Джаніна Златар, вчителька Нью-Йоркської Штайнер-школи, влітку 1999  приїхала в українське містеч­ко Городенка вперше. Так трапило­ся, що Джон Тревільйон, який що­року приїздив викладати на городенківському учительському семі­нарі предмети старшої школи, на цей раз прилетіти не зміг. «Коли мені запропонували замінити Джо­на, я відповіла не одразу. Але щось глибоко в душі відгукнулося: ти по­винна їхати… Я дуже сильно вірю в долю, в те, що з людьми трапляєть­ся те, що має трапитися. Я весь час питаю себе: чому я тут? Чи зможу я впоратися із завданням, яке по­кладено на мене? Не знаю. Але на­магаюся робити це якнайкраще, щоб передати людям свій досвід, щоб бути інструментом в руках ви­щої сили, яка керує всім.

Я багато чого тут навчилася. Ця країна є повною протилежністю Америки, що вважається вершиною світу. Наприклад, в Америці, де ба­гато всього, насправді ніщо не цінується. Тут же, хоча люди й ма­ють небагато, цінуються найдрібніші речі. Тут я побачила безмежне праг­нення до знань, до духовного. Люди прагнуть до вищого, до світла. Це просто вражаючий досвід».

Перше, що мене вразило, коли я побачила Джаніну Златар, це її го­лос — співучий, молодий, справжня музика (слів я не розуміла), але ра­зом із тим упевнений, без жодної за­минки готовий відповісти швидко, чітко і влучно. Внутрішня енергія, оте поетизоване горіння і людська спо­кійна справжність, за якою вгадується тверда впевненість у правильності, очевидно, дуже довго шуканого і на­решті обраного шляху в житті. А ще чесність перед собою і людьми. «Ця жінка знає реальність життя, їй можна довіряти». І ще подумалося—як доб­ре, що саме такі люди даруються до­лею нам, таким ще трохи відірваним від землі починаючим українським вальдорфцям, поки що не загартова­ним у виборі свого шляху жаром і хо­лодом життєвих «проте» і «але». При­клади їх біографій можуть стати доб­рою опорою.

— Як я знайшла вальдорфську школу? Після закінчення свого навчан­ня я кілька років працювала з дорос­лими, а потім із дітьми у колумбійській приватній школі. І там я вперше відчу­ла, що все, чого нас навчали, насправді не відповідає потребам дитини. Тоді я розпочала пошук чогось більш зна­чущого, залишила роботу і вирушила шукати власну дорогу. Я приїхала до США, і у штаті Міннесота працювала практикантом у державній комп’ю­терній організації, що створювала освітні програми. І знову ж побачила, що все це, над чим працюють так ба­гато людей, — зовсім не те, чого по­требує дитина. Потім я вступила до університету, щоб отримати фах з інформатики. Через півтора роки я переконалася остаточно — все це не моє. Ми з чоловіком вирішили відпо­чити і вирушили до Європи на пошуки чогось, чого до кінця ще не могли собі уявити. Ми мандрували близько року, залишаючись у кожній країні по декілька місяців. Вперше зі школою Штайнера зустрілися у маленькому містечку поблизу Мілана. Згодом, уже в Іспанії, придбали кілька книжок Ру­дольфа Штайнера. Тоді ми поверну­лися до Нью-Йорку, і через два роки я отримала освіту вальдорфського вчи­теля. Після практики у вальдорфській школі мені запропонували роботу у п’ятому класі — вчитель, що працював із цими дітьми чотири роки, вже не зміг працювати далі. Мене попереди­ли: діти складні. Але наскільки — про це я дізналася в перший же день, коли зайшла до класу і побачила цих ска­жених п’ятикласників, які почали од­разу випробовувати мене, шалено грю­каючи партами. Це тривало кілька місяців. День у день я відчувала, що працюю все гірше й гірше. Я намага­лася використовувати все, чого нас навчали, та, знаєте, теорія дуже відрізняється від життя. Але принци­пи, які я колись вивчала, увійшли в мене так глибоко, що я відчувала про­сто обов’язок дотримуватися їх. Я була готова буквально на все, щоб добре зробити свою справу. Я пам’ятаю, як одного дня сказала своєму чоловікові: «Я більше не можу йти до школи. Це вже занадто». І він відповів мені: «Тоді лишай цю роботу». І в ту ж мить я по­бачила на іншому боці вулиці дівчин­ку зі свого класу—це маленьке чор­теня радісно гукнуло до мене тонень­ким голосочком: «Місіс Лізайн!» Це такі маленькі обставини, які дають відповіді на ваші питання. Тоді я подумала, що не зможу залишити їх, що повинна продовжувати. І ми жили разом ще чо­тири роки, до восьмого класу. Тоді траплялося багато всякого — і чудо­вого, і складного. Потім я взяла шос­тий клас, молячи Бога, щоб він був не таким складним. І Бог почув мої мо­литви. Але перші мої чотири найск­ладніші роки я буду пам’ятати завж­ди. Я про них не шкодую, і ніколи не проміняла б їх, якщо б це було мож­ливо.

