Симон був маленьким мрійником. Він залюбки спостерігав за великими людьми за роботою: за пекарем, за селянами – і потім мріяв про те, що колись зможе сам виконувати таку роботу. І, зрозуміло, намагався робити це сам. Але найбільше враження справляли митці – художники, музиканти або поети, які з’являлися в його оточенні. Вони то приходили, то рушали далі. І хлопчик мріяв про те, що настане час, коли він теж зможе на великому полотні начаклувати такі прекрасні пейзажі. Або що він зможе викликати в людей радість та зворушити їх своєю музикою. Або що він вселятиме в людей мужність прекрасними римами та захопливими історіями. Одного разу з далекої країни прийшов мандрівник. Звісно, Симон постійно шукав його товариства. Він зачудовано дивився на чужинця, коли той розповідав про далекі краї та дивних людей, що зустрілися йому там. Але ж найбільше приваблювала його історія про Країну живих садів. Відтоді як хлопчик почув її, він постійно мріяв, що колись відвідає цю країну. Симон зростав і перетворився на юнака.

Він і тоді не полишав своєї мрії , але ніхто не міг йому підказати, де можна знайти Країну живих садів. Одного дня він вирішив вирушити в мандри у пошуках щастя. Це здавалося йому єдиною можливістю, до того ж спокійно сидіти на одному місці він не міг. У доброму гуморі вирушив він у дорогу. Юнак довго йшов горами й долинами, через ліси та вздовж річок. Він уже й не знав, як довго мандрував, коли влаштувався перепочити на великому камені. Симон відчував, що на його серці лежить якийсь тягар. Він думав про довгий шлях, який уже подолав, та почав сумніватися, чи взагалі колись знайде-таки ту загадкову країну.

І от постав він якось перед вогняним порталом. Там стояли дивні істоти, які, здавалося, були створені із язиків полум’я.

Симон злякався й не знав, що робити. Істота спокійно сприйняла його появу та, здалося, запитала: «Що ти шукаєш тут, біля вогняного порталу?» Симон розповів їй про свою тривалу мандрівку і бажання відвідати Країну живих садів. З погляду сяючої істоти можна було зрозуміти, що відповідь їй сподобалася. Сяйво стало ще сильнішим. «Я можу залюбки показати тобі дорогу до Країни живих садів. Але в тій подобі, у якій ти зараз, туди увійти не зможеш».

Симон аж підскочив. Його втома враз розвіялася. «Яке щастя! – вигукнув він. – Я йтиму за тобою! Проте чому ж я не можу увійти до Країни живих садів таким, як я є? Яким же тоді я маю стати?» Симон поглянув на істоту і відчув, як її сяйво почало випромінювати щось інше. Це було променистим захватом, радістю, яких він досі ще не переживав. Йому стало так тепло на серці, як на початку подорожі, наче сяйво окрилило та піднесло його внутрішнє єство. Як наче із себе пролетів він через вогняний портал – до Країни живих садів.

За порталом, який палахкотів, був сад, створений із живих вогнів. Здавалося, від руху вони розгоралися ще яскравіше. Радість руху окрилила їх. Так вони летіли далі, на сяйві своєї радості – хто праворуч, хто ліворуч, угору, вниз, будь-куди. Уже не можна було розрізнити нічого, крім цього живого полум’я. І все-таки траплялися місця, де було прохолодніше і більш порожньо. Вони проживалися як моменти спокою і були короткими. В одному з таких місць у Симона виникло запитання, куди ж це все приведе. Він, щоправда, міг вільно летіти, але ж там не було нічого, окрім вогняного моря. Дедалі частіше озирався він довкола, аби розгледіти бодай що-небудь іще.

  І раптом опинився перед Порталом світла. Його палаючий друг, хоча й був поруч, затримався дещо позаду. Поруч із порталом стояла інша істота, тіло якої було з м’якого чистого світла. Вона поглянула на Симона, і йому здалося, що вона запитала: «Що шукаєш ти тут, біля Порталу світла?» Симон розповів їй про свою подорож та політ через Сад живих вогнів. І про своє запитання: чи може він ще щось побачити, і про те, як раптом перед ним постав Портал світла. Світлова істота випромінювала цілющий спокій і чистоту. Порив Симона до руху дещо вщух, і через Портал світла він опинився в іншому саду.

