Головні герої казки – гном і лісовик – гарно пасують до настрою листопаду. Та, насправді, казка не про це. Її гасло: “Кожен незнайомець – то друг, з яким ти ще не встиг потоваришувати”. Її мета – допомогти дітям легко брати у гру нових друзів. А новеньким – не перейматися, якщо тебе не відразу запросять у гру і знати, що твій час ще настане.

Колись давно у Кам’яній Горі, де б вона не була, жив собі на світі Маленький Гном. І хоча років йому вже було багато, та він все-рівно залишався дуже маленьким. Можливо, тому, що він багато буркотів, і це заважало йому рости. Ви гадаєте, що так не буває? І що якесь там бурчання не може завадити росту? Може, ви праві. Але коли ж тут знайдеться час на те, щоби підрости, коли ходиш увесь час і буркочеш: “Бу-бу-бу, бу-бу-бу… бу-бу-бу, бу-бу-бу…” 

І хоча був Буркотун одним із найстарших гномів, та майже найменшим за зростом. Так, навіть ім’я у нього таке було: Буркотун.Хоча друзі називали його іноді просто Маленьким Гномом. А ще він любив співати пісеньку. Щоправда, зажди одну й ту саму:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я ні з ким не дружу!”

Буркотун дуже любив ту пісеньку і дуже пишався нею. Адже придумав її ще його прапрадід. Справа у тім, що мало хто із гномів умів віршувати. І якщо хтось із них таки придумував вірш чи пісеньку, то він ставав визначним героєм і мав велику пошану серед своїх братів і сородичів. Ба навіть його діти й онуки купалися у його славі.

І хоча прапрадід Буркотуна написав усього лише одну-єдину пісеньку, та, як для гнома, то уже було багато. Тому ця пісенька передавалася з покоління в покоління дуже бережливо. І Буркотун нею дуже пишався. Ще б пак! Не кожен міг похизуватися тим, що його прапрадід був великим національним поетом!

Буркотун був гірським гномом. Усе своє життя він прожив у горі. Він вирощував та обробляв гарні камінчики. І в такт стуканню свого молоточка він знай собі підспівував: “Бу-бу-бу-бу!”
Виходити з гори йому якось і не кортіло. Буркотун вважав, що гноми, що люблять мандрувати – то ледацюги. А він не такий, він поважний та працьовитий.

Але одного разу йому-таки довелося змінити свою думку.
Якось його кращий друг – гном на ймення Ром – сказав йому:
“Буркотуне! Ти майже найстарший серед нас, а ще й досі ніколи не був у лісі.”

“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… – Одізвався Буркотун. – А ліс – то що воно таке? Воно мені треба? Я не якийсь там бездар, я – гном поважний, щоби дурницями займатися, і мандрувати.”

“Авжеж, ти поважний і мудрий. – Погодився Ром. – Тому я це і кажу. Наша молодь дивиться на тебе, приходить до тебе за порадами. А як ти їх розрадиш, якщо спитають вони про щось поза межами цієї гори?”
“ Бу-бу-бу, бу-бу-бу… Гноми поважні й розсудливі ні чим, крім гори, каміння та молотків не переймаються.” – Зазначив Буркотун і знову прийнявся за роботу, щоби часу не гаяти.

Та Ром його не облишив, а вів своєї далі:
“Твоя правда.”
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу…. Авжеж, я завжди правий, бу-бу…” – Пробуркотів Маленький Гном, не відриваючи своєї уваги від каменя, який він саме обробляв.
“Ти правий, – сказав Ром, – а все ж… Я почув нещодавно, що твій прапрадід, наш великий і славний національний поет, коли був молодим – таки подався із нашої гори і багато походив лісом.”
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… То й що, він був молодий і не дуже розсудливий. А мудрі вчаться на помилках інших. Я от навчився на його прикладі не гаяти часу!”
“Це так, але кажуть, що свою славетну пісню, що її ти так любиш співати, твій пращур приніс саме з цієї мандрівки!”
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… Брехня і наговори! Бу-бу…”
“Може, й брехня, але подумай сам: крім цієї пісні твій пращур так більше нічого і не написав.”

