Як гарно пахне хлібом! – подумав Петрик, щойно прокинувшись в бабусиній хаті, але ще не розплющуючи очі. Йому завжди подобалось приїжджати до бабусі і вранці, ще з закритими очима, слухати, як вона порається біля великої каструлі з тістом, перевертає в печі дрова для більшого вогню, потім розправляє в ній коцюбою жаринки та садить хлібною лопатою в піч форми з тістом для хліба та пиріжків з м’ясом або чорносливом. Слідом за ними обережно, з допомогою рогачів, ставить великий казан з борщем. Після цього бабуся закриває піч заслінкою, а через деякий час по хаті розповзаються дивовижні та неповторні пахощі свіжоспеченого хліба, смачнючих рум’яних пиріжків та густого, наваристого борщу, який увібрав в себе все корисне, що дає українська земля. Ось і зараз – на столі вже стояла велика миска з гарячими пиріжками, які так і просилися їх зкуштувати. Швиденько вмившись холодною водою з криниці та почистивши зуби, Петрик випив велике горнятко теплого молока з медом, з’їв смачного пиріжка з чорносливом і вибіг із хати.

На подвір’ї в ранкових, але вже теплих променях сонечка грілася кицька Муся, півень з діловим виглядом розказував курам про смачних хробаків, а кудлате цуценя ганялося за мухами та своїм хвостом. Але Петрик не міг довго затримуватись на подвір’ї, адже на нього чекало його найулюбленіше місце, де він міг, якби дозволили, проводити весь свій вільний час.

“Бабусю, я пішов гуляти!” – вигукнув Петрик і чимдуж побіг з подвір’я. Відразу за воротами починалась дорога, що була витоптана кіньми та колесамі возів, якими селяни возили з лісу дрова або з пасовиська сіно для домашньої худоби. Земля від того була перетерта на м’яку пилюку, по якій було приємно ступати босоніж, особливо коли її нагрівало сонечко. Петрику цей шлях був дуже приємний і знайомий, адже він щоразу, як тільки випадала нагода, мандрував ним до свого таємничого та чарівного місця. 

Минувши останню хату, він звернув на ледь помітну стежинку, яка стелилась через зелений луг, вщерть наповнений квітучим різнотрав’ям. Особливо гарним луг був саме зараз – у травні, коли кожна рослинка радувала своєю буйною зеленню та яскравими квітами. Тут можна було зустріти і полин, і деревій, і кульбабки з жовтими квіточками та білими пухнастими кульками, яскраво зелені кубельця барвінку з блакитними квітами-зірочками, чистотіл, мати-й-мачуху, грицики, волошки і ще силу-силенну різних трав, які насичували повітря дивовижними пахощами так, що аж паморочилось в голові. І все це зелене море було сповнене різних звуків: цвіркотіння, дзижчання та шурхотіння, за яким можна було тільки здогадуватись, скільки різноманітного комашиного “народу” сиділо, повзало, стрибало та літало серед цього трав’яного лісу.

Швидко промайнувши стежиною через луг, Петрик майже дійшов до свого чарівного місця. Стежина привела його до узлісся, де починався привітний і, водночас, таємничий ліс, який жив за своїм порядком та правилами. На краєчку лісу, де ще нічого не заважало впіймати своїми листочками багато сонячних променів, у всій своїй могутній красі стояв величавий і кремезний дуб. Своїм міцним гіллям він сягав, здавалось, до самого неба. Саме біля підніжжя цього красеня Петрик і улюбував собі затишне місце, поміж переплетінням коренів, якими дуб міцно тримався за землю і через це йому не страшні були ніякі вітри та бурі.  Якраз тут Петрик і вимостив собі затишне кубельце, натягавши сюди сухого листя та моху, щоб зручно було спостерігати. З цього місця йому було добре видно луг, який спускався схилом до річечки, що виблискувала прохолодою в долині, можна було дивитися і в ліс, милуючись його тінистим та розважливим життям. А якщо лягти горілиць – можна було побачити всю красу і могутність цього дуба-красеня, досліджувати поглядом кожну гілку, прикрашену молодими листочками та старими жолудями, які дивним чином втримались і не впали за всю зиму. 