Та відданість, з якою я працюю, напевне, характерна для всіх вальдорфських вчителів. Я дуже щаслива, що знайшла ан­тропософію. Цей шлях вимагає від учителя щодня доводити своє право зватися люди­ною. Це випробуван­ня вогнем. Я одру­жена вже 21 рік, у мене немає дітей, але всі мої учні — мої діти, моє життя.

Звичайно, я не могла не скористатися такою прекрасною наго­дою розпитати про таке собі життя-буття валь­дорфської вчительки. І ось що з того вийшло.

— Джаніно, роз­кажіть, будь ласка, про себе і антропосо­фію. Якими є ваші стосунки?

— Момент, коли я знайшла духовну науку, я вважаю центром свого життя. Най­кращий спосіб, за допомогою якого можна найглибше пов’язатися зі світом — це антропософія. Я не знаю, чи погоджуюся з усіма її твердження­ми, але Рудольф Штайнер є для мене надзвичайною людиною, Майстром. Я не все можу зрозуміти в його працях, але, перечитуючи його знову і знову, відкриваю все глибші значення. Тоді починаєш працювати сам, починаєш глибше бачити життя. Це наповнює мене якоюсь особливою духовною си­лою, яку я не можу навіть точно опи­сати, але для мене це дуже особисте питання. Тільки не думайте, що це якесь сліпе наслідування. Навпаки, це відкриває вас, змушує бачити речі в іншому світлі, змушує працювати над собою. Я особисто вважаю, що валь­дорфської освіти без антропософії бути не може. Не можна використовувати поодинокі моменти методики без того, щоб обома ногами стояти в духовній науці. Не можна навчати дітей, якщо ви не вірите, що людина є духовною істотою, яка прийшла з духовного світу, яка інкарнується і реінкарнується у наступних життях.

Я біолог за фахом і після зна­йомства з антропософією я побачила, наскільки поверховим, несправжнім, наскільки механістичним є підхід сучасної науки. Колись я б хотіла повернутися і знову почати вчити біологію, але вже з відкритими очи­ма, з тим мисленням, яке я вже маю зараз.

— Чи не поділитеся ви, як до­свідчений учитель, секретами своєї педагогічної «кухні»? Відомо, яким важливим для учнів є ритм «вдихів» і «видихів» у процесі навчання. Вчи­тель у класі, напевне, дуже багато «видихає». Що ж для вас є «вдихом», відпочинком?

— Найчудовішою частиною ро­боти для мене є робота в класі. Не існує довершених вчителів, кожен зав­жди намагається перевершити себе. Після кожного уроку ви говорите собі: це було не так, і це не так. І нетер­пляче чекаєте наступного уроку, на­ступного року, щоб зробити краще.

Але я можу сказати, що у моєму спо­собі роботи не дуже добре організо­вані «вдих» і «видих». Я дуже довго «вдихала» і зовсім не дозволяла собі «видихати». Але для мене «видих» — це не робота з учнями, а навпаки, відпочинок, відновлення. У першій свій рік роботи я лягала о другій ночі і вста­вала о шостій ранку, я працювала за­надто інтенсивно. Тепер я вважаю, що слід дозволяти собі відпочивати, щоб більше дати учням. Зараз я маю один рік відпочинку. Він просто необхідний мені для того, щоб відновити свої сили і щоб відновити себе як людську істо­ту. Я б дуже перелякалася, якби пе­ретворилася на людину занадто книж­кову, зачитану, а не на людину світу. Діти вірять людині, якщо вона щасли­ва, відкрита до світу, якщо вона радіє, що живе на землі, і якщо вона вміє взаємодіяти зі світом. Минулі роки я все віддавала, і тепер мені треба за­повнити свою «торбинку» новими ре­чами. Адже неможливо повторити ті жісторії з тим же захопленням, що і вперше, тому слід поновлюватися. Я б радила молодим учителям розумно збалансовувати роботу і відпочинок, інакше можна дійти до такого момен­ту в житті, коли більше не захочеться працювати у цій сфері.

