Поняття ідентичності відіграє важливу роль у конфлікті між Україною та Росією. Саме тому варто вникнути у це трохи більше. 

У 1991 році Радянський Союз розпався на 15 незалежних держав. Власне, це шокувало кожного. Потрібен був час, щоб пристосуватися до нової ситуації. Це стосується як України, так і Російської Федерації. Багато людей почувалися добре у Радянському Союзі. Вони були частиною значної спільноти народів. Комунізм був спільною ідеологією. Не кожен був задоволений змінами.

Але, як добре відомо, Радянський Союз мав також і тіньові сторони. Люди не були вільними у тому, щоб думати, як їм забажається. Одна партія диктувала ідеологію. Ті, хто не погоджувалися, або навіть і хотіли опонувати, могли розраховувати на серйозні проблеми. Саме так мільйони людей зрештою опинялися у безіменних в’язницях Архіпелагу Гулаг. Було депортовано цілі народи або частини населення, наприклад як у Балтійських країнах. Зокрема в Естонії, депортовано третину населення.

Їх замістили відданими етнічними росіянами. Майже все населення кримських татар депортовано до Узбекистану 1941 року. Натомість до Криму приїхали також віддані етнічні росіяни. Голландський парламент вирішив 8 липня 2023 року, що голодомор “Великий Голод” 1932 року, слід визначати як геноцид. Мільйони українців (та інших) загинули у зумисних діях. Фермери (кулаки) повинні були віддати свої землі до крупних державних ферм, або ж віддавати на стільки багато свого врожаю, що у них не лишалося більше нічого їсти. На Донбасі вимерла частина населення, яку замістили відданими етнічними росіянами. Дві нові держави мали, і досі мають впоратися зі спадком цього минулого.

Також було багато інших викликів для нових держав — України та Російської Федерації. Такі, як перехід від старої централізованої планової економіки до ринкової економіки, перехід від диктаторства та однопартійної системи до плюралістичної демократії.

Здавалося, що Росія боролася найбільше із новою ситуацією. Вона втратила свою домінуючу роль у світовій імперії і повинна була знайти нове відношення до себе та сусідніх країн. Це відбувалося зі злетами та падіннями. Були всі різновиди напруженості з Україною, на кшталт Криму та постачання газу. Проте були і спроби вибудувати дружні відносини у 1990-их роках. У 1994 році, наприклад, відбувся “Будапештський меморандум”. На той час Україна була третьою ядерною силою у світі. У країні було біля 5 000 одиниць ядерної зброї поряд із іншим важким озброєнням. Великим ядерним державам це не подобалося і вони хотіли, щоб Україна передала їм це і підписала ДНЯЗ (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї), щоб запобігти розповсюдженню ядерної зброї. Будапештський меморандум було підписано за  підтримки  ОБСЄ  (Організація  з  безпеки  та  співробітництва  у  Європі)

Росією, США та Об’єднаним Королівством, з одного боку, як ядерними державами та, з іншого боку, Україною, Білорусією та Казахстаном, які відмовлялися від їхньої ядерної зброї. На противагу такому добровільному послабленню була гарантія, що основні ядерні держави будуть захищати ці країни у разі нападу на них. Те, що відбувається зараз, що США та Об’єднане Королівство допомагають Україні захистити себе є певним обов’язком, який вони взяли за Будапештським меморандумом, так само, як і Росія та Європа, які беруть участь в ОБСЄ.

Ще однією спробою позитивно сформувати відносини був Договір про дружбу між Україною та Росією, який був остаточно підписаний 1999 року. Цей Договір містить 38 статей, які гарантують дружбу між цими двома країнами.  Наприклад, визнання території один одного — рівність у відносинах

• підтримка позитивних економічних зв’язків — мирне вирішення конфліктів тощо. Це все звучало прекрасно, але відколи прийшов до влади Путін у 1999 році дружба зіпсувалася.

Путін “виховувався” як агент КГБ і глибоко жалкував про падіння Радянського Союзу. Він жадав могутньої ролі, яка була у Росії у той час. СНД, що заснувалося у 1991 році (Співдружність незалежних держав) не можна порівняти із Радянським Союзом. Країни, що входять до СНД, є незалежними, деякі із них навіть не підписалися взагалі (як країни Балтії) або лише частково. Україна вийшла у 2018 році. Насамперед, це стало ніби зоною вільної торгівлі.