Тепер світлова істота в усіх напрямках випромінювала сяючі створіння, схожі на барвисті блискавки.

Так виникали і зникали всілякі різноманітні барвисті форми: хмароподібні рослини, квіти й метелики.  Хоча все мало власне місце, але ніщо не застигало в сталих формах. Кольорові форми наповнювали простір наскільки сягало око. Що більше зусиль докладав Симон, прагнучи охопити ці форми в їх живому взаємопоєднанні, то яскравіше сяяла світлова істота.

Завдяки цьому з’являлося ще більше образів і, здавалося, що простір цього саду збільшується до нескінченності. Так прекрасно було перебувати там. Симон дивився на цю красу і не міг надивитися. У цьому саду все єство Симона досягло спокою, а його дихання стало глибшим і розміренішим.  Час від часу він поглядав на свого друга, сповненого сяяння. Той завжди був присутній і трішки здалеку насолоджувався тим, що відбувається. Але попри велич та красу цього саду Симон не міг позбутися відчуття, що йому чогось бракує.

Сад світла здавався йому незмінним у своїй одноманітності та спокої. Він прагнув розмаїття та змін, проте сподівався, що світлова істота цього не помітить. Вона, мабуть, почуватиметься ображеною, хоча він відчував до неї щиру пошану і був вдячним за те, що побачив. Поки в його голові роїлися ці думки, він і незчувся, як опинився перед третім порталом.

Цей був Портал музики. Перед ним стояла жіноча істота, сповнена музики. Вона випромінювала прекрасну музику, настрій якої постійно змінювався: він був то радісним, то урочистим і серйозним, то тужливим, то ніжним і легким а то по-справжньому величним. Усередині цієї істоти та навколо неї струменіли та кружляли менші істоти, форма і колір яких змінювалися залежно від тонів музики. І здавалося, що вони нічого більше не хотіли, окрім як, танцюючи, виражати те, що чули. Музична істота поглянула на Симона – і йому здалося, що вона запитувала: «Що ти шукаєш тут, біля Порталу музики?»

Симон розповів їй про свої мандри і подорож через сади живого полум’я і сяючих барв. На деякій відстані позад нього стояли його друзі із полум’я та світла. Тому він змовчав про те, що в Саду живих вогнів йому чогось не вистачало, і про те, що в Саду світла було дещо нуднувато. Поки він розповідав, істота супроводжувала його думки музикою. Так розгорталося розмаїття піднесених почуттів, усі слова Симона ставали музикою. Одній із менших істот його оповідь, схоже, видалася задовгою. Не дочекавшись кінця, вона закричала: «Ти геть занудьгував, чи не так? Ходімо зі мною, тут можна принаймні дещо пережити!» І перш ніж Симон усвідомив це, він уже переступив Портал музики і потрапив до нового саду, у якому все було геть інакше, ніж у попередніх.

Уся атмосфера тут була сповнена величних звуків, усюди були танцюючі істоти, які із пульсуючих та струменистих рухів музики одну за одною створювали форми, а потім давали їм зникати. Вони кружляли довкола одна одної у великому захваті. Просто стояти серед них було неможливо. Симона підхопила помаранчево-блакитна група маленьких створінь, і йому не вартувало анінайменших зусиль поринути в їхній потік та кружляння. У полі зору з’являлося дедалі більше танцюючих істот. Вони були наче витканими з музики. Симон помітив, що в кожної був особливий тон, у якому вона виражала свій характер так, що ставала прозорою. Разом вони створювали музику, вимальовуючи при цьому постійно нові візерунки в танці. Музична істота, здавалося, концентрувала в собі усі ці звуки та надихала їх до нової спільної гри.

Симон дозволяв підхопити себе то одній, то іншій групі й відчував, як щоразу змінювався внутрішньо. І все ж нарешті він запитав себе: «Де моє місце у цьому морі звуків?» Це запитання звучало в ньому дедалі гучніше. Музична істота відчула це миттєво.

