Що вам найбільше запам’яталося з дитинства? Те, як ви списували зошити двійками та вісімками? А можливо, як училися читати перші слова? А може, те, як весело було промчатися по дерев’яному паркету шкільного коридору на своєму яскраво-зеленому портфелі? Так! Я добре згадую лише те, що відбувалося за межами шкільного уроку. Це була свобода! Я згадую, що мені, тихенькій школярці, дуже подобалися дивакуваті витівки моїх темпераментних однокласників, а реакція учителя на них викликала стримане здивування — чого він лютує, це ж так весело! Але якщо він, такий мудрий, такий беззастережно люблений і такий прийнятий у всьому нами, дітьми, так хоче, то можна й трохи помовчати — нам не важко. Це почуття з дитинства. В ньому немає усвідомлення відповідальності вчителя за урок, за нас, дітей. Просто безмежна довіра дорослому лише тому, що він дорослий.

А у старшій школі раптом з’являється підозра, якій не хочеться вірити, — вони, дорослі, не завжди чинять правильно! Вони можуть обманювати нас і навіть не любити. І виявляється, мої пустотливі друзі їх просто дратують. І повне прозріння у 20 років — виявляється, у світі так багато зла! Різниця у віці ще нічого не означає. І цей дорослий світ позводив безліч парканів, безліч загонів і загончиків для своєї зручності: малюків — у дитячий садок, дітей — у школи та інститути для виховання собі подібних. І мій внутрішній протест проти цієї обмеженості, виміреності, вузькості, що співпав із часом розпаду величезної держави, — «ми не хочемо жити у цих рамках!». Я не хочу подібного життя для своїх дітей! Вони повинні бути вільними!

І ось вони прийшли до мене. Мої діти. Я сама вибрала, де, коли і з ким вони з’являться на світ. І вже у самому їх народженні була свобода. А далі — рости, розвивайся, випробовуй! Весь світ для тебе, маля! Чому ви мені кажете, що сидіти дитині на столі — непристойно? Адже це теж треба випробувати. Адже не буде вона і в 10 років сидіти на столі? І хіба шкода нам десятка розбитих тарілок і пошматованих книг? А поламані іграшки можна полагодити, адже малюку було просто дуже цікаво — а що там, усередині? І ще сотні і сотні виправдань дій своєї дитини. Адже вона повинна рости вільною. До чого тоді ці незрозумілі рамки?

І перший холодний душ — коли улюблену бабусю назвали дурепою і заявили, що при її появі у маленького пана псується настрій. Перший погляд збоку — невже ось це виховала я? Маленьке, нахабне, самовпевнене створіння, яке вважає, що весь світ обертається навколо нього.

І тепер я стою перед ними, нашими дітьми. Життя їхніх батьків у чомусь було схожим на моє життя. І проблема цих дітей мені дуже знайома. Її можна сформулювати як відсутність будь-яких обмежень. Ці діти роблять що хочуть, і тоді, коли вважають це за потрібне. І клас тепер часто більше нагадує розбурхане море, ніж тихий клас мого дитинства. І тоді я запитую себе: а може, мої вчителі чинили не так уже й неправильно? І те, що ми називаємо дисципліною, є просто необхідністю навчального процесу? Але де ж ця тонка грань, що проходить між авторитетом і авторитарністю, свободою і вседозволеністю? І як знайти в собі чітке розуміння того, що потрібно дітям, якщо ти вже відійшов від минулих традицій, а нові традиції ще не з’явилися?

І найголовніше — як допомогти цим дітям?

Адже важко не лише мені, важко й їм. Страшно приходити у величезний світ, де немає жодних перепон, немає оберігаючої, мудрої руки дорослого, який показує, як у ньому треба жити. І ще багато речей треба буде пережити на власному досвіді. А може, він надто ранній? Може, для нього ще немає достатньо сил?

А у нас перший клас, а у вас? Позаду залишився дитячий садок, такий чарівний, казковий. Світ навколо згущається, стає більш щільним, і для того, щоб пізнавати його, потрібно більше сил. Більше сил дітям, більше сил їхнім учителям. І так не вистачає мудрої поради вчителя більш старшого класу — як донести до дітей знання, не порушуючи їхньої свободи, але змушуючи поважати свободу свою і своїх товаришів? Напевне, через десять років я буду знати відповідь на це питання, але зараз я потребую допомоги старшого колеги. І дуже сподіваюся на неї.

Впервые опубликовано в газете «Дитина», №10, 1999г