Мені пощастило, я — бабуся. І так уже сталося, що моє Сонечко, моя Квіточка, мій Золотий колосочок іде цього року до першого класу. Свого часу, коли мої дочки йшли до школи, я плакала. Тому, що знала: школа — це прощання з дитинством, казкою, фантазією, з дивом їх світосприйняття. Сьогодні ж, коли підходить час проводжати у перший клас онучку, я чекаю цього, звичайно, з хвилюванням, але з хвилюванням радісним, адже наше дитя йде у вальдорфську школу. Чому це так радісно для мене? Напевне, тому, що ця школа сприймається не як ламання дитинства, а як дуже природний наступний крок на шляху розвитку, який ми обрали ще 3 роки тому, коли вперше прийшли до вальдорфського дитячого садка. Звичайно, без тривог і запитань не обійшлися, але — кажу як психолог — найбільше тривожить людину те, чого вона не розуміє, не до кінця відчуває. Якщо ж підключити до цього свідомість, тривога розвіюється. Отже, давайте поговоримо про свідомий вибір школи.

Зазвичай вибір школи для майбутнього першокласника сприймається батьками як перший визначальний крок у долі улюбленої дитини. На це відповім: що значною мірою визначальний — це правда, але що перший — це не зовсім так, адже свого часу не менш визначальним для малюка був і вибір пологового будинку, і вибір садочка, і ще багато-багато інших виборів (наприклад, харчування, стилю іграшок чи ставлення до телевізора), що нами часто навіть не усвідомлюються як «вибір». Якщо такі попередні кроки батьки робили з розумінням їх сенсу, то для них вибір школи стає практично визначеним, і питання може бути лише в тому, чи існує така школа взагалі (колись саме ця потреба батьків призвела до виникнення першої вальдорфської школи). Якщо ж уперше за сім років ви серйозно задумалися про долю вашої дитини, то природню при цьому тривогу можна розвіяти у два способи.

Спосіб перший, найбільш популярний, можна сформулювати просто: «Роби, як усі!». Це означає, що батьки знімають із себе відповідальність і передають її учителю, школі, державі, двору, шоу-бізнесу і мас-медіа. Цікаво, що найчастіше саме так чинить і вчитель у традиційній школі, адже, змушений працювати за жорстко визначеним навчальним планом, в умовах величезного навантаження, він не може відповідати за індивідуальний результат кожної дитини.

Спосіб другий. Треба визначити, чого ж ви все-таки очікуєте від навчання дитини, і відповідно до цього обирати для неї школу. Якщо вашою відповіддю на це запитання буде — «формування вміння читати—писати—рахувати—обчислювати— знати кілька мов—вступити до вузу», тобто на перше місце виступає насичення дитини інформацією, то для вас більше підходять ліцеї-гімназії з інформаційно багатим навчальним планом. При цьому, як досвідчений учитель і психолог, раджу бути готовим до того, що в один прекрасний момент пересичене інформацією чадо може збунтуватися і втратити інтерес до та кого навчання, особливо у підлітковому віці. Тоді ваш план залишиться нереалізованим.

Якщо під «рівнем освіти» розуміти те, що залишається, коли все вивчене вже забуто, а ви бажаєте, щоб це були здатність і інтерес до пізнавальної роботи, творче мислення (а не просто перекладання фактажу, інформації з місця на місце), володіння іноземною мовою через відчуття відмінностей її музики і ритму, з розумінням особливостей народу, що нею говорить, якщо метою освіти вважати формування у дитини цілісності в її сприйнятті світу і вміння відчувати живе навколо себе, щоб у майбутньому, навіть якщо стрінуться невдачі й об’єктивні труднощі, вона не втратила інтересу і волі до життя, — тоді, напевне, традиційна школа вам не підійде, адже метою буде вже не зміст, а розвиток особистості за допомогою змісту.

