Вся будова дошкільної валь­дорфської педагогіки спирається на наступне твердження антро­пософії: навчання і виховання лю­дини до семи років відбувається через наслідування. Це не дог­ма, а спостереження, яке для лю­дини, що має досвід спілкування з маленькою дитиною, з першо­го погляду стає очевидним і не потребує надто глибоких доказів (мета науки про людину – не на­копичувати відсторонені від життя понятійні твердження, а дати поштовх самостійно пере­свідчитися в їхній істинності шля­хом уважного спостереження та через самоаналіз). Прийнявши вищенаведену тезу за аксіому, педагог отримує чітке керівниц­тво до дії, і якщо природним (а отже, найбільш продуктивним) для маленької дитини є навчан­ня через наслідування, то необхідно лише створити всі умови для того, щоб її оточення стало по­зитивним зразком для наслідування. Усі ж спроби навчати дитину іншим чином (повчанням, наста­новою – тобто апеляцією до свідомості, – наказом, примусом, «батогом» чи «медяником») не лише недоцільні, а й шкідливі для здоров’я, як і все протиприродне. До оточення дитини на­лежать: люди (батьки, вихова­телі, інші діти) з власними вчинками, почуттями, думками, мо­вою; предмети зі своїми фізич­ними властивостями – матеріа­лом, формою, кольором; простір, в якому перебуває ди­тина (кімната, ігровий майданчик, ліс, вулиця), з різною кількістю світла, тепла, з власним рельє­фом, запахом, порядком розта­шування предметів. Серед усьо­го цього розмаїття світу дитина виступає як один-єдиний орган відчуття – вона всім єством реа­гує на будь-які прояви зовнішнь­ого середовища: на тепло чи хо­лод, на інтонацію і силу голосу людей, на казковий образ чи колір ляльки. І всі ці дитячі вра­ження й пов’язані з ними емоції (радість, спокій, стрес) гли­боко закарбовуються в фізично­му й душевному стані дитини. На­приклад, страх, тривожність, аг­ресія в ранньо­му дитинстві пригальмовують розвиток фізичних органів, які саме в цей період активно формуються. Ослаблені органи стають причиною безлічі внутрішніх хвороб у дорослому віці. І мало хто здогадується, що коріння цих хвороб – у неправильному вихованні.

З одного боку, дитина без­межно довіряє світові, любить його, з іншого – вона нічого в ньому не вирішує. Оточення ди­тини є справою турботи (або не-турботи) дорослих. Це вони вир­ішують – чи дозволити дивитися телевізор, чи купити жувальну гумку, «тамагочі» або комп’ютер, чи навчати дитину основам ме­неджменту з чотирьох років, чи заспівати колискову, чи піти на прогулянку до лісу тощо. Знання про те, яким чином прояви зов­нішнього оточення впливають на внутрішні процеси, можуть допо­могти дорослим згармонізувати розвиток дитини, а отже, сприя­ти розкриттю її потенційних сил і здібностей. Згодом це допомо­же вже дорослий людині якнай­повніше реалізувати себе у світі, здійснити все те, заради чого вона прийшла на цю Землю.

Казка в дитячому садку

Колись кожен з нас був королем чи принцесою, воїном-переможцем або чарівною феєю. Всі ми ставали героями вигаданих історій, в яких лицар на білому коні безстрашно визволяє прекрасну дівчину із зачарованого замку чи драконового лігва. Ди­тина потребує казки і тому має на неї право.    

У дитячому садку казка почи­нається з дверей. Як цікаво зай­ти до кімнати не через офіційний буденний вхід, а сходами казко­вого ґанку з дерев’яним дахом і незвичайної форми дверима, крізь веселе жовте скельце яких можна зазирнути досередини (можливо, це ґанок будиночка Білосніжки або Червоної Шапоч­ки?). А якщо ти все-таки нава­жишся відчинити двері, то одразу потрапиш у маленький світлий з привітним віконечком перед­покій, де тебе зустрінуть казкові птахи, квіти і трави – ти вже у казці. Прочини наступні двері – і вона привітає тебе ніжним, срібним переливом дзвоників:

«Доброго ранку! Сьогодні на тебе чекає чудовий день з новими знахідками і відкриттями. Хай щастить» і казка зримо чи незримо супроводжуватиме тебе: небо, сонце, птахи, дерева розповіда­тимуть про себе, маленькі гноми­ки і янголятка радо пограються з тобою, а вихователь обов’яз­ково розкаже нову казкову історію. Вона протягом тижня жи­тиме в кімнаті, щоб добре запізнатися з тобою, стати знайомою і близькою, щоб ти серцем відчув її живу мову, її світлі образи, а, можливо, і сам оповів би її мамі або сестричці. І колись ця казка оживе. Вона розташується на не­величкому дерев’яному столику, що накритий легкою прозорою тканиною.  Ось лунає знайома пісенька – казка починається. Тканина обережно зникає, і пе­ред очима – чарівний ліс, хатин­ка або замок, де живуть герої. Тепер ти можеш не лише уявити їх, а й побачити.

На перший погляд, розказа­ти казку просто. Але варто один раз спробувати, і зрозумієш, що для цього потрібен неабиякий талант і, без перебільшення, місяці тренувань. Адже в дитячо­му садку казку ніколи не читають – вона має бути глибоко осмис­лена і відчута душею виховате­ля, а відтак, в оповіді, донесе­ною до дитини – лише тоді казка сприятиме розвитку дитячої душі.

