щоб міг Він заново жити в безлічі людських сердець.

Герард Вагнер (1906–1999), «Середина», 1994

«…У наші дні настав час, коли смисл Пасхальної Події може знову прокинутися в душі як жива думка. Але для цього треба, щоб вона дійсно перейшла зі стану смерті в стан життя. Живе характеризується тим фактом, що воно породжує щонебудь поза собою. Коли ідея Пасхи поширилася в християнському середовищі в перші століття християнства, душі були ще досить сприйнятливі, щоб отримати сильне враження при думці про Христа, якого було покладено в труну, а потім повставшого з гробу і з тих пір поєднаного з людьми.

З величезною силою відчували вони те, що ці образи викликали в них, тому що ці події переживались ними як внутрішній реальний досвід. Лише те стає реальністю в душі, що охоплює її з тією ж силою, як і чуттєвий світ, коли він опановує почуттями. Душі перших християн відчували себе перетвореними, коли вони занурювалися в ідею Смерті й Воскресіння Христа, — настільки перетвореними цим внутрішнім спогляданням, як це можливо тільки під дією фізичних подій під час фізичного життя.
Глибокі зміни відбуваються в дитині близько семи років під час зміни зубів, потім при досягненні статевої зрілості в 14 років. Ці ж зміни відбувалися у фізичному тілі перших християн завдяки спогляданню Великодньої Містерії. Вони відчували себе піднятими з однієї сходинки людства на іншу, більш високу. Ідея Великодня втратила цю владу над душами. Вона з’явиться знову, коли знання про Воскресіння, незбагненне для законів природи, знову знайде реальність завдяки впливу знань, здатних осягнути дух. Для цього потрібно, щоб цей дух пізнавався не тільки в абстрактних поняттях, але в живому зв’язку, який з’єднує його також зі світом почуттів.

Той, хто не може здобути дух інакше, ніж у формі абстракції, і який думає, наприклад, що не треба давати духу спускатися у фізичний світ, мав би логічно сказати собі, що Божественна Сутність розпорошилася, створюючи світобудову! Божественне може бути пізнане у своїй величі та могутності тільки тоді, коли його не висилають із чуттєвого світу, але визнають за ним силу діяти в цьому чуттєвому світі та проникати в нього своїм творчим впливом. Засилати божественне у висоти абстракції, в недосяжні хмари — це означає знецінювати його. Ніколи не досягнути життя в духовних реаліях, якщо не можеш охопити їх у власних співвідношеннях з усім плином світобудови, якою вона постає перед нами…»

Рудольф Штайнер. «Коловоріт року як процес дихання Землі
та періоди чотирьох великих свят» (GA
223), друга доповідь

Навчайся біль терпіти ти
І душу болем відчини,
В ній Бог готує ґрунт.
І у мовчанні слухай ти,
Щоб слову на шляху не стати
Зерну десниці Бога.
Дарує силу Він тобі,
Добро творити будеш ти.
В ній Божа благодать.
І ти перетворишся.
Ірена Йохансон
Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучий,
А на світі вже буде темно.
І ковзне вужем між вуглинами
Довжелезний блискучий відчай.
Як розверзнеться вир ялиновий,
Хто не кидав дров – хай не свідчить.
Кров вогню на щоках запечена.
Замело мене чорне листя.
Може, істина ще не речена,
А її вже усі зреклися…

Роман Скиба

Вперше опубліковано в  журналі “Дитина Waldorf +” у 2013 р.