Різні шляхи

Починаючи із 1991 року, Україна та Росія розвивали різні концепції для своєї ідентичності. Цікаво, що різні підходи до відносин між Україною та Росією вже очевидні у тлумаченнях назви “Україна”.

Назва “Україна”

Назва “Україна” увійшла в ужиток лише у 19-му столітті, загалом завдяки руху, який відновлював мову та культуру. До того, говорилося “Малоросія” або, у інших значеннях, “Рутенія”.

До слова “Україна” можна віднести два спільнокореневі слова слов’янського походження. Ці поняття є також у чеській та словацькій мовах. По-перше, слово “край”, російською “край”. Це слово означає кінець, околиця, межа. Якщо взяти це слово як однокореневе із “Україна”, “У-країна”, то це означає дещо на кшталт — земля на околиці, на кордоні. Це країна, яка позначає кордон із іншим світом, зокрема тим, що на Заході, де люди розмовляють іншою мовою та мають іншу віру.

Друге можливе спільнокореневе слово: “Країна”, українською: країна. Це означає “країна” або “земля”. Якщо взяти це слово за корінь для “Україна”, то назва набуває зовсім інакшої цінності. Україна тоді означає дещо, як “У-країні”, у країні. Коли українець вимовляє назву своєї країни, він говорить, що він “у країні”, у своїй батьківщині. Це зовсім інакше відчуття, аніж коли ти на кордоні із іншою країною. Така різниця виражає почуття обох народів про Україну.

Шлях України

Після падіння Радянського Союзу в Україні засновано незалежну цивільну державу, яка не ґрунтується на етнічних принципах. Кожен, хто живе в Україні, є рівноправним громадянином держави. Демократія є тою формою, в яку було організовано суспільство. Однак, необхідно було і долати великі випробування, які є логічними після такого серйозного переходу.

Почнімо із різних настроїв та природи сходу та заходу України, що інколи також могло призводити до напруженості. Більше того, Україна, як і Росія, повинна була справитися із так званими “олігархами”, людьми, які швидко збагатіли у складний після-перехідний період. Вони створили потужну мережу, від якої залежало багато людей. Процвітала також і корупція.

Наступним викликом є екстремістські націоналістичні групи, які інколи також набували фашистських рис. Це не адвокати демократії. Вони набули впливовості після повстання Майдану у 2014 році. Це залишається проблемою. Ми бачимо екстремістські групи не лише в Україні, а й у Росії, Польщі, Угорщині та інших країнах Заходу. Стає небезпечно, коли вони отримують багато влади.

Окрім всіх цих задач, вражає те, як народ України давав про себе чути все більше і більше впродовж останніх 32 років. Перше вираження було помітно у помаранчевій революції у 2004 році. Воно стало ще сильнішим у протестах на Майдані 2014 року. А зараз, під час війни, приголомшує, яким сильним є воля народу захищати себе і відстоювати свою власну свободу. Люди не хочуть повертатися у роки, століття мовного та культурного подавлення Росією. Народ України, напевно, ніколи ще не був таким об’єднаним та рішучим як минулого року. В утисках між Сходом та Заходом він набуває сили, щоб знайти свій власний шлях.

Шлях Росії

Російська Федерація також мала починати все спочатку після падіння Радянського Союзу. У неї тут також були злети і падіння у незначній мірі. Країна перейшла на ринкову економіку та на демократичну систему. Двері на захід відкрилися для торгівлі.

Але було багато невдоволення. Росія втратила домінуючу позицію у потужному союзі. Для багатьох росіян також важко було перенести той факт, що Україна стала незалежною країною. Незабаром з’явилися імперіалістичні елементи, наприклад у відносинах із Чечнею, яка також хотіла стати незалежною як меншина у Росії. Те бажання було жорстоко придушене у дев’яностих двома війнами, що велися спочатку Єльциним, а потім Путіним.

