Якби, запитуючи це, я дивився вам у вічі, шановні читачі, можливо, побачив би в них ви­раз глибокого здивування, що межує із обурен­ням нестерпною глупотою подібного запитан­ня. А, можливо, і співчуття до особи (тобто до мене), що, напевне, потребує негайної допомоги психотерапевта.

Але незважаючи на ваше ставлення до цьо­го питання і до його автора, я пропоную вам виділити лише кілька хвилин терпіння для про­читання наступних роздумів, і, ще раз почувши моє запитання: “Ну, для чого нам так потрібні ці діти?” — спробувати знайти свою відповідь на нього.

Споконвіку у світі тварин існував інстинкт збереження життя. Вільно чи невільно, люди­на запозичила цей інстинкт і жила собі при­роднім життям, аж доки Прометей не викрав у богів Вогонь Знання і не перетворив цей інстинкт у розумовому розвитку людини. З того часу релігійні, філософські й соціальні інституції постійно втовкмачують нам, що сім’я і діти — це добро і сенс речей у житті, основа сучасного суспільства. Але розум — допитливий і не задо­вольняється лише догмами, життя примушує його ставити все нові запитання.

Коли діти граються у “дочки-матері”, то уявляють себе дорослими людьми, які мають сім’ю і повний дім дітей, і життя видається їм таким казковим… У цьому — джерело, так би мовити, одвічне прагнення людини до життя і продовження роду. Діти підростають, стають дорослими. Свою зрілість вони праг­нуть реалізувати не тільки в професії, але й у родині та власних дітях. У цьому проявляється сенс буття,

Але в цьому виявляється також певний природний інстинкт (нехай дарують мені за такий банальний хід), дотримання певних соці­альних установок, бажання реалізувати в дитині себе і свої нереалізовані мрії, а інколи — також і любов до чоловіка чи партнера.

Відповідь на запитання, для чого нам потрібна дитина, ми найчастіше знаходимо саме у цих поясненнях. Але, придивляючись до на­вколишнього світу, частенько ловиш себе на думці: а чи справді так уже щиро і впевнено більшість наших сучасників дають ствердну відповідь на запитання, чи хочуть вони мати дітей, які часто хворіють, вередують, бешке­тують, ставлять тисячі нав’язливих запитань, жахливо поводяться і погано вчаться у школі, словом, заважають жити спокійно?

Сьогодні на Заході, та й у нас в Україні, багато молодих людей будують свої життєві плани, оминаючи пункт створення сім’ї й ви­ховання власної дитини. Чому?

Мої добрі знайомі, одна з Далласу, інша з Києва, обидві говорили мені, що не хочуть приводити на цей жорстокий і перенаселений світ свою найулюбленішу і найдорожчу дити­ну. Навіщо дитині терпіти стільки страждань?

Цікаво, що американка незадовго після цієї безкомпромісної заяви впродовж трьох років у свої тридцять вісім народила двох цілком щасливих хлопчаків. Киянка — більш юного віку, і я не виключаю, що і в неї може змінитися ставлення до цього питання. Проте її може на­лякати українська статистика, яка стверджує, що зараз в Україні нараховується близько 300 тисяч дітей-сиріт, 100 тисяч безпритульних дітей, а 20 тисяч підлітків у віці від 10 до 16 років відбувають покарання в місцях ув’яз­нення.

Статистика також показує, що за останні сім років кількість населення України змен­шилася на 2,5 мільйона чоловік, число щоріч­них абортів досягло 3 мільйонів. Зараз на сто шлюбів припадає 95 розлучень, в цьому ми пе­ревершили навіть Європу, де існують «організації-об’єднання молодих людей, батьки котрих ще не розлучилися».

А може, у період, коли чисельність населен­ня планети невпинно зростає і досягає критич­них меж, Україна чинить правильно, не обтяжу­ючи себе клопотами про приріст населення? Адже прижилися в окремих регіонах Індії прин­ципи стерилізації здорових чоловіків, адже за­боронено китайським сім’ям народжувати більше дітей, ніж це передбачено встановлени­ми нормами. У Європі ж основні надії на приріст населення пов’язані з емігрантами, а 15% по­дружніх пар, що народилися наприкінці 50-х і 60-х років, страждають від безпліддя. До речі, в Україні нараховується приблизно 1 мільйон подружніх пар, що фізично не можуть мати дітей.

Сьогодні не дуже хочеться говорити про економічні труднощі, що стануть актуальними для України через 20—25 років, коли в державі житиме стільки ж пенсіонерів, скільки і пра­цездатного населення. Важко уявити, як мож­на буде прогодувати країну — досвід показує, що найчастіше економічні принципи у нас не беруться до уваги. Вже сьогодні величезна кількість наших молодих співвітчизників не мають оплачуваної роботи, а економічний ас­пект у вирішенні питання — мати чи не мати дитину — часто є вирішальним. Та все часті­ше постає й особистісний аспект. Життя по­казує, що багато молодих людей, які мають гарні прибутки, не дуже поспішають створю­вати сім’ю, прагнучи до життєвої свободи Схоже, що у наш машинний, комп’ютерний час людина все більше віддаляється від природи і природних прагнень. А проте, на це вона має право. Право вибору. А вибір — річ відповідаль­на. Можна лише сподіватися, що людям вис­тачить мужності і мудрості, коли перед ними постане питання вибору — давати чи не дава­ти життя новій людині. Напевно, ця нова лю­дина також має право вибору на життя.

І все-таки, повертаючись до самого себе, знову себе запитую, — для чого мені потрібна дитина? Ви знаєте відповідь?

Вперше опубліковано в  газеті “Дитина Вальдорф” №7, 2000г.