Те, що закладене в соціалізмі
як тиранія, стане особливо відчутним у галузі навчання
і виховання.

Р.Штайнер
(початок XX ст.)

Саме зараз, саме для нас надзвичайно важливо усвідомити, оживити чи віднайти істинний зміст слова «свобода». Суспільство примусу і насильства не може за помахом чарівної палички стати вільним, у ньому продовжують жити і працювати люди, виховані тоталітарною системою. А в ній стати нормальними можуть лише окремі особистості. Ми впритул підійшли до антропологічної катастрофи, до втрати людиною людського обличчя. І якщо ми відчуваємо цей біль, він є сигналом — час лікуватися. Якщо людина спить і від легкого поштовху не прокидається — її штурхоне сильніше, спатиме далі — вдарить ще дужче, буде бити все відчутніше, аж поки вона не розплющить очі, не пробудиться від тяжкої сплячки або ж не загине. Спасіння наше в тому, щоб прозріти, усвідомити себе, призначення Людини у світі. Красиві слова, нові вивіски, навіть скорочення озброєнь без цього, найголовнішого, не мають сенсу (поки буде бажання вбивати, засоби завжди знайдуться).

«Усі соціальні вимоги будуть перебувати у хаосі, якщо в основі їх не помітять найсерйознішого питання сучасності: питання виховання», — наголошував колись Р.Штайнер, засновник першої вальдорфської школи.

Наша надія — це наші діти. Зрозуміти, що таке виховання і відповідно виховувати наших дітей — у цьому порятунок суспільства. «Діти врятують світ!» — сказав колись Селінджер. «Це так, — відповів йому Данаїлов, — якщо тільки ми не зробимо їх такими ж дорослими, як ми самі».

В глибині душі більшість дорослих нашого суспільства (в тому числі й ті, хто є батьками) незадоволені своїм власним вихованням і щиро прагнуть виховати своїх дітей інакше. Ці настрої призводять до появи шкіл «нового типу», головною тенденцією яких є те, що все більшу кількість інформації з усе більш раннього віку з усе більшим тиском з боку вчителів забивається в учнів. Як бачимо, суть залишається незмінною — «новітнє» викладання насправді залишається традиційним викладанням суспільства примусу. І це підсвідомо відчувають сьогоднішні батьки. Але щоб звичайний батько замислився над пошуком методів виховання і навчання, що спираються на духовність, необхідно, щоб він зрозумів, чим саме він незадоволений у своєму власному вихованні, що конкретно очікує його дитину та й усе суспільство в цілому при застосуванні звичних методів виховання. Можливо, тоді з’явиться і мужність шукати на шляхах духу.

Нехай ця стаття буде лише спробою проаналізувати одну зі сторін традиційного викладання, а саме звичний для нашої країни «метод виховання і навчання» — примус.

Відповідаючи на запитання «Чи є примус методом виховання?», спробую спиратися не на антропософські знання, а лише на звичайну позицію традиційної психології та на здоровий глузд. І захищатиму тут справедливість наступного твердження: примус не є засобом виховання. Він є засобом антивиховання особистості.

Отже, чому примус так руйнує особистість?

1. Не секрет, що деякі органічні потреби, якщо їх не задовольняти, можуть цілковито підкорити собі людину. Голодний змушений думати лише про втамування свого голоду, тобто лише про себе. Якщо з людиною (з дитиною) таке трапляється часто, то вона мусить стати егоїстом. Потреба у власній активності, — а отже, у тій мірі свободи, яка б дозволяла цю активність, — є також органічною потребою людини. Якщо вона не задовольняється (особливо це характерно для підлітка), то людина всі свої помисли спрямовує на те, щоб віднайти цю свободу (знову ж таки — лише для себе), а значить, також навчається бути егоїстом. Саме це і відбувається з дітьми у системі, для якої примус є нормою. У суспільстві, що не може задовольнити органічних потреб людини.

2. Ближче підійдемо до ситуації в школах. Якщо власна активність відсутня і все виконується «за наказом», вимушено, то потреба навчатися, пізнавати світ не може сформуватися здоровим чином.

Якщо діти в початковій школі вчаться старанно лише через постійний страх отримати погану оцінку, то відповідаючи на запитання, вони можуть спиратися лише на репродуктивну пам’ять (тобто на «зазубрене»), оскільки страх паралізує здатність творчо мислити, задіювати пошукову активність.

У старшій школі подібна мотивація (страх перед оцінкою чи перед учителем) вже не спрацьовує, і учні або імітують навчальний процес, або відкрито його ігнорують.