Путін прийшов до влади у 1999 році. Перед тим він працював на КГБ впродовж 16 років, пішовши як підполковник. За його керівництва значно згортаються демократичні  цінності, зникає свобода слова, майже не існує опозиції.   Для   нього   падіння   Радянського   Союзу   було   “найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття”. Отож, він зробив усе, що міг, щоб відновити імперіалістичну позицію Росії на світовій арені. Він почав ототожнювати себе із великими правителями минулого: Петром Великим, Катериною та Сталіним. На пафосному вшануванні пам’яті битви під Сталінградом ним було зведено 2 лютого 2023 року ще один пам’ятник Сталіну. Для просування інтересів Росії, якщо це офіційно незручно, розгорнуто біля 20 приватних збройних формувань, таких як Вагнер  та ополчення чеченського лідера Кадирова. Не лише в Україні, а й у Африці та Сирії. Після повстання групи Вагнер у червні 2023 року, вони стали більш відомими.

Зв’язки із Заходом стали надзвичайно напруженими. Путін критикував розширення НАТО у виступі в Мюнхені у 2007 році. Захід та ЄС, звісно, робили помилки щодо зростання напруженості, але те, що сталося у Росії з 2000 року не може бути пояснено лише, як відповідна реакція на це.

Значною мірою Путін повернувся до оман, які спричинили так багато нещастя у минулому. Замість того, щоб стати обличчям перед руйнуваннями та працювати над помилками, він все більше і більше поєднувався з ними. Таким чином темні тіні Радянського Союзу відновлюють свій контроль над сьогоднішньою Росією, у якій придушується і її власне населення.

Важливою ідеєю у пошуку нової ідентичності став “Русскій мир”, “російський світ”. Ця ідея є проблемною у декількох аспектах як орієнтація для держави. Перш за все, вона ґрунтується на етнокультурному принципі. Однак, мільйони людей, які живуть у Російській Федерації, не є етнічними росіянами і тому випадають  із  “русскава  міра”.  Більше  того,  як  писалося  про  це  раніше, мільйони етнічних росіян живуть за межами Російської Федерації. Для Путіна це є узаконенням захисту цих   росіян   від   “примусової асиміляції” і легітимізацією вторгнення до Криму і Донбасу, наприклад. Він іде ще далі — він бачить Україну та Білорусь частиною “русскава міра”. Декілька разів він зазначав, що відповідно до його поглядів Україна та український народ не існує. “Ми є одним народом!” Однак, самих українців ні про що не питають. Поняття “Русскій мір”,  однак, є також    проблематичним  у  контексті міжнародного  права.  Воно  не  визнає  міжнародно встановлених кордонів. “Русскій мір”, таким чином, можна поширити без легітимізації. Декілька країн побоюються, що вони наступні у черзі після України, наприклад країни Балтії, Грузія, Молдова та Казахстан.

“Русскій мір” вказує не лише на етнічну прив’язку, але і на культурну ідею, якої дотримується російська православна церква, що утискалася за часів Радянського Союзу. Зараз вона пропагує війну та утиски України. Як результат, багато послідовників в Україні виходять із цієї церкви.

Якби “Русскій мір” залишився культурною ідеєю, то все нормально. Люди можуть вільно почуватися поєднаними з цим світом. Багато українців так і почувалися ще у 1990-их. Хтось може любити мову, Достоєвського, Шостаковича. Чому б ні? Так само вільно когось може приваблювати англійська поп музика або німецька література. Це стає проблемою, коли культурна або релігійна орієнтація неправильно використовується заради політичної влади. Це завжди веде до несправедливості та утисків. Окрім того, тут все ще поєднано етнічний принцип з релігією. Що стосується цього, то у Росії придушуються демократичні цінності, такі як свобода слова та відокремлення трьох гілок влади за Монтеск’є:

• Виконавча гілка уряду
• Законодавча влада парламенту
• Судова влада суддів

Коли ці  три гілки не є незалежними та відокремленими, то йдеться про диктаторство. На жаль, є багато країн, де таке відокремлення знаходиться під тиском, а разом із ним і демократія, приміром Польща, Угорщина, Туреччина та багато інших.

Читати далі

Переклад з англійської Мирослави Василюк