“Бу… То ти, що це ти таке хочеш сказати? – Заревів зазвичай спокійний Буркотун. – Що мій славетний прапрадід украв ту пісню?!”
“Ну що ти, як би я міг! Усі знають, що гноми ніколи чужого не беруть. Та я гадаю, що твій пращур під час своїх мандрів навчився віршувати. А як повернувся додому, то не знаходив він більше у горі натхнення, і забув, як це воно – писати вірші.”
Буркотун заспокоївся, і уже слухав уважно, відклавши свій камінчик в бік.

“Ти ж знаєш, що в лісі повно лісовичків? – Продовжував Ром. – А лісовички славляться своїми піснями. Кажуть, на ті пісні їх надихають дерева та рослини. Бо ж ті постійно ростуть і змінюються, не те, що наше каміння, яке росте дуже повільно. От я і подумав, можливо і ти, поважний Буркотун, підеш до лісу та й назбираєш натхнення, щоби і самому почати писати вірші!”
“Ой-ой-йо, у-ю-ю… бу-бу-бу, бу-бу-бу…” – Почав було бідкатися Буркотун, подумавши про далеку подорож. Та друг його перервав:
“Послухай: “Ой-ой-йо, у-ю-ю…” – це ж майже римується із твоїм улюбленим “бу-бу-бу, бу-бу-бу..” Від однієї тільки думки про ліс ти вже майже починаєш віршувати! Тобі обов’язково треба туди податися!” 
“Ти дійсно так гадаєш?” – Маленькому Гному нікуди не хотілося іти зі своєї гори. Та думка про те, що він може продовжити славу свого великого прапрадіда, гріла його душу. Тому він-таки наважився на цей крок.

Одним прохолодним ранком Буркотун вийшов з гори і попростував до лісу. Проводжати його прийшли усі мешканці Кам’яної Гори. В дорогу він з собою нікого не взяв, бо вважав, що той похід може бути дуже небезпечним.
Буркотун ішов собі стежечкою і для бадьорості, і щоби нічого не боятися, знай собі співав славетну пісеньку свого пращура:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я ні з ким не дружу!”
Так ішов собі Маленький Гном і співав, і уже увійшов він до лісу, аж раптом відчув, що його по голові вдарила шишка. Буркотун роззирнувся навкруги і тільки й пробуркотав:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… Боляче!”
Аж раптом він побачив на сосні, під якою він стояв, сидів Лісовик з повним кошиком шишок, махав і посміхався йому.
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… Ти що таке? Ти чого? Це ти мене шишкою вдарив?”
“Авжеж я, кому б іще бути!” – Весело відказав Лісовик і мерщій зіскочив із дерева.
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… А чого це ти б’єшся? Та ще й так весело?” – Недовірливо спитав Маленький Гном.
“А мені твоя пісня сподобалася! От я вирішив тебе затримати, і трішечки з тобою потеревенити!”
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… Потере-вене-чого?” – Здивовано перепитав Буркотун.
“Потеревенити! Погомоніти, значить!”

Буркотун все ще здивовано кліпав очима, а Лісовик шукав знайоме для нього слово:
“Погомоніти, порозмовляти, поговорити…”
“А, говорити, бу-бу… Говорити можна, бу…” – Нарешті зрозумів Маленький Гном.
“Гарна у тебе пісня, тільки неправдива.”
Від цих слів Буркотун розлютився:
“Бу-не-бу-пра-бу-бу-вдива? Та як ти смієш так казати!? Гноми ніколи не брешуть.”
“Це так, брате, я знаю. – Відповів Лісовик. – Та справа не в цім. Я ніколи не повірю, що в тебе аж геть зовсім нема друзів.”
“Ааа, бу-бу-бу, бу-бу-бу… Ти про це? – Почав заспокоюватися Маленький Гном. – Так, є. Мої старі, з ким я давно знайомий. Але ж це – пісня. А з пісні, як відомо, слова не викинеш.”
“Значить, ти дружиш з тими, з ким ти давно знайомий, а з тими, хто для тебе новий, ти не дружиш? Так?” – Перепитав Лісовичок.
“Ну так, так, бу-бу-бу…” – Підтвердив Буркотун.