А готуватися до нової епохи я звичайно починаю ще на канікулах. Коли я маю в перспективі цілий рік, то розподіляю, скільки приблизно я маю часу, і, відповідно, скільки інфор­мації я можу дати на уроках дітям. Тоді я починаю читання і перечитую море книжок. Під час року планування три­ває — на вихідних я готую наперед тиж­день, а ввечері кожного дня —день наступний.

Коли я перечитую книжки, то в першу чергу шукаю те, що приверну­ло б мою увагу, викликало мій особи­стий інтерес. Якщо я цілу ніч гортаю книжки і не можу знайти нічого ціка­вого, я думаю: «О Боже, що я скажу завтра на уроці? О, мої бідні маленькі учні, як же ви будете страждати і ну­дитися!» Але коли я не можу дочека­тися моменту, щоб розказати дітямщось цікаве, я знаю точно — вони бу­дуть у захваті.

Звичайно, до різних уроків я готуюсь по-різному. Якщо це природ­ничі дисципліни, то тут існує багато наочних експериментів, які треба обо­в’язково «перевіряти» перед уроком. Це закон — якщо ви самі не випро­буєте експериментперед уроком, він обов’язково провалиться. Буває, що я телефоную своєму чоловікові о першій годині ночі: «Вибач, любий, я прийду пізніше, бо в мене не виходить екс­перимент. Па-па!» Але діти обов’язко­во повинні знати, скільки сил вкладає вчитель у свою роботу. Якщо вони звикли до того, що все завжди приго­товане і все чудово виходить, вони пе­рестають цінувати цю працю.

І ще одна річ, яку я хочу сказати вчителям — якщо ви не радієте, якщо ви не відчуваєте щастя через те, що зайдете до класу і скажете: «Ось най­краща річ, яку я вам хочу розказати», у вас нічого не вийде. Єдине, що потрібно учням — це бачити радість учителя від тієї роботи, яку він ви­конує, його особисте захоплення.

— А якісь «табу» у Вашій роботі з дітьми існують? Що, на вашу думку, категорично не можна робити в класі?

— Ніколи не можна в класі вивчати антропософію. Це точно «табу». Тому що ми не можемо ви­кладати як догму те, у що ми віри­мо. Діти зовсім не обов’язково по­винні теж у це вірити. Напевне, лише у класі одинадцятому мож­на розповісти біографію Р.Штай­нера, але дуже об’єктивно.

А взагалі, я б не сказала, що для мене існують якісь особливі заборони. В першу чергу я керу­юся своєю повагою і любов’ю до дітей, намагаюся перш за все ба­чити їх особистість. Найгірше, що може бути — це неповага до ди­тини, до її власного «Я».

— Тоді чи існують помилки вчителя, які буває вже немож­ливо виправити?

— Точно не знаю, але думаю, що кожна людина має право на помилку. Я часто, озираючись назад, констатую, що ось тут можна було б зробити краще, з тим учнем щось, на жаль, не вийшло. Від цього не втечеш.

— Чи були у Вас, Джаніно, ви­падки, коли Ви були ученицею, а Ваші діти — вчителями?

— О, звичайно. Завжди. Я на­вчаюся більше, ніж вони. І, як прави­ло, найбільше вчать найважчі учні. Ко­лись один із моїх учнів навчив мене, що мій спосіб викладання може не підходити для кожної дитини. Це був дуже корисний урок.

Якщо задуматися, то наші діти насправді створюють нас, дорослих. Не дозволяють приспати себе, не до­зволяють заспокоєно вибачити собі власні хиби, обманювати самих себе і тішитися ілюзіями. Діти завжди справжні і через муки дарують цю свою справжність учителю.

Вперше опубліковано в газеті “Дитина”, №8, 1999