Переживання природи і природниче виховання
Природа. Нею ми насолоджуємося під час відпусток чи канікул. Ми вирушаємо для відпочинку в гори, в ліс, і тепло сонця та прохолода вітру пестять нашу шкіру. Спів птахів і шурхіт листя замінюють гуркіт міста. Якщо поталанить, то ми навіть можемо натрапити на рідкісну рослину або спостерегти політ гордого птаха. Місцем, де ми найчастіше переживаємо «природу», є заповідники.
А дерево біля нашого будинку або простенькі квіточки край дороги — хіба це не природа? Найчастіше, проходячи повз них, ми не помічаємо їх, але наша дитина тягне нас назад, зацікавлено розглядаючи мурашок, що прорили серед бруківки свою нірку. Ми навчилися любити природу як простір для ігор, подорожей чи відпочинку. Дехто поглиблює свої зацікавлення через мікроскоп чи енциклопедію рослин. Між людиною і природою зав’язуються стосунки, у яких природа виражає себе через нас.
Але сьогодні вже неможливо зі спокійним серцем і далі плекати своє романтичне ставлення до природи, закриваючи очі на наслідки людських дій, які призводять до руйнування і засмічення довкілля. Чи потребуємо ми заповідників лише для гармонійного розвитку природи подалі від людини? Чи поняття «людського оточення» можемо визначити лишень як бруківку та сміття? Чи є людина за своєю суттю ворожою до природи істотою, і заглиблення у таємниці природи — це справа лише вибраних спеціалістів-природодослідників? Такі питання породжують дискусію.
Природу слід розуміти з людиною чи без неї?
Звичайно, у природовихованні наших дітей головну роль відіграє наше власне ставлення і здорове відчуття природи. Але над цим повинно завжди стояти питання: яку відповідальність за життя на землі ми приймаємо на себе? Адже природниче виховання — це не лише наші почуття і миттєві вчинки, а й думки про відносини людини з природою і їх відображення в наших діях.
Якщо зазирнути в історію, то можна побачити часи, у яких людина внутрішньо відчувала себе єдиною із силами природи. У деяких культурах ще й досі живе ця свідомість «золотого віку», коли людина відчуває свою братню спорідненість з твариною. Прадавні сили — боги — промовляли через вітер, грім та блискавку і жили у ландшафті, у вітрі, дощі та горах.
У той час людина почувала себе єдиною із цими прасилами, розуміючи власне дихання, шум крові і гострий погляд ока як властивості цих богів, а у гніві, радості, страхові і вдячності вгадувала їхню присутність. На рівні фізичного тіла вона відчувала все, що повинно відбутися, і у власних діях керувалася інтуїцією та ясним відчуванням (hellfuehlerisch). Аж до нашого сторіччя це описують дослідження культур австралійських аборигенів, бушменів Південної Африки та деяких індіанських племен.
Первісна культура землеробства сьогодні перетворилася на лише споживацьке ставлення до землі, яке забуває необхідність піклуватися пронеї, а лише користується її дарами. Ті ж ,хто справді заглибився в методи прадавнього сільського господарства, повідомляють про дуже конкретні знання природи, що були підкріплені у давніх людей ритуалами. До землі, до неба і вогню у священнодійствах зверталися люди багатьох культур, благоговійно прохаючи їх об’єднатися з людськими зусиллями для створення порядку між силами життя і смерті. Людські дії намагалися привести у відповідність з гармонією та колообігом природи.
Одночасно з розширенням можливостей людини природничонаукове мислення змінило і людську свідомість у її ставленні до природи. Природа все більше перетворювалася на об’єкт наукового дослідження, і благоговійне релігійне сприйняття світу ставало механізованим та автоматизованим. Так виник розлад між божественним страхом людини перед природою і науковим мисленням, яке стимулюється технікою, що поставила собі за мету підкорити світ і всесвіт. Цю суперечність ми спостерігаємо сьогодні й у самих себе як відчудження від себе і від природи. У своїх почуттях романтики, які тужать за цією втраченою єдністю з природою, у той час як наше мислення абстрагує світ до механічного годинника, молекули чи формули, відокремлюючи в такий спосіб світ від людського єства. У своїх діях ми не усвідомлюємо наслідків, прагнучи одержати від природи лише прибуток, споживаючи природні ресурси, не піклуючись про їхню заміну. Так егоїстично і недалекоглядно ми керуємося лише нашими потребами. Моральність – це не лише напучення та моралізації.
Моральність – це приведення до гармонії наших дій, почуттів та думок.
Саме це і є життєвим завданням виховання та самовиховання.
Таким чином, завданням вихователя є супроводжувати зустріч дитини з природою спочатку через чуттєвий досвід, а вже потім поступово приводити її до мисленного сприйняття світу, так, як його сьогодні розглядають природничі науки. Цей шлях (від чуттєвого досвіду до утворення думок) посідає важливе місце у концепції вальдорфської педагогіки, оскільки ґрунтується на знанні того, що власне спроможність судження починає проявлятися у дитини на 12-му році життя із першими ознаками причинно-наслідкового мислення. І лише у 21 рік судження стають самостійними. Свобода судження тепер є завданням усього подальшого життя. Як ми підготовляємо цю здатність судження? Якою мірою вільним буде майбутній дорослий, щоб приймати правильні рішення стосовно природи та інших людей?
Цей перехід (від відчуття до мислення) у вальдорфській педагогіці особливо плекають, щоб попередити майбутні недалекоглядні рішення, які виникають десь між почуттями і домислами школярської науки. А простір для розмов і різнобічних думок виникає завдяки формуванню певного ставлення до людини.
психологія
Стосунки між людиною і оточенням. Природниче виховання
Яку відповідальність за життя на Землі ми приймаємо на себе?