Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!…

Іван Франко

Ця чарівна історія трапилась тоді, коли от-от перші підсніжники мали підняти свої голівоньки. Лютий стиха розмірковував з ким йому потоваришувати: чи з Відлигою тепленькою, чи з Заметіллю прохолодною. Сонечко старалось з усіх сил нагріти матінку Землю. Вітерець буйнесенький вистукував гілочками свою мелодію в кронах безлистих лип, горіхів, кленів та тополь.

У одному звичайнісінькому дворі біля звичайнісінького багатоповерхового будинку, жило собі тендітне і ніжне на вигляд, але з величезною силою Духу деревце. Ніхто не знав, як воно тут опинилось. Можливо, його посадила чиясь дбайлива рука, а може, воно проросло з кісточки, яку сюди принесли в дзьобику горобець або синичка. Люди називали це маленьке диво Алича.

Щороку деревце росло і ставало все вищим та вищим. Усі небесні та земні сили допомагали та підтримували усе живе в цьому місті та у цій країні. Весь світ готувався до зустрічі з чарівною паняночкою Весною.

І лише лютий, голодний та сердитий Змій мав намір спалити та знищити усе і усіх.

– Ще чого захотіли? Радість, сміх, веселощі… Ні, не бути цьому!

Він почав розкидати свої вогняні кулі, метати гострі списи. Земля затремтіла, здригнулась, люди та тварини почали ховатись та тікати хто куди. Прийшли дні наповнені страхом та сумом. Змій лютував і не вгавав навіть вночі.

Та ось, одного сонячного ранку горобці почали голосно цвірінькати на Аличі. Люди звикли, що голосний спів пташок завжди сповіщає про зміни у погоді. Якщо до цього було тепло – то наступного дня слід очікувати холодів, а якщо ж було морозяно-тоновий день потішить усіх потеплінням. Усі про це знали. Проте цього разу горобці привертали увагу не через це.

Тендітне деревце скликало птахів, щоб показати красу перших тріснутих ледь рожевих бруньок. А через кілька днів зграя синичок сповіщала про зелененькі листочки, які так несміливо тягнулись до сонечка. І ось, коли минуло ще кілька днів, нарешті гілочки Аличі рясно вкрились запашним цвітом.

Тепер аромат цього фруктового деревця заполонив цілу вулицю. Бджілки працювали і гули поміж гілками. Люди почали виходити з своїх домівок, комашки вилазити з своїх нірок. Усі милувались красою продовження життя.

Змій теж гордовито підлетів і запитав у Аличі:

– І довго ти ще будеш отак зухвало світитись своїми квітками? Чи знаєш, що достатньо лише одного мого подиху, щоб ти зникла?!

– Я росту і цвіту – така моя природа, – стиха відповіло деревце, – І навіть тоді, коли ти мене спалиш, я продовжу жити. В глибинах землі є мої плоди. Твоя руйнівна сила не може знищити усі кісточки, з яких я легко можу відродитись! Люди та звірі будуть споглядати моє нове народження і теж перестануть боятись тебе. 

Ох і розгнівався лиходій, його груди так наповнились злістю, що увесь він став схожий на величезну повітряну кулю. Змій вмить почав підніматись все вище та вище в небо і… луууууснув. Тільки його й бачили.