Вона сама була музикою, як хвиля звуку, яка поширювалася вусібіч від центру. Тепер Симон спробував зі свого боку збагнути Музичну істоту і завдяки цьому наповнювався дедалі більш піднесеними та благородними тонами, що перепліталися між собою. Здавалося, музика поширюється в усі сфери. Доти, доки один віддалений тон у цій симфонії не привернув його уваги. Тон звучав дедалі дзвінкіше і, здавалося, наближався. У якийсь спосіб цей тон ставав пов’язаним із ним, і Симон настроївся на нього. Він відчув: «Це – мій тон!» Звук сповнив його блаженства. Тепер Симон був частиною музичної спільноти і міг зі своїм тоном співати й танцювати у спільному хороводі. З часом його тон ставав дедалі повнішим і красивішим. Він намагався у різний спосіб зробити так, щоб це звучало різними способами, усілякими комбінаціями. Тож цей тон ставав йому все більш близьким та своїм. Але із цього тону дедалі наполегливіше поставало нове запитання: «Звідки походить мій тон?» Воно не полишало його тепер, і Симон дедалі повніше усвідомлював, що не зможе знайти відповідь у Саду музики. Але де ж тоді?

Раптом опинився він перед четвертим порталом, Порталом слова. Це був потужний масивний міцний портал, строгими були його форми. Перед порталом стояла велика серйозна істота. Вона поглянула на Симона та, здавалося, запитала: «Що шукаєш ти тут, перед Порталом слова?» Симон мусив зібрати всі свої сили, аби поглянути на цю істоту й відповісти. Нерішуче розповів він їй про свою подорож та переживання у трьох садах, у яких побував. І відчув, що, відповідаючи цій істоті, треба обмежитися лише найнеобхіднішим. Кожне зайве слово спричиняло біль. Тож Симон швидше перейшов до запитання, що привело його до цього порталу: «Звідки мій тон?» Істота слова, здавалося, рухала це запитання в собі. Симон напружив усі свої сили, щоби трішки розібратися у своїх думках. У той час як він намагався вжитися в істоту слова, через її зовнішню суворість почало говорити щось нескінченно любляче. Щось, що неможливо виразити звичайними словами. Симон збагнув: тут я вдома. І він знову пройшов через портал й опинився в Саду живого слова.

Його три друга із вогню, світла та музики слідували за ним на відстані. Цей сад знову був відмінним від усього, що Симон уже бачив. Тут були скелі та найрізноманітніші камені й метали. Це було доволі велике багатство, проте, на перший погляд, воно справляло непримітне враження. Поміж скель та каміння він побачив, як рухається багато маленьких створінь з великими головами і пробудженими очима. Вони обробляли камінці й вочевидь через це були дуже втішені. Здавалося, вони були сповнені важливості своєї роботи. Вони приводили до життя цей світ. У їхніх руках камінці набирали форм, що промовляють. Завдяки своїй особливій формі кожний камінь мав що сказати. Але задля того, щоб це почути, треба було спершу вивчити їхню мову. Істота слова, здавалося, охоплювала всі слова, яким старанні працівники надавали в камінцях форму. Юнак відчув , що він як гість теж мусить допомагати. Тож він приєднався до однієї групи працівників. Проте його прагнення не було оцінене. Істоти поглядали на нього так, що Симон зрозумів: вони гадають, що він занадто недорікуватий для такої роботи. І юнак мусив визнати, що вони таки були праві. Він погано розумівся на їхній роботі, тож міг би її зіпсувати.

Симон відійшов, він не знав, що робити. Велична істота поглянула на нього і відчула його сумніви й побоювання. І що більше юнак відкривався для цієї істоти, то більше почали її слова промовляти до нього зрозумілою мовою. Слова, що струїлися з істоти до всіх робітників, промовляли тепер і до нього. Цілком новий світ зі смислу та значень відкрився йому. Тепер він міг допомагати!

