Эта статья – о сотрудничестве и партнерстве. А значит – о взаимном доверии и уважении. О том, что неверное на наш взгляд решение нашего партнера – это не повод для безотлагательной критики, а повод задать вопрос себе – может, я чего-то не понимаю. А если решение действительно неверное – то, может, это нам, ставшим слишком категоричными, напоминание, что все имеют право на ошибку. Ведь в начале сотрудничества мы были счастливы и благодарны, что жизнь свела нас с этими удивительными и близкими по духу людьми, в партнерстве с которыми мы, наконец, сможем осуществить дело, о котором давно мечтали. Постепенно мы начинаем приобретать все больше знаний и уверенности в нашем общем деле, и зачастую нам начинает казаться, что наш партнер потерял остроту взгляда, ясность суждений и начал отставать от нас в развитии и профессионализме. И мы все чаще впадаем в критику его очевидных и по-детски неразумных ошибок. (Жизнь, правда, обычно довольно быстро «возвращает» нас из этого высокомерия обратно на землю. Главное – урок не пропустить.) И тогда нужно вернуться в начало пути, в ощущение благодарности за встречу с этим человеком, в чувство восхищения перед его умом и опытом, возможно, в детское благоговение, что мне до него еще расти и расти. И тогда мы действительно будем расти, а не считать чужие ошибки, а нашем сотрудничестве опять начнем справедливо видеть настоящий Подарок Судьбы.

Батьківське партнерство – або залучення батьків до шкільної діяльності – це центральне поняття в вальдорфській школі, але що тут мається на увазі? Чи ми думаємо про волонтерство батьків на щорічному ярмарку або на прибиранні школи? Чи ми говоримо про «виховання» батьків на батьківських зборах? Чи мається на увазі, що вчителі супроводжують батьків у сімейному житті та піклуванні про дітей? Як батьки можуть активно долучитись до розвитку школи, що для цього мають зробити вчителі і які аспекти є важливими? Вальдорфські школи були засновані завдяки соціальному імпульсу; цей імпульс живе в динамічному трикутнику вчителів, дітей і батьків. Протягом часу деякі види діяльності в багатьох школах ствердились як «типово батьківська робота», але чи це все ще актуально сьогодні?

Участь батьків у школі повинна бути адаптованою до сучасної ситуації. Вчителям, які в так званій «співпраці з батьками» вбачають лише читання їм лекцій на батьківських зборах та випікання пирогів та тортів для свят виходячи з думки, що мами – «домогосподарки», слід ґрунтовно переосмислити такий підхід. Батьки самі по собі є професіоналами, фахівцями – вони продавці або менеджери, лікарі або садівники. В батьківському колі представлене різнобарв’я професій і талантів. У зв’язку з демографічними змінами є також багато бабусь і дідусів, які хочуть брати активну участь у шкільних справах. Цей потенціал безперечно має вітатись в школах. Батьки, бабусі й дідусі не хочуть бути просто помічниками, вони хочуть бути активно залученими в діяльність, вносити свої ідеї і нести відповідальність. Сьогодні залучення батьків повинно базуватись на справжньому партнерстві.

Розуміння та усвідомлення перешкод

Часто ми сприймаємо іншу людину в її конкретній ролі; ми бачимо «Вчителя», «Мати» або «Батька». З іншого боку, ми також говоримо та діємо виходячи з нашої власної ролі. Цей спосіб стосунків може призвести до напруження з усіх боків. Вчителі можуть боятися, що батьки вважатимуть їх некомпетентними, тому вони ховаються за маскою всезнаючого експерта. Може здаватися, що вони поводять себе трохи зверхньо навіть по відношенню до тих батьків, які вже знаходяться в школі довше, ніж сам вчитель. Вчителі іноді забувають, що батьки були з дитиною з народження, що вони знають цю дитину та її розвиток набагато ближче, ніж вчитель. Батьки, з іншого боку, можуть бути менш обізнаними про клас в цілому. Вони орієнтовані на свою власну дитину. Їхніми питаннями є: «Чи добре моїй дитині? Чи вона отримує достатньо уваги? Чи задоволені її індивідуальні потреби?» Батьки очікують, що школа запропонує їхній дитині ідеальні можливості для навчання. Вони вибрали школу для своєї дитини, і вони погоджуються на додаткові фінансові зобов’язання й додаткові вимоги. Штайнер, можливо, передбачав деякі з цих потенційних конфліктів, коли на батьківській зустрічі у школі в Штутгарті 22 червня 1923 р. сказав: «Але перш за все ми маємо зосередитися на наших намірах. Ми не можемо сподіватися, що отримаємо багато від конкретних інструкцій: “вчителі повинні поводитися з батьками ось так і так” і навпаки; але ми можемо очікувати багато від того, коли вчителі і батьки зустрічають одне одного у вірному дусі, з вірним ставленням». Багато що залежить від правильних намірів, або внутрішньої позиції. Це вірно як для безпосередньої взаємодії між батьком та вчителем, так і для всіх інших людей, які беруть участь у житті школи.

