В одному з фантастичних романів Станіслава Лема описаний епізод, коли астронавти, що довго подорожували в просторі та часі, повертаються на Землю, на якій вже минуло декілька століть. Що ж найбільше здивувало зоряних мандрівників? Не будівлі незвичної форми і не тротуари, що рухаються, а той факт, що майбутні батьки повинні були довго та ретельно навчатися, навіть здавати іспити для того, щоб отримати право народити дитину. Поміркувавши над цим новим суспільним явищем, астронавти визнали це рішення правильним, адже виховання дітей є найважливішою справою в житті людини.

Звертаючись до картини майбутнього, письменник означив важливе соціальне завдання: для виховання дітей в складному та мінливому сучасному світі батькам потрібні знання, сумління, час, і, насамперед, велика любов. Отже, чи готові ми до виконання цієї важливої місії?

В принципі, батьки люблять своїх дітей. Батьківську любов оспівано в творах мистецтва, а зображення Мадонни з немовлям стало символом самого життя.

Але ж низький рівень життя, перевантаження, втрата соціальних орієнтирів та моральних цінностей, погіршення якості шкільного навчання — все це, безперечно, впливає негативно, створюючи проблеми в розвитку особистості. В таких умовах тільки батьки можуть стати моральною та емоційною опорою для дитини. Її доля та життєвий успіх у значній мірі залежатимуть від родинних стосунків та від авторитету дорослих.

Якими ж бачать діти своїх батьків? Як визначають своє ставлення до них?

Результати психологічного дослідження іміджу дорослих у свідомості дітей певною мірою відповідають на ці запитання.

Близько 30-35 відсотків опитуваних дітей мають позитивний образ дорослих («вони розумні, веселі, справедливі, завжди допомагають, бажають мені добра, радіють моїм успіхам, підтримують, співчувають» тощо).

У 25-30 відсотків опитуваних склалося індиферентне, емоційно незабарвлене ставлення до дорослих («вони великі, ходять на роботу, їдять, дивляться телевізор, люблять футбол» тощо).

У дітей третьої групи (35-40 відсотків) образ дорослих забарвлений негативно («дорослі думають лише про гроші, кричать, не розуміють дітей, нічого не дозволяють, поводять себе залежно від настрою, несправедливі, бридкі, противні» тощо).

Поглиблене вивчення особливостей дітей третьої групи (це були учні 3—6 класів) показало, що вони є найбільш вразливими та емоційно незахищеними, мають багато проблем у спілкуванні з однолітками, низький статус в групі, високий рівень тривожності. Вони не відчувають себе щасливими. Чи це означає, що батьки їх не люблять? Певна річ, це не так — справа тільки в тому, що батьки часто не можуть (або не вміють) показати дитині свою любов, своє позитивне ставлення.

Якої ж любові потребує дитина? Які фактори сімейного життя впливають на становлення особистості в першу чергу?

Безперечно, найважливішою передумовою нормального розвитку дитини є стосунки між батьками. Як правило, в сім’ї жінка є більш схильною до емоційних, а чоловік — до раціональних виявів у поведінці, і це створює сприятливі умови для засвоєння дитиною обох компонентів, важливих у житті. Дитина відчуває себе спокійною і захищеною там, де існують щирість, доброзичливість, любов та взаємна повага у стосунках між батьками. В такій сім’ї дитину люблять безумовно, тобто незалежно від її характеру, рівня здібностей, успіхів, помилок у навчанні, поведінці, окремих вчинків та дій. Якщо ж батьки люблять свою дитину лише тоді, коли вона їх слухається та втішає доброю поведінкою (обумовлена любов), то це — підкреслює відомий американський психолог Росс Комбелл — зруйнує віру дитини в себе, її самооцінку, зашкодить прагненню до саморозвитку та самовдосконалення.

Дитину можна порівняти з дзеркалом. Віддзеркалюючи любов батьків, вона повертає їм цю любов. Якщо дитина відчуває щиру безумовну любов батьків, то між нею та дорослими виникає емоційний зв’язок, який допомагає їй пережити кризові періоди розвитку. В таких сім’ях батьки не порівнюють дитину ані з іншими дітьми, ані з власним ідеальним образом, вони допомагають дитині розкрити свою індивідуальність, неповторність, прийняти свою особистість як найвищу цінність.

Важливим виявом батьківської любові є контакт очей і рук. Ласкавий погляд, посмішка, ніжний дотик підбадьорюють дитину і дають їй змогу відчути безпеку та впевненість.

Увага батьків до проблем, важливих для дитини, формує в ній самоповагу. Якщо ж батьків цікавлять тільки ті проблеми, що здаються важливими їм самим, взаєморозуміння з дитиною буде поступово втрачатись. Те, що дитині здається сьогодні найголовнішим, батьки вже колись переживали, а те, що сьогодні найбільше хвилює батьків, вона відчує тільки в майбутньому. Усвідомлення цього факту допоможе батькам зрозуміти, якої допомоги потребує дитина саме тепер.

Дуже часто негативний образ дорослого складається тоді, коли батьки не вміють керувати власними емоціями. Прояви агресії, безконтрольного гніву, депресії руйнують мікроклімат сім’ї, провокують такі ж прояви у поведінці дітей.

Багато проблем виникає і тоді, коли у вихованні батьки спираються на такі деструктивні почуття, як провина, страх та сором. Нав’язана провина заважає відчувати внутрішню свободу, вона може стати фактором травмуючого стресу, страх провокує втрату активності, а сором різко знижує самооцінку. Це приводить до послаблення механізмів соціальної адаптації, робить дитину вразливою, спричиняє моральні проблеми і призводить до фізичних хвороб.

Здоровим виявом батьківської любові є заохочення, позитивне стимулювання вчинків та поведінки дитини. Такими заохоченнями є схвальні слова, ласкавий погляд, дотик, спільна гра, похід до театру, прогулянка до лісу, сімейне свято тощо. Безумовно, в кожній родині є свої традиції, свої методи заохочення. Проте слід пам’ятати, що не можна «прив’язувати» дитину до якогось одного виду заохочення — це прямий шлях до втрати її самостійності й самодостатності. Хвалити дитину слід не за результат, а за добрі наміри, за старанність, позитивні зрушення: «я бачу, як ти старався!», «сьогодні ти зробив це значно краще, ніж учора!», «я бачу, ти доклав багато сил, щоб зробити краще!».

У свідомості дитини варто розмежувати поняття «подарунок» і «приз». Подарунок — це вияв безумовної любові, він не залежить ані від успіхів, ані від помилок дитини, а приз — це нагорода за старанність, сумління, добрий вчинок. Його дитина може також заробити, виконуючи певні вимоги дорослого.

Бачити навіть найменші позитивні зрушення в поведінці, навчанні, спілкуванні — непросто. Непросто і правильно проявити свою любов, своє ставлення до дитини. Проте саме від цього залежить щастя сім’ї і майбутнє дитини.

Вперше опубліковано в газеті «Дитина» №9-10, 2001