Коли не враховувати двох-трьох публікацій, зокрема високопоетичних перекладів М. Орестових, то можна ствердити, що український Нова­ліс ще цілковито не існує. Тим часом, ця про­галина, давно вже виповнена в національному письменстві передових європейських народів, являє собою поважний докір нашим поетам та прозаїкам.

Земне життя Новаліса (Ґеорґ Фрідріх Філіп фон Гарденберґ), провідної особистості епохаль­ної духово-мистецької течії в Німеччині, назва­ної ім’ям романтизму, охоплювало всього непов­них двадцять дев’ять років, від 2. травня 1772 до 25. березня 1801. Він належав до гурту літе­раторів, який складався з А. В. та Ф. Шлеґелів, В. Г. Вакенродера, Л. Тіка і до якого ідейно тя­жив також філософ Шляєрмахер. Єна, універ­ситетське місто, що з ним пов’язана так само діяльність Вілянда й Шіллера, стало тим родо­вищем, звідки розпочався потужний спротив па­нівному поміж інтелектуалами тієї доби позити- вістичному, раціоналістичному світоглядові, що йшов з Франції, та відповідному до нього кла­сицистичному літературному стилеві.

Якщо Фрідріх Шлеґель був душею роман­тичного руху, то Новаліс був його величезним знаменом. У своїх поезіях та нечисленних про­зових творах, особливо в Грандіозно задуманому романі «Гайнріх фон Офтердінґен», що залишив­ся незавершений, Новаліс літературним словом прокламував усі головні ідеї романтизму, пере­важно ж ту з них, найбільшу, про безмежну єд­ність і тотожність Творця, витвореної Ним при­роди та людини, як активного земного співтвор­ця. Розвивання цих ідей логічно привело Нова­ліса та його однодумців до апології великих епох світоглядового універсалізму в історії люд­ства, зокрема християнської єдиної Европи до­би середньовіччя.

Ідею католичної Европи Новаліс формулював у — радше публіцистичному — писанні «Християнськість або Европа» настільки радикально, що цей твір побоялися друкувати в умовах домінантного тоді в духовій Німеччині світопогляду. Натомість з’явилися, як певного роду ком­пенсація авторові, його «Гимни до ночі», що в поетичній формі віддають суттю ті самі провід­ні думки. Цю, мовити б, євангелію ідейного ро­мантизму опубліковано вперше в часописі «Athe­näum» ІІІ том, 2. част., 1800, стор. стор. 188—204), який був натоді водозбором німецького духу.

Єнський період — отже, канонічна доба ро­мантизму — не витворив власного стилю в стро­го літературному розумінні, не винайшов, мови­ти б, ключа до певної тональної системи. Тут можна говорити лише про узасаднення загаль­ного світовідчуття як внутрішньої форми види­ва певного світу. До цього бо світовідчуття ідей­ною своєю стороною рівною мірою належать і високосередньовічний «Парсіфаль» Вольфрамів, і творці літературного романтичного стилю XX сторіччя: експресіоністи. Ані Новаліс, ані Бакенродер, ані брати Шлеґелі, ані навіть Тік, найвидатніший з-поміж них саме як мистець сло­ва, під своє світовідчуття не підвели відповід­ного стилевідчуття. Мали місце поодинокі спо­радичні вибухи несподіваної образності, синтактичні зміщення, ритмічні вириви, інколи щасти­ло написати навіть цілий твір у «надзвичайному стилі» («Люцінда» Фрідріха Шлеґеля або деякі Тікові п’єси), проте загалом, з погляду зовніш­ньої форми, літературний доробок енських ро­мантиків назнаменовано рисами еклектизму. Шукаючи засобів нової виразности, вони вико­ристовували, скажімо, ритмічні й евфонічні здо­бутки фолкльору, але поряд із тим вправлялися й у досить таки пласких, «лобових» засобах то­дішнього офіційного клясицизму.

Це все треба мати на увазі, бравши до рук Новалісові «Гимни до ночі». Ясновидний геній поета, що витворив у середині себе величезний світ символів, раз-у-раз поривався на нові шля­хи мистецького вислову, і що певні есяги його в царині поетичного символізму зумовлювала не сама інтуїція, а й свідома воля, свідчать деякі вказівки в залишених по ньому численних фраґментах. Самі «Фрагменти» Новалісові, своєю чер­гою, власне — силою своєї незавершености, від­крили для наступних літературних поколінь ве­личезні можливості омислювання нового стиле-відчуття, подібно до того, як випадок незавер­шености витворів Мікель-Анджельо призвів пі­зніше до засадничої незавершености як фор­мальної свідомости барокко та інших екстатичних стилів новітніх часів.