До цього хочу додати, що репродуктивне, «зазубрене», словом, мертве володіння інформацією не можна назвати знанням. Більше того, така інформація швидко зникає з пам’яті (одразу після іспиту). Даниїл Гранін дуже вірно висловився: «Освіта — це те, що лишається, коли все вивчене вже забулося».

3. В атмосфері примусу у дитини розвивається страшна душевна хвороба — лицемірство. Норма — коли зовнішня активність людини є наслідком її внутрішньої активності, зовнішня поведінка є вираженням внутрішньої позиції. В ситуації примусу цей механізм блокується, зовнішня поведінка вже не випливає з внутрішнього, а проявляється відокремлено, автономно. Тоді людина здійснює вчинки з метою отримати винагороду, уникнути покарання тощо. Таким чином внутрішня і зовнішня поведінка здійснюються у різних площинах, аж ніяк не пов’язаних між собою: внутрішня позиція ніколи не переходить у зовнішню поведінку, а зовнішнє не зумовлюється нічим внутрішнім. Результат — розщеплення особистості, «відчуження» людини. Вона, в думках щиро бажаючи добра живому взагалі, може водночас ображати, мучити і навіть убивати конкретних тварин або людей, не вбачаючи в цьому протиріччя і залишаючись внутрішньо «хорошою».

Як приклади подібного виховання можна було б згадати збори робочих колективів, на яких одностайно засуджували твори Солженіцина (хоча прочитати їх не мали можливості), або те, як у часи правління Сталіна вся країна «в єдиному пориві» голосувала за знищення «ворогів народу». А скільки знаємо випадків, коли в ті сумнозвісні сталінські часи задля розширення житлової площі або підвищення на службі достатньо було «доповісти» про сусіда у КДБ. Водночас ці ж люди могли дуже ніжно любити свою сім’ю чи свою кицьку. Багато хто з есесівців не розлучався з фотографіями своїх синів чи дочок, зі сльозами на очах слухав музику Бетховена і спокійнісінько вбивав «неарійських» дітей. Звичайно, хтось може заперечити — мовляв, давно це було, сьогодні часи інші. Проте згадаймо, що зовсім нещодавно, за правління Черненка, ми всі були свідками того, як забирали до психлікарень, висилали з країни, позбавляли громадянства «неугодних», що насмілилися мати свою власну думку й голос, і відбувалося це під супровід добре організованого «народного гніву» (згадаймо хоча б справу режисера театру «На Таганці» Любимова або долю поета Бродського, або життя геніального вченого і політика Сахарова, а також багатьох інших). Ми намагаємося не говорити про це, зробити вигляд, що все це трапилося не з нами. Але все це було, було саме з нами, саме з тим поколінням, представники якого працюють сьогодні на керівних державних посадах в освіті, навчають і виховують майбутнє країни в дитячих садках і школах, турбуються про долю власних дітей. І тому таким актуальним для нашого суспільства є свідоме ставлення до питання про примус у вихованні. Рабське минуле ніколи не виховає вільного майбутнього. До того часу, поки ми не знищимо в собі рабів (вибачте за банальність), наша педагогіка не буде здатною виростити Людину, вчинки якої були б спрямовані на створення гармонії у світі, доти майбутнє нашої країни, нашої планети буде приречене.

4. Відчуження, про яке говорилося вище, проявляє себе і в сприйнятті навколишнього світу. Скляр, за словами Фур’є, радіє, коли жителі переб’ють всі шибки у місті. До такого викривленого сприйняття дійсності його доводить примус, адже коли суспільство купує працю людини за гроші, вона змушена працювати. Така людина вже не здатна адекватно сприймати навколишній світ: чорне здається їй білим, а біле — чорним. Моральне ставлення до світу не може бути виховане через примус.

5. Примус руйнує живе спілкування, що є найважливішим засобом виховання особистості, оскільки сприяє формуванню функціонального ставлення до інших людей. Людина тоді поділяє інших людей на начальників і підлеглих (перед першими, заради самозбереження, треба принижуватись, других — принижувати самому). Спілкування, таким чином, відсутнє, є лише його імітація. Чи не це є основою відомих нам «радянських» п’янок-гулянок? Чи не тому діти багатьох знаних комуністичних діячів ставали на «слизьку» стежку?