“Знаєш, у нашому лісі старі мудрі лісовички кажуть: “Кожен незнайомець – то друг, з яким ти ще не встиг потоваришувати”.”
“Бу-бу-бу, бу-бу-друг… Бу-бу-бу, бу-бу-дурниці…” – Пробуркотів Маленький Гном собі під ніс.
“Саме так: “Кожен незнайомець – то друг, з яким ти ще не встиг потоваришувати”. Ці мудрі слова колись сказав мій видатний прадід, лісовик на ймення Гном. Його називали Гномом за його мудрість і поміркованість, якою він відрізнявся від усіх інших лісовичків.”

Почувши таке незвичне лісове ім’я, Буркотун пожвавішав: “Бу-бу-бу, щось у цьому є…”
Та Лісовичок, який ніби не почув цієї останньої фрази свого нового знайомого, сказав. – “Та я бачу, тобі цю мудрість поки що важко сприйняти. Значить, правильніше буде співати твою пісеньку так:
Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я з новими не дружу! ”
Буркотун спочатку стояв мовчки, потім почав повторювати і завчати слова:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я з новими не дружу! ”
Коли ж він завчив слова, то таке сталося! Ой, що сталося!
На радостях (а він точно зрадів!), він високо підстрибнув, перекинувся у повітрі, а потім розцілував Лісовичка в обидві щоки і хутчіш побіг назад додому. Де й поділися ті роки! Аж геть як швидко він побіг!

Вдома Маленький Гном усім співав свою нову пісеньку, і усі їй дуже зраділи. А Ром сказав:
“Мабуть, ти зустрів великого поета-Лісовичка! Тобі дуже поталанило. ”
А Маленький Гном за деякий час зібрався знову податися до лісу. Йому ніяк не йшло з голови, що, можливо, і він зможе колись стати поетом, якщо назбирає у лісі натхнення.
Цього разу йому навіть вдалося вмовити Рома піти із ним, адже йому дуже кортіло познайомити свого друга із великим справжнім, хоча й Лісовим поетом! І хоча Ром був не такий сміливий, як його друг Буркотун, та все ж таки він не втримався від спокуси побачити справжнього поета.

Тим ранком, що друзі подалися до лісу, їх знову вийшли проводити усі мешканці Кам’яної Гори. Вони махали їм на прощання маленькими гномичими хусточками, і весело співали нової улюбленої усіма пісні:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я з новими не дружу! ”
Кожен в глибині душі плекав надію, що цього разу і сам Буркотун навчиться у Лісовичка-поета римувати, і тоді у Кам’яній Горі знову з’явиться великий національний поет.