Таким чином, перед українським переклада­чем стояли значні труднощі не тільки зовніш­нього, а й внутрішнього порядку. Однією з най­головніших було — подолати згадану вище роз­біжність між елементами власного Новалісового «інтуїтивного» стилю та засобами клясицизму, до яких засобів поет раз-у-раз вдавався. Тут модерний перекладач мав би йти шляхом своїх великих попередників у тлумаченні Новаліса ін­шими мовами, таких розкішних стилістів нашо­го часу, якими були католичні символісти Моріс Метерлінк та В’ячеслав Іванов. Це принцип перекладу, що його російський транслятор «Гайнріха фон Офтердінґена» В. Ґіппіюс, слідом за самим Новалісом, назвав «містичним»: ніде не порушуючи зовнішньої образности первотвору, повільними, на перший погляд непомітними за­ходами, деталями відтінків вислову зводити всі суперечності до єдиного стилістичного знамен­ника.

Як відомо, поза редакцією «Гимнів до ночі», друкованою за життя авторового в «Атенеумі», залишилася ще й інша, так звана віршована (точніше: більш ритмічно увиразнена) редакція. З огляду на те, що ніде не існує вказівок, котру саме з двох редакцій автор уважав за остаточну, а. на погляд перекладача, обидва варіанти, ба­гата в чому розбіжні текстуально, з мистецького кута зору мають кожен рівновартні цінності, пе­рекладач і піднявся труду контамінації їх, з під­коренням єдиному ритмічному принципові. Пере­кладачеві йшлося про те, щоб «Гимни до ночі», які по-українському з’являються оце вперше пов­нотою, мали вигляд свого роду синтетичного тво­ру, що в ньому був би появлений кожен наймен­ший деталь авторового вислову, врізьблений там чи там, у тій або тій редакції. Пунктуацію в перекладі також сконтаміновано з обох варі­антів, проте в ній засадничо ні в чому не відступлено супроти критичних видань оригіналь­них текстів.

З-поміж зовнішніх труднощів була, між ін­шим, та, що в деяких випадках цілою пробле­мою ставало визначити особистість (головним чи­ном — її стать) не тільки постійних звертань авторових через «ти», а й інколи навіть у мові від першої особи. Причиною труднощі була не тільки відсутність у німецькій (отже: в усіх єв­ропейських неслов’янських) мові родових закін­чень у минулому часі однини, а й сам спосіб ав­торського викладу, що в ньому видиво, оповідь, сентенція, пряма й непряма мова зливаються в єдиний «потік притомности». В усякому разі, треба знати, що в різних випадках «ти» це ніч, світло, смерть, Богочоловік, Діва Марія, помер­ла кохана поетова, яка тут е тим самим, чим для Данте була Беатріче в «Божественній Комедії», але також і сам поет, його внутрішня містична істота. За світоглядом авторовим, усі ці явища й індивіди зливаються в єдину космічну, понадчасову й понадпросторову цілість.

Читавши «Гимни до ночі», варто знати, що 5. гимн являє собою романтичну реакцію на Шіллерову клясицистичну поезію «Боги Греції» (в українському перекладі П. Куліша — «Грець­кі боги»).

Український переклад «Гимнів до ночі» має свою скромну історію. Вперше, з «прозового» ва­ріанту, переклад зроблено ще в рр. 1938—1939, і це було взагалі першою нашою спробою пере­кладу з німецької мови на українську. Переклад цей, великою мірою недосконалий, пропав у вій­ні. Р. 1944, саме 18. серпня, завершено було пере­клад фрагменту за «віршованою» редакцією, який фрагмент, за поділом у «прозовій», відпові­дає цілому 4. гимнові. Пропонований тут оста­точний варіянт перекладу, виготуваний у червні-липні 1953 р. (завершено 25. липня в Байройті), включає в себе літературний досвід згаданого фрагменту з 1944 р., а також і те, що пощастило відновити в пам’яті з найпершого варіанту і що могло відповідати теперішнім мистецьким наста­новам перекладача.

Гимни до ночи читати