Саме цікаве, що як магнітом притягувало Петрикову увагу, знаходилось на цьому дереві так високо, що не можна було дістатися ніяким чином. Але з його спостережного пункту було добре видно все, що там відбувалось. Це було велике дупло, в якому жила бджолина сім’я! І, лежачи в своїй схованці, Петрикові було добре чути приємний гул, який створювали бджілки своїми крильцями. З самого ранку до заходу сонця біля входу в дупло відбувався постійний рух: вранці і ввечері менш активний, і дуже жвавий вдень. Активність бджолиної сім’ї залежала ще й від погоди. Теплої сонячної пори бджілки швидко і, здавалось, радісно літали на луг, де їх чекало море квітів. Коли на небі з’являлись хмари і збирався йти дощ, бджілки більш обережно вилітали зі своєї домівки, зважаючи на те, щоб швидко повернутись додому в разі, якщо почнеться дощ. Петрику було помітно, що бджілки вилітали на луг жваво, спритно, наздоганяючи одна одну, а повертались до дупла повільніше, з обважнілими ніжками, на яких яскраво проглядався зібраний на квітах пилок.

“Цікаво, а що далі відбувається у їхньому вулику? Як пилок перетворюється на мед? Як бджілки живуть взимку, коли немає квітів – можливо, сплять?” – такі питання весь час роїлись в голові Петрика. “Як би я хотів перетворитись на бджілку та зазирнути всередину дупла, побачити все своїми очима…” – постійно мріяв Петрик, продовжуючи милуватись цими невтомними комахами.

Його роздуми перервало якесь шурхотіння та скиглення, що долинало з іншої сторони велетня-дуба. Петрик обережно виповз зі свого затишного місця і прислухався… Звуки повторились… Ступаючи якомога тихіше, він обійшов здоровенний стовбур дуба. В заглибленні, між коренями хтось вовтузився і хникав. Петрику чомусь зовсім не було страшно, а навпаки – було ясно, що хтось потрапив у біду і йому потрібна допомога. Але хто ж це тут такий? І чому так жалісно скиглить? Тихим голосом, майже пошепки, щоб не злякати оце живе створіння, Петрик промовив: “Що трапилось? Може треба допомога?”. Раптом шурхотіння припинилось, було тільки чутно, як хтось сопе носом. Нахилившись, Петрик побачив маленькі чорні оченята, ніс, а під носом великі вуса. Один вус міцно застряг у розщелині кореня, що тріснув від старості. 

“Хто ти?” – спокійно запитав Петрик, а в самого серце з грудей ледь не вистрибувало. “Я лісовичок Крутовус, врятуй мене, бо я, здається, добряче тут застряг. Але обережно з моїми вусами – в них вся моя сила!” – пролунав трохи хрипливий, як у дідуся, голос. Петрикові довелось добре потрудитись, доки він зміг звільнити лісовичка з дубової пастки. “Як добре, що ти опинився поруч! Ти врятував мене, лісовичка Крутовуса, чарівника цього лісу! Тепер я твій боржник – проси, що хочеш!” – перед Петриком стояв справжній лісовичок, невеликого зросту у великому синьому капелюсі, довгій зеленій сорочці та червоних штанцях, з-під яких виглядали плетені з кори капці.

Петрикові він сильно сподобався, бо цей лісовичок був дуже милий і кумедний. “А що ж я можу в тебе просити? Що ти можеш?” – запитав він у Крутовуса. 

“Якби я втратив одного вуса, то міг би тобі подарувати лише або галявину зі смачними суницями, які ніколи не закінчуються, або велику діжку духмяного та корисного меду з різнотрав’я, або подорож по лісу верхи на оленях. Але завдяки тобі, мій друже, я зберіг два вуса! І можу робити набагато чарівніші речі, від яких дух захоплює! Можу навчити тебе нюхом відчувати і знаходити камені-самоцвіти, або взимку повернути літо на кілька годин, або в спеку викликати дощ…”

“А на бджолу зміг би мене перетворити?” – перебив його промову Петрик.

