При вирішенні конфлікту бачення себе самого, окремої людини, групи людей, спільноти є важливою та незмінною частиною спілкування. Баченню самого себе завжди протистоїть бачення оточення: наприклад, те, як приймають людину, групу людей, спільноту партнери, батьки, постачальники або політики. У цьому баченні самого себе можна розпізнати світлі та темні сторони.

Для започаткування будь-якої ініціативи характерна концентрація на світлих сторонах. Співпраця формується під впливом ідеалізації, захоплення та виділенні сильних якостей іншої людини (що часто в кінцевому результаті є ніщо інше, ніж проекція власних жадань та бажань на інших). Коли в процесі втілення ініціативи починається розчарування, настрій може змінитися на протилежний. Тепер фокус уваги спрямований на слабкі сторони своїх колег. Одночасно із цим образ самого себе захищається, ідеалізується та навіть звеличується: я стараюся з усіх сил, але через інших все розвалюється. Ці обидві фази: засудження через розчарування та «негативний ентузіазм» — як зазначає Рудольф Штайнер у шостому листі до членів Антропософського товариства, 24 лютого 1924 року — часто зустрічаються, хоча зовсім не є необхідними. Якби було бажання людей попередити їх появу, то можна робити, як робила одна група, з якою я працював у Східній Європі. Ця група людей хотіла заснувати інститут із орієнтованим на Кемпхіл соціальним устроєм, тобто створити співтовариство із терапевтичною атмосферою. Із самого початку члени цієї групи обговорювали поміж собою наступні питання:«у чому мої слабкі сторони?» та«які слабкі сторони я вбачаю в інших?». Тут йдеться про тверезий погляд і аж ніяк про душевний стриптиз — про добровільне передбачення можливих розчарованості та кризи. Наступним кроком була спроба пожити спільно у невеликому просторі ще перед заснуванням спільноти,та потому озирнутися назад: як це було? Тут також важливо нічого не проковтувати, відображати все безпосередньо та правдиво.

Чому правдивість така важлива? Тому що приблизно половина істин є неправдивими, тобто не є абсолютно повним виразом того, що людина переживає. Рудольф Штайнер спостерігав, що коли бракує правдивості, люди «вирощують» поміж собою елементарних істот, власне, фантомів, які стають самостійними, активними та втручаються поміж людьми. (ГА 102, доповідь 4 липня 1908). Як тільки людина полишає ініціативу, оскільки вона є джерелом проблеми, то одразу стає очевидним, що проблематичний шаблон все ж таки залишається діючим. Причина цього проста: проблеми лишаються разом із пов’язаними з ними елементарними сутностями.

Навіть у спільнотах, що вже існують, в образі самого себе та іншої людини можуть бути розбіжності поміж задекларованими та реально дієвими принципами (наприклад, в описанні заявленої місії). Один із таких прикладів — колегія вчителів вальдорфської школи. Тут офіційно задекларовано: всі рівні, тобто однаково важливі для шкільної спільноти, що дещо віддає зрівнялівкою. Тим не менше поступово утворюється — і часто це в початковій фазі — внутрішнє коло. Воно практично не має бути протиріччям рівноцінності, але присутнє як настрій, мовчазна настанова: «тому і тому ти не можеш суперечити», «він знає більше», а «тому ти не гіден і в слід ступити». Хоча всі знають ці розбіжності та розуміють їх негативні соціальні наслідки, вони не обговорюються спільнотою, всі дотримуються цих прихованих правил гри. До цього також відносяться рекомендації як поводитися у конфліктах, при помилках та успіхах (чи може людина пишатися тим, що вдалося?), із начальником, клієнтами або конкурентами, тощо. Інша царина — це внутрішнє ставлення та висловлювання стосовно альтернативних освітніх систем таких, як Монтесорі, Дальтон та Єнаплан. Партнери? Конкуренти! До прихованих правил гри відносяться накладання табу, знання-від, а також «ми-не-говоримо-про».

Цей феномен не завжди спрацьовує: найкраще чесно обговорити, які правила гри діють насправді, прояснити собі, як це бачить кожний окремий учасник та що він привносить, щоби підтримувати ці правила. Яка зрештою мені користь від того, що я не звертаюся безпосередньо до свого нездужання (я хочу примкнути до тих, хто сильніший, не стати аутсайдером, побоююся мобінгу?). Для наступного кроку було б дієвим прояснити собі справжню ситуацію: чи існують правила, які я переживаю, чи насправді я прилаштовуюсь? І щоб сталося, якби я їх порушив? Часто за відчуттям ніяковості ховається сліпий страх, який впливає на сприйняття поведінки. Звернути на все це свою увагу та прийти до згоди із самим собою дуже неприємно — як у пральні дивитися на брудну білизну. Але це необхідно, аби все начисто випрати. Потрібно розвивати в собі мужність для правдивості.

Якщо ж правила гри та їхній вплив усвідомлені, то можна зробити їх рухливими, наприклад запитати себе: якщо ми далі співіснуємо, то де ми опинимося через півроку? За допомогою передбачення можливого розвитку можна ясніше розгледіти ситуацію. Тоді, вірогідно, людина визнає: ми можемо взяти ініціативу в свої руки, ми не є тими, кого залишили напризволяще. Це дає нам шанс, що спільнота має внутрішню позицію: я беру тебе із усіма твоїми слабкими та сильними сторонами, я приймаю тебе як того, хто шукає, та того, хто бореться.