Мова вихователя – це теж зразок для наслідування, а казка для найменших має власні оповідні закони. Юля (одна з ви­ховательок) розповідає її спокій­ним, рівним голосом, без зайво­го драматизму, адже казка – не драматичний твір, а епос, в яко­му звучить давнина. Мова казки жива, сповнена цілющими для душі образами, народними вис­ловами, легким гумором, які так полюбляють діти і тому швидко їх схоплюють. Найважливішим для малюка є дія, рух. Тому каз­ка у виконанні Юлі стає динам­ічною, кожне наступне речення – новий крок до розкриття дії. Яск­раві деталі потрібні лише для того, щоб захопити дитину, і їх небагато.

Після щасливого закінчення чарівний ліс знову ховається під прозорим шлейфом, лунає пісня.

Ще кілька хвилин казка тихо зву­чить у повітрі й дитячих серцях (до речі, традиційні оплески в даному випадку небажані – вони грубо порушують гармонію, ство­рену під час оповіді, руйнують цілющу для дитини атмосферу спокою і роблять казку штучною,  нереальною). Казка скінчилася, але вона знову з’явиться у вільній дитячій грі – принцесою чи ли­царем стати так просто: варто лише накинути чарівний плащ з кольорової хустини, або одягти золоту корону – і вона знову тут. А ще її можна намалювати, скла­сти про неї пісеньку або вигада­ти свій кінець. Казка стала ще одним кроком у розвитку фан­тазії. Фантазії, яка після семи років перетвориться в живе, і творче мислення. Немов у казці.

Значення ритмів 

Весь світ, окрім людини,
є загадкою,
справжньою світовою загадкою,
а сама людина – її розгадкою.

Рудольф Штайнер

Людина є частиною космосу, а водночас і справжнім малень­ким космосом, в якому живуть і діють макрокосмічні закони. Од­ним із них є закон повторюва­ності – ритмічність. Як частинка природи, людське тіло, незалеж­но від свідомості його носія, праг­не зберегти в собі природний ритм доби, тижня, місячного цик­лу, року, семиріччя – лише тоді воно залишатиметься здоровим. Дотримання ритмічності в житті є однією з форм допомоги при­родним силам організму, і особ­ливо актуальним це стає в перші сім років дитини – у час актив­ного формування органів її тіла. Саме тому в побудові, офіційно кажучи, виховної програми валь­дорфського дитсадка врахуван­ня природних ритмів є принци­повим.            

Отже, ритм дня дитячої групи будується за аналогією до про­цесу дихання – де є «вдих», там повинен бути і «видих» – і на­впаки. Це означає, що в першій половині дня дитина орієнтова­на на активне сприйнятгя всьо­го, що надсилає їй світ – нові враження, немов повітря «вди­хаються» дитячим організмом. Пообідній сон можна порівня­ти з паузою під час дихання – в ньому дитина відновлює сили і душевно переробляє от­римані враження. Після сну вона готова реалізуватися у власній творчій діяльності, об­разно кажучи, принести світові себе, звільнитись від вражень, трансформуючи їх у власні дії, «видихнути». І наступно­го ранку знову глибоко «вдихнути» світ. Через це Юля організовує заняття відповідно. Вранці – тра­диційне ранкове коло, мистецькі заняття, райген, «пальчикові» ігри, казка. І хоча ініціатором у цих видах діяльності вис­тупає дорослий, завдяки зазначеній ранковій ак­тивності, діти займають­ся із задоволенням і без жодного примусу. У по­обідній час «паном» своєї діяльності стає дитина – адже до самого приходу батьків триває вільна гра у приміщенні або на подвір’ї. Тепер вихова­тель відходить на задній план – не втручається у гру. Він вибирає для себе якесь корисне заняття – шиття, вишивання, розчі­сування вовни або викла­дання вовняної картини сезону, а можливо, догляд за росли­нами. Хтось із малюків теж захо­че шити чи копати – спрацьовує принцип на­слідування.

Тиждень теж має власний ритм. У понеділок – заняття жи­вописом (рослинна акварель на мокрому папері), у вівторок – ліплення з кольорового воску. Се­реда – день випікання печива, четвер – день занять з евритмії (специфічного вальдорфського мистецтва руху). І, нарешті, в п’ят­ницю – веселі ігри та забави, але вже німецькою мовою.

Ну, а змістом занять керує річний ритм. Весь дитсадківський рік складається з сезонних пері­одів, так званих епох. Є епоха Урожаю, епоха Михаїла, епоха Адвенту і Різдва, епоха Зимових ігор, епоха Зустрічі весни. Кожна з них має особливі пісні, казки, традиції оформлення кімнати, свій райген (хоровод), тобто пов’язану одним сюжетом гру в колі з рухами і піснями. Зі зміною епохи змінюється і стіл сезону. А «епохальною» кульміна­цією є Свято, організація якого – справжнє мистецтво. Свято стає визначною подією не лише для кожної дитини, а й для батьків, що частенько є гостями на таких торжествах. Адже справжнє свя­то не має вікових кордонів, і в кожному з нас завжди живе ди­тина.

Те, що одну й ту ж казку роз­казують кілька днів поспіль, або той факт, що перед початком нової діяльності звучить тра­диційна ритуальна пісенька, присвячена миттю рук, трапезі, прибиранню іграшок чи прогу­лянці, – також пояснюється ко­ристю ритмічних повторів. З іншого боку, тихі звуки знайо­мої мелодії здатні привернути увагу дітей з не меншим успіхом, ніж зайве напруження голосу та емоцій вихователя.