Лісовичок здивовано подивився на нього. “На бджолу? Це ж навіщо? Я ж казав, що можу подарувати тобі цілу діжку меду!” – ніяк не міг второпати він, чому Петрик загадав йому саме це бажання.

“Мені дуже цікаво подивитись на їх життя зсередини, спробувати самому літати з квітки на квітку, збираючи пилок. Так ти можеш це зробити, чи ні?” – наполегливо запитав Петрик.

“Я – Крутовус, і виконаю будь-яке твоє бажання! Але для цього мені дещо потрібно… Чекай мене тут і нікуди не відходь!” – промовив лісовичок, перекинувся у синьокрилу вертляву сойку і полетів на самісіньку верхівку Дуба, де виблискував на сонці чарівний золотистий жолудь.Спустившись на землю біля Петрика, він знову перекинувся у лісовичка і каже: “Тільки завдяки тобі я врятувався із халепи і зберіг свої магічні вуса! Тож я здійсню твоє бажання – візьми цей чарівний жолудь. Якщо загадаєш бажання і знімеш з цього жолудя шляпку – бажання здійсниться, а коли захочеш відмінити його – приклади шляпку знову до жолудя, і все стане, як було раніше.” І зник, як булька на воді.

Петрик швиденько промовив: “ХОЧУ СТАТИ БДЖІЛКОЮ!”, крутнув шляпку з жолудя і поклав його в своє затишне кубельце. Раптом стало темно і тісно, в повітрі пахло чимось дуже приємним і знайомим. Він ледве міг поворухнутись, впираючись головою в якусь м’якеньку перетинку. Трохи пововтузившись і попручавшись, він прорвав  кришечку і зміг вибратись з цієї темної тісної комірки. “Оце так дивина, – подумав він, – я в дуплі, у бджолиній сім’ї!” Озирнувшись навколо, він побачив велику кількість таких самих комірок, з якої він щойно вибрався, акуратно, дуже правильно і щільно розташованих одна біля одної, створюючи собою цілі поля. “Це ж соти, які я бачив у дідуся на пасіці, коли він пригощав мене свіжим медом. Але у вуликах соти розташовані на рівненьких рамках, а тут вони плавно огинали всі стінки дупла, утворюючи дивовижні тунелі і печери”, – роздивлявся Петрик навколо.

 Повсюди постійно рухались бджілки-трудівниці, виконуючи кожна свою роботу. До Петрика підбігла одна бджілка, допомогла розправити йому крильця, нагодувала якимось смачним молочком і повела його за собою. “Я відведу тебе до нашої школи, де тебе навчать всім бджолиним наукам: як літати у вітряну погоду, як правильно, за допомогою танцю, прочитати або переказати іншим бджолам про нові поля чи дерева з медовими квітами, як знайти дорогу додому, якщо раптом вітер відкинув тебе зі знайомого шляху. Ти будь дуже уважним, адже тільки в тебе окріпнуть крильця і лапки, ти вже полетиш на перший збір пилку. І від того, як ти засвоїш цю науку, буде залежати не тільки якість твоєї роботи, але й твоє життя!” – закінчила повчати бджілка і залишила його серед таких самих молоденьких бджілок.

Заняття проводила поважна і мудра бджола. Вона все детально розповідала і показувала, повторювала і запитувала. Виявляється, що бджола-розвідниця, яка знайшла десь далеко від домівки нове місце з квітами, передавала точний маршрут за допомогою танцю. Принаймні, так здалося Петрику. Але від того, що йому все навколо було цікаве, він не дуже уважно слухав бджолу-наставницю, весь час крутив головою, торкався дивних для нього різних предметів, пробував махати крильцями – словом, відволікався і багато чого пропустив на уроці.

– Добре, на цьому урок закінчено. Тепер ми зробимо перший виліт на луг і спробуємо зібрати та принести додому пилок, – промовила старша бджілка і полетіла до виходу з дупла. Петрику було дуже радісно і водночас страшнувато, адже ВІН ЗАРАЗ ПОЛЕТИТЬ! Повторюючи все, що робили молоді бджілки, з якими він вчився у школі, він відштовхнувся від краєчка дупла і…. полетів, вправно махаючи своїми крильцями. Спочатку трохи невпевнено, але з кожною хвилиною все майстерніше, він перелітав з квітки на квітку, збираючи пилок та насолоджуючись всім, що він відчував і бачив.