Цінування якостей

Батьки та вчителі уособлюють певні якості. Щодня школа стає робочим простором вчителів, де вони своєю працею створюють послідовність і надійність. Вони можуть виглядати як тісне, згуртоване і дещо закрите товариство. Вчителі мають знайти баланс між створенням надійної спільноти і відкритістю для нових імпульсів. Проте, батьки є однаковою мірою центральною та невід’ємною частиною школи. Без них школи б не було. Зрозуміло, вони десь на периферії, вони рідко входять до шкільної будівлі, і чим старші стають діти, тим менше батьки знають про шкільне життя. Їхня фізична відстань, до школи та до інших сімей, призводить до дещо фрагментарного їх сприйняття. Тим не менш, в найкращому зі світів вони підтримують школу не тільки фінансово, але й духовно.

Ця невидима участь є абсолютно сутнісною для вчителів.

Шлях вперед

У багатьох школах виявилося корисним привести партнерство батьків в нову фазу, задаючи ряд питань: – В якій фазі розвитку школи ми є зараз? – Що важливо для нинішньої ситуації нашої школи? – Яке бачення батьки і вчителі мають щодо цієї школи? В перші роки розвитку школи ми можемо розраховувати на первинні енергію та ентузіазм. Через кілька років помічається деяке розчарування, втома, виснаження. Крім того, робочі групи та процеси стають чітко налагодженими. Це може принести деякий спокій після хаосу перших кількох років, але ми можемо відчувати нестачу енергії першого, «піонерського» покоління. Які навички та форми співпраці необхідні сьогодні? Хто повинен бути частиною якої робочої групи і брати участь у прийнятті рішень? Обговорення деяких захоплюючих нових ідей, що могли б стати «допінгом» для школи, або планів з будівництва нового ігрового майданчику дають можливість поставити питання про те, як батьки можуть бути залучені в планування і здійснення такого проекту. Чи потрібно інформувати батьків, коли наймаються на роботу нові вчителі, і, якщо так, то як це має бути організовано? Чи можуть батьки бути залучені до складання критеріїв для нових позицій? Як створити відкриті можливості, в яких індивідуальність, ситуація дитини, батьків, вчителів і класна спільнота – всі мають своє належне місце?

В одному човні

Якщо ми дійсно хочемо бути залучені в школі, ми також повинні сказати «так» співпраці. Тим не менш, ми можемо потрапити в пастку: учасниками батьківських зборів є люди, які не обов’язково обирали один одного, щоб працювати разом. Може статись, що погляди когось з батьків зовсім не підтримуються. Цілком можливо, що ми не згодні з тим, як хтось виховує своїх дітей; іноді трапляється зіткнення стилів життя. І так може статися, що я сиджу тут, у «своїй» робочій групі, на «моїх» батьківських зборах або комітеті з людьми, які здаються мені трохи дивними. І моя дитина ходить у школу з їхньою дитиною! Стурбована мати всередині мене уявляє собі жахливе запрошення моєї дитини на день народження в Макдональдс і відразливий Ipod… І ось я сиджу з людьми, чиї коментарі я можу сприйняти як нав’язливі, з людьми, які занадто прямолінійні, занадто егоцентричні, занадто сором’язливі, занадто сучасні або занадто інтелектуальні. Обурення піднімається всередині мене, тому що я хотіла б відкритої атмосфери в школі, аби могло виникнути нове, майбутнє. Як мені знайти шлях вперед в такій ситуації?

Вчитися слухати

Основна навичка, яка нам так необхідна, – це вміння слухати. Ми вважаємо, що мета слухання в тому, щоби отримати від нашого співрозмовника щось, чого ми не знаємо, щось, що буде корисно для нас. Однак, філософ Наталі Кнапп (Natalie Knapp) вказує на те, що найбільший потенціал слухання полягає в знаходженні того, «чого спікер не знає сам». Уміння слухати з емпатією дозволяє моєму партнеру знайти ясність у своєму власному мисленні. Як сказав якось учень, «тільки тоді, коли я говорю, я розумію, що саме я мислю». Найважливішим завданням на батьківських зустрічах або у робочій групі є створення простору для думок інших людей. Це, в свою чергу, дозволяє з’являтись подальшим внескам, ідеям та баченням. Таким чином, починається динамічний процес, який – згідно з Наталі Кнапп – «пробуджує інтелект групи». Тільки тоді можуть бути зроблені наступні кроки. Як кажуть, ми всі діти світу, який стає все більш і більш індивідуалістичним. Емпатичне слухання, спільне мислення і справжня співпраця не приходять до нас легко. Це означає, що ми мусимо докласти зусиль, щоб стримати свою думку, наші особисті плани і оце всюдисуще «я знаю найкраще». Співпраця батьків є ландшафтом із нескінченним розмаїттям функцій; тут були згадані тільки деякі з них. Іноді похід є приємною, легкою прогулянкою, але іноді він стає прогулянкою в джунглях або по замінованому полю.

Слухання з емпатією – це компас і посох для всіх нас.

Я хочу подякувати учасникам фокус-групи «Цілісна школа – батьківська співпраця сьогодні» з Флоріаном Освальдом і Клер Вісс, Швейцарський конгрес подальшої освіти.

* Починаючи з 2003 року Карін Сміт була залучена до батьківського комітету в подвійній ролі матері і вчителя в школі Рудольфа Штайнера в Іттігені, Швейцарія. Інколи здається, що вона чує слова старої пісні Джонні Мітчелл «Both Sides Now».

Стаття перекладена з ресурсу 

Вперше опубліковано в електронному журналі «Дитина» №3, 2015