Саме таку мету ставив перед освітою і Р.Штайнер, засновник вальдорфської школи. І вибір цієї школи дуже тісно пов’язаний з усвідомленням особистої відповідальності й учителя, і батьків за долю своїх дітей. Учитель разом з дитиною вчиться пізнавати світ в усій його цілісності й розмаїтті, разом з нею проходить шляхами відкриттів (і географічних, і природничо-наукових), шляхами пошуку розв’язків задач (і математичних, і соціальних), переживає образи міфології і звучання фарб. Саме при такому підході до навчання дитина не буде вважати сьогоднішнє знання закінченим і досконалим, а тому буде здатна і надалі розвивати це знання. І якщо батьки також будуть готові постійно навчатися, вони стануть краще розуміти свою дитину. Тоді прийде і розуміння того, чому у вальдорфських школах письмо і читання вводяться так повільно, чому до 12—13 років не треба знайомити дитину з комп’ютерною технікою. Це праця і час, яких нам не вистачає. Але у відповідь ви отримаєте гармонію не лише своїх стосунків з дитиною, але й розуміння свого власного «Я».

Нетерплячі батьки скажуть, що все, про що мовилося, звичайно, красиві слова, але, врешті-решт, чи буде дитина читати? А знати математику після закінчення школи буде? На якому рівні? До вузу з такими знаннями зможе вступити? Ці побоювання марні. Якщо ваша дитина навчається у вальдорфській школі, то вона і читатиме, і писатиме, але швидко це вмітиме робити на кілька років пізніше за учнів звичайних шкіл, зате їй буде цікаво. Про це свідчить не лише досвід сотень вальдорфських шкіл у світі, але й тестування двох перших класів шкіл Києва. Виявилося, що твердість руки, точність ока, тобто показники здатності виводити букви, в учнів вальдорфської школи не гірші, ніж у «традиційних» першокласників. Просто розвиток дрібної моторики рук у вальдорфській школі відбувається не за рахунок повторів написання літер, а через малювання, плетення, пальчикові ігри, склеювання дрібних деталей, ліплення з воску та глини тощо.

Розповім історію, яку почула від Юрія Тіберата, вчителя вальдорфської школи із сорокарічним стажем роботи.

Перед Другою світовою війною, коли він саме закінчував навчатися у вальдорфській школі, до влади в Німеччині прийшли нацисти. У відповідному циркулярі було зазначено, що «ці школи навчають занадто вільно мислити», і їх заборонили. І йому, і його однокласникам довелося розійтися по звичайних школах. На випускних іспитах усі вони отримали високі оцінки, а вчителі були дуже задоволені роботою з ними, адже, на відміну від інших учнів, вальдорфські вчилися з великою зацікавленістю, радо і залюбки працювали з підручниками та книгами.

Та й справді, якщо прислухатися до власного здорового глузду, чи потрібна сьогодні в житті нам, дорослим, уся та інформація, якою набивалися наші голови в школі? Яку частину її ми справді засвоїли? Яку використовуємо? А чого нам тепер справді бракує? Чи ж сенс «оновлення освіти» полягає лише в тому, щоб збільшувати і збільшувати інформативний тиск? Адже якщо сформувати творче мислення, здатність і інтерес до пізнання, то з визначенням майбутньої спеціальності дитина, тобто вже молода людина, зможе швидко набрати необхідний для роботи (або вступу) обсяг інформації. Саме тому згідно статистичних досліджень, проведених у Швейцарії та Німеччині, процент вступників до вузів учнів вальдорфських шкіл значно перевищує показники державних. До того ж, за словами викладача педагогічного семінару у Києві Екхарта Дьонгеса, багато фірм у Німеччині підбирають собі у співробітники учнів вальдорфських шкіл ще до отримання ними атестату зрілості, зацікавлюють їх роботою і фінансують подальше спеціальне навчання, оскільки вважають, що випускники цих шкіл схильні приймати нестандартні рішення і мають високу працездатність.

Наприкінці хочу сказати: все, про що мовилося щойно, не означає, що у вальдорфській школі все ідеально, і що віддавши до неї свою дитину, ми гайнемо гладесенькою стежкою навпростець до заповітної мрії. Вальдорфська школа — це життя з усіма його пошуками, сподіваннями, перемогами, протистоянням, це постійне напруження душі із запитанням «що ж далі?», постійна спільна праця дитини, вчителя і батьків. Цей шлях — для сміливих.

Вперше опубліковано в газеті “Дитина”, №13, 2000 рік