Буркотун і Ром ішли тією ж стежкою до лісу і бадьоро співали на два голоси:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я з новими не дружу! ”
А Маленький Гном при цьому іноді викрикував:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу… Виходь, Лісовик, я йду до тебе!”
Аж раптом друзі почули, як із лісу до них лунає пісня:
“Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Лісовик, до тебе йду!
Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Та ще й друга я веду! ”
Варто було гномам почути ту пісню, як вони стали на дорозі, наче вкопані. Як зачаровані, слухали вони цю пісню, аж доки Лісовичок не підійшов до них упритул. А потім Ром пошепки сказав своєму другу:
“Це й справді великий поет! – І в голос додав, знімаючи свого великого капелюха. – Вітаю тебе, о великий Лісовий Поет!”
На ті слова Лісовичок тільки розсміявся:
“І я вас вітаю, друзі! Тільки я не великий. Я – просто так, лісовик Співотун. Я чую, що моя пісня у вас прижилася!”
“Авжеж, прижилася, бу-бу… Її тепер усі співають!” – Підтвердив Маленький Гном.
“Це добре. – Сказав Лісовичок. – От тільки слова у ній не правдиві!”
“Що? Що? Що? Та як же так? Та чого це ти знову?! – Занепокоївся Буркотун. – Співотуне, ти ж сам написав цю пісню! Тож як вона може буде неправдивою?”
“Авжеж, сам. – Підтвердив Лісовичок. Та час сплинув, усе змінилося, і слова у ній уже не правдиві!”
“Чого б це?” – Щиро здивувалися обидва гноми.
“Я, коли ту пісню склав, то був для тебе новеньким. А тепер я вже давній знайомий, і ти знову завітав до мене у гості. Значить, ми з тобою дружимо. ”
Буркотун подумав:
“Мабуть, ти правий!”
“Значить, пісню треба переписати так:
Бу-бу-бу, бу-бу-бу,
Я з новенькими дружу! ”
“Бу–бу–бу, — бу–бу–бу, —
Я — з но–вень–ки–ми — дру–жу! ” – Повільно повторили гноми і заплескали в долоні: пісня їм дуже сподобалася!
“Хоча, стривайте, стривайте… – Розмірковував Співотун. – Оце “Бу-бу-бу” на початку якось аж геть ніяк не личить дружбі! Краще б було сказати:
Ай-лю-лю, гей-лю-лю,
Я з новенькими дружу! ”
Гноми спочатку повільно це повторили кілька разів, а потім розсміялися, заплескали в долоні, і ну танцювати й пританцьовувати, та знай собі співають:
“Ай-лю-лю, гей-лю-лю,
Я з новенькими дружу! ”

На їхній веселий сміх, танці та співи з лісу повиходило багато звірів: білочки, зайчата, ведмеді та багато інших. Навіть маленьке кошенятко знайшлося. Воно підійшло до Буркотуна та почало об нього тертися й муркотіти в такт пісні. А Буркотун, він же ж був дуже музичний, усе своє життя він виспівував своє “Бу-бу-бу” у такт своєму молоточку. Він нахилився до кота і погладив його. Раніше він тільки чув у бабусиних казках, що є такі звірі, коти, і що вони дуже гарно співають. І ось, нарешті, він його побачив. Буркотун гладив кошенятко й промовляв:
“Котику – муркотику. – А потім. – Я – Буркотун. А ти – муркотун!” – Аж раптом на нього зійшло осяяння:
“Ай-лю-лю, гей-лю-лю,
Я з Муркотиком дружу!
Ай-лю-лю, гей-лю-лю,
Я і з зайчиком дружу!
Ай-лю-лю, гей-лю-лю,
Я і з Ромчиком дружу!
Ай-лю-лю, гей-лю-лю,
В лісі з усіма дружу!” –

Буркотун просто сипав віршами. А його старий друг Ром стояв із широко роззявленим ротом і витріщеними очима. Ще б пак! Сьогодні на його очах народився великий поет!

З того часу Буркотун часто приводив до лісу своїх друзів із Кам’яної Гори. Щоби погратися зі звірами, подивитися на дерева та поспівати з лісовичками. А ще з того часу його вже більше ніхто не називав Буркотуном. Він взяв собі нове ім’я: Айлюлюн. Бо замість його звичайного “бу-бу-бу…” тепер можна було почути лишень: “Ай-лю-лю, гей-лю-лю… ”
Ще й досі мешканці Кам’яної Гори з захватом згадують свого великого поета Айлюлюна.

А знаєте, що у цій історії найдивовижніше? Маленький Гном почав рости! Хоча сильно він не виріс, адже був уже в літах, але таки підріс через свою веселу вдачу та бадьорих пісень. Тому гноми ще й досі кажуть: хочеш вирости – співай. Але співати треба весело і щиро, і тільки про щось хороше. Тоді і рукам, і ногам, і усьому тобі захочеться вирости. Вирости для того, щоби добра на Землі побільшало!