Але раптом поривчастий вітер зкинув його з квітки і він, намагаючись лапками якось зачепитись за листочки або стебельця, гепнувся на землю. Високо вгорі гойдались квіти і Петрик чимдуж махав крильцями, намагаючись повернутись наверх, до своїх друзів-бджілок. Та навколо він не побачив нікого зі своїх товаришів і страшенно перелякався. “Як же я знайду дорогу додому та як летіти в таку негоду!? Адже я пропустив якраз цей урок, коли роздивлявся будову бджолиного житла! Казала ж мені бджілка, що треба уважно все слухати, бо від цього залежить моє життя!” – бідкався Петрик. Він тепер назавжди зрозумів і запам’ятав, як важливо бути уважним на уроці, адже це знання на все Життя!

Тепер треба було якось придумати – як повернутись до своєї бджолиної сім’ї. Він довго гойдався під поривами вітру на жовтій кульбабці, яка своїм пилком обсипала його повністю, з голови до ніг, перетворивши бджілку на кумедного жовтого пухнастика. Чекаючи, поки вщухне вітер, Петрик знову й знову подумки повертався на урок, де вчили правил польоту під час негоди. Але нічого не міг пригадати і йому залишалось тільки дочекатися, коли заспокоїться вітер.

Сонце вже почало схилятися на захід, поволі наближався вечір. Вітер стих, кульбабка перестала гойдатись і Петрик вирішив: “Я буду підніматися високо-високо, на скільки вистачить у моїх крильцях сил, і спробую розгледіти шлях до свого лісу”. Злітаючи все вище і вище, його очам відкривалось безкрайнє зелене море з яскравими квітами, яке гойдалось хвилями під теплими сонячними променями. Петрик дуже зрадів, коли побачив на горизонті білі хатинки села, де жила його бабуся. Адже тепер він точно знав, куди потрібно летіти до свого красеня-дуба, в якому жила його улюблена бджолина сім’я! “Треба поквапитись, поки бабуся не почала переживати, що мене довго немає з прогулянки” – підганяв себе Петрик.

Поступово він наближався до рідного лісу, дуба-велетня і трохи зі смутком насолоджувався останніми хвилинами свого чарівного перевтілення. “Яке дивовижне життя у бджілок. Все так продумано і чітко організовано”, – подумав Петрик. Йому дуже сподобалось побувати в бджолиній оселі, познайомитись з їх дружною сім’єю, подихати повітрям, насиченим густим медовим ароматом, а особливо – літати. Але настав вже час повертатись до бабусі, тому наостанок він облетів навколо дупла, звідки лунало приємне бджолине дзижчання, і спустився до підніжжя дуба, де в його схованці лежав магічний жолудь. “Ого, який великий цей жолудь і його шляпка – більший за мене!”, – здивувався Петрик. Сильно штовхаючи своїми лапками та допомагаючи крильцями, він притиснув шляпку до жолудя, як сказав йому лісовичок Крутивус, в голові йому замакітрилось і в очах застрибали іскорки…

Петрик розплющив очі і озирнувся. Він сидів у своєму кубельці, а біля нього лежав уже не золотавий, а звичайний жолудь. Тіло ще пам’ятало відчуття польоту, тому Петрик обережно, похитуючись, звівся на ноги і з насолодою потягнувся. “Оце так пригода трапилась зі мною! Шкода, що нікому не можна розказати – все одно ніхто не повірить, будуть тільки сміятися. А я буду довго все це пам’ятати, особливо – головний урок, що навчання – це дуже важливо для мого життя!” – думав щасливий Петрик, весело крокуючи через луг.

Вже відчиняючи хвіртку, Петрик відчув шалену втому – день видався дуже насичений. Бабуся радісно зустріла його: “А я вже почала переживати, що тебе так довго не було! І чому ти весь жовтим пилком обсипаний?”. “Та я майже весь день на кульбабці гойдався!” – відповів Петрик, обіймаючи бабусю. І вони радісно засміялися.