6. Внаслідок того, що людина постійно прагне звільнитися від примусу, у неї формуються грубі, негнучкі установки. Така людина є або конформістом (покірним), або бунтівником (хронічним борцем), що має єдину мету — скинути ненависну диктатуру. Те, що перше — погано, зрозуміло відразу (установка — підкоритися), але погано і друге, оскільки така жорстка установка націлює людину лише на руйнування і блокує інший бік діяльності — творчість. Якщо бунт-переворот завершується вдало, людей-бунтівників захоплює буйна ейфорія. А що ж після цього?.. Виявляється, що після цього люди не знають, що робити із завойованою свободою. Здатності діяти творчо немає, починаються невдоволення, хаос, анархія. До того ж, установка «на звільнення» продовжує вимагати свого — і ворог знаходиться завжди. Як часто вчорашні соратники в боротьбі обертають зброю один проти одного! Чи не так сталося після «Великої» жовтневої революції? Чи не те саме відбувається і зараз у країнах колишнього радянського табору?

7. Примус не сприяє розвитку свідомості дитини. Свідомість розвивається дуже повільно, якими б високоінтелектуальними не були програми, покладені в основу навчання. Згідно з поглядами традиційної педагогіки (див. «Психологічні основи усвідомленості навчання» А.М.Леонтьєва), свідомість у людини виникає під час спільної діяльності з іншими людьми, до того ж, діяльність має ґрунтуватися на принципі розподілу праці. Чи ж мають можливість такої діяльності діти, що зростають у системі примусу? Всі діти навчаються в школі, але чи є навчання в традиційній школі спільною діяльністю? Виявляється, ні. Справді, один учень навчається тому, що боїться покарання з боку вчителів або батьків; інший — тому, що честолюбний і любить отримувати хороші оцінки; третій — тому, що всі навчаються; четвертий — тому, що тато за погану оцінку заборонить грати на комп’ютері; п’ятий — бо йому цікаво. Лише на перший погляд таке навчання видається спільною діяльністю, насправді ж — у всіх дітей зовсім різні мотиви, різна мета, а значить — і різна діяльність. Розподілу праці тут також немає: всі роблять одне й те саме, до того ж, кожен окремо. Ймовірно, що і про співдію учителя й учнів, як правило, не може бути мови, адже головною метою пересічного учителя є виконання навчальної програми відповідного предмета. Чи займається дитина спільною діяльністю зі своїми батьками? У більшості родин — ні. Інколи дитина допомагає батькам, але дуже рідко обидві сторони мають при цьому спільну мету.

Як наслідок усього вищесказаного — руйнування (недорозвиток) психологічних функцій і особистості в цілому, деградація суспільства.

Традиційна школа сьогодні вже не в змозі інакше «втовкмачувати» в дитину заплановану державною програмою інформацію. Примус, «штампування», контроль — ось вони, ці три кити сучасного навчання. Без них дуже важко уявити сучасну школу, як і без оцінок, контрольних робіт, екзаменів, без призначених державою навчальних планів і директорів, без перенасичених інформацією вчителів-предметників.

То чому ж не переглянути самі основи викладання, раз вибудуваний на них процес не виправдовує себе?

Що ж насправді є основою нашої традиційної школи? Якщо подивитися в корінь, то це — матеріалізм. До душевних процесів матеріалістична психологія і педагогіка звертаються лише у тій мірі, в якій ці процеси проявляють себе в тілесності людини. От і виходить, що «втрачено довір’я до внутрішньої активності людини, до поглядів на світ, які виникають з самої природи людини, тому що люди довіряють лише тому, що стосується поверхні життя, що набувається через чуттєве сприйняття і логічні умовиводи» (цитую зі слів Р.Штайнера). Вчителі в такій матеріалістично орієнтованій школі звертаються переважно до зовнішнього боку життя людини, викладання не відповідає природним потребам дитини і навчання в школі не є для дитини живим життям. Саме тому таке навчання стає можливим лише через примус. Примус на сьогодні є основним методом викладання. Більше того, матеріалістичне ототожнення життя взагалі з життям форми, з життям фізичного тіла призводить до того, що всі помисли і прагнення людей спрямовані лише на піклування про фізичне тіло, а розум скутий проблемою задоволення земних бажань, більшість з яких нав’язуються людині її інстинктами. Інтелект, що формується при такому світогляді, стає схожим на комп’ютер, що має завдання обслуговувати тіло, тобто залишається на боці пристрастей і слабкостей людини, на боці її егоїзму.

 P.S. «Повноцінна педагогіка не пишеться за допомогою розумування, повноцінна педагогіка може відбутися лише з повноти людської природи: не із зовнішнього, суто розумового пізнання людської природи, але з глибокого переживання таємниці світобудови».

Вперше опубліковано в газеті «Дитина» №8, 2000