Сповнений радості, повернувся він до групи, яка вважала його спочатку недорікуватим. Тепер його сердечно вітали. Оскільки тепер він збагнув, що мусив робити, то міг з ними працювати над камінцями. Він допомагав багатьом різним групам і дедалі краще знайомився із цим садом, сповненим значень. Суворе, здорове життя поміж скель виробило одну серйозну рису в його душі. Але що виразніше промовляв у ньому смисл усіх цих явищ, то більше наповнювався він внутрішнім життям та співчуттям. Це було таке особливе багатство, що він нізащо не обміняв би його на будь-що. Через певний час Симону знову спало на думку запитання, через яке він і прийшов до цього саду.

Тепер запитання вже не полишало його. Істота слова помітила це і була сповнена уваги. Симон поглянув на неї: з істоти знову промовляла та сама пізнавальна любов, яку він відчув уже на вході в цей сад. У цей момент біля Симона з’явилася маленька істота з дружніми пробудженими очима. Вона хотіла йому щось показати. Він рушив за нею через сад. Вони проходили повз численні прекрасні камені та скелі і безліч груп істот, які старанно працювали. Нарешті істота зупинилася перед входом у темний грот і запросила юнака зайти в нього.

Грот був доволі темним, і все-таки там можна було все розрізнити, оскільки каміння випромінювало м’яке світло. Камені мали найпримхливіші форми – і Симон уявив, що перебуває в блискучому палаці, а не в темному гроті. Дорога вела вглиб, далі у скелю. Через деякий час Симону стало дещо тривожно на серці. Чи зможуть вони знайти дорогу назад? А якщо він звідси вже ніколи не зможе вийти?

Провідник, навпаки, впевнено й непохитно йшов уперед. Напруженість Симона постійно зростала. Врешті решт він не стримався. «Куди ти мене ведеш?! – вигукнув він. – Я не хочу померти тут, у цій скелі!» Провідник зупинився і подивився на нього глибоким дружнім поглядом. І тут Симон побачив в стіні скелі невеличкі двері. Вони були наполовину прочинені і вели до маленької комірчини. Його друг запропонував йому увійти, а сам майже сором’язливо залишився позаду, так, наче він не мав права входити туди. «Це, мабуть, має бути метою нашої подорожі», – припустив Симон. Він зайшов до комірчини. Посередині лежав чималий камінь, а на ньому – сяючий маленький, внутрішнє м’яке сяйво якого випромінювалося так, що навколишні стіни виблискували в його світлі. Тут Симону спало на думку, що, мабуть, і цей камінь мав би містити якесь чарівне слово. Він узяв камінчика, що м’яко світився, у руку і вслухався усією душею, аби почути слово. Це виявилося не так легко, і він враз відчув, як втомився від своєї тривалої мандрівки.

Тож юнак із маленьким камінцем у руках вмостився на великому камені. Він прислухáвся і прислухáвся. І поволі слово ставало все чутнішим, ближчим і знайомішим. Поки воно не почало промовлятися в ньому чітко й виразно. Спочатку як ніжний паросток, а потім усе повніше та глибше.

Блискавкою промайнуло: «Та це ж моє справжнє ім’я!»

Симон сидів на камені і відчував, як через усе його єство струменіє нове життя. Він озирнувся довкола. Ліси й річки, гори й долини виявилися йому знайомими. Це було місце, де він зупинився у відчаї після довгих марних блукань. Що сталося? Симон розглянув камінь, на якому сидів. Глибока радість заполонила його душу, адже він зміг зрозуміти слово, яке було зачароване в ньому. Він відчував радість хвиль, що танцювали в річці навколо його ніг, і слухав бурмотіння та спів води. Він дивився, як трави і квіти розгортали свої чисті форми у просторі і як метелики розмальовували промені світла своїми барвами.

І у своєму серці Симон відчував палке бажання, із яким розпочав свою подорож і яке знову кликало додому. Це було подарунком живих садів.

І хоча Симон уже не міг бачити їх наяву, він відчув, що його радість від вогню, світла, музики і слова була скрізь навколо нього – жила і ткала, грала і промовляла. І за це він хотів подякувати садам. Так побачив він їх усі подумки перед собою та подякував за прекрасні дари. Трохи зажурений через розставання, підвівся він, щоб рушити у зворотню путь додому. І раптом відчув, що в його в руці щось є. Це був гарний сяючий камінь. Відтоді він завжди носить його із собою – аж до сьогодні.