Чоловік, що саджав дерева

      Для того, щоб характер людини розкрив свої насправді надзвичайні риси, слід мати нагоду і щастя спостерігати за вчинками такої людини протягом довгих років. Якщо ці вчинки позбавлені егоїзму, якщо ними керує безпрецедентна щирість, якщо точно відомо, що ці вчинки робляться без будь-якого прагнення винагороди, та й до того ж, якщо вони залишають у світі помітний слід, то можна безпомилково сказати, що перед нами постає характер, який навряд чи можна буде забути.
      Років сорок тому я здійснював довгу пішу подорож через мало знані висоти у стародавньому районі провансальських Альп. Цей край обмежується на південному сході та на півдні середньою течією річки Дюранс – між Сістероном та Мірабо; на півночи – верхньою течією Дроми від верхів’я до Ді; на заході – рівнинами Комта Венессен та відрогами гірського хребта Мон-Ванту. Регіон охоплює всю північну частину департаменту Нижні Альпи, південь басейна Дроми та невеличку область Воклюз. На той час тут були самі голі та одноманітні піщані рівнини на висоті 1 200–1 300 метрів над рівнем моря. Росла там лише дика лаванда.

      Я перетинав цей край у найширшій частині, та після трьох днів ходи мене охопила надзвичайна нудьга. Я розбив табір поруч із руїнами покинутого селища. Води в мене не було ще з вечора, і треба було йти  її шукати. Ці нагромаджені одне на одне будинки, хоч і були в руїнах, неначе старе осине гніздо, але наштовхували на думку, що колись тут мало бути якесь джерело або криниця.

      Джерело там дійсно було, але висохле. П’ять чи шість будинків без даху, понівечених вітром та дощем, і капличка з заваленою дзвіницею стояли так як у будь-якому иншому селі, хіба що все життя з них кудись зникло.

      Була гарна червнева днина – припікало сонце. Але тут, високо в горах, на цій нічим не захищеній землі, з нестерпною жорстокістю лютував вітер. Його гуркіт в остовах будинків нагадував рев звіря, якого потурбували під час їжі. Тож мені довелося зняти табір.

      По п’яти годинах ходьби я так і не знайшов води, а лише втратив останню надію знайти її. Скрізь була та сама посуха та ті самі задерев’янілі трави.

      Раптом мені здалося, що я помітив вдалині невеличкий чорний силует. Він був схожий на стовбур самотнього дерева. Я попрямував до нього навмання. Це був пастух. Біля нього на розпеченій землі відпочивало три десятки овець. Він дав мені напитися з фляги і, трохи згодом, ми пішли до його кошари, що знаходилася в ущелині плато.

      Воду – чудову на смак – він діставав з глибокої природної щілини, над якою було встановлено простенький коловорот. Цей чоловік говорив мало. Загалом це притаманно самотнім, утім відчувалося, що він упевнений у собі, та йому можна довіряти. Це було незвично у цьому пустинному краї.

      Жив він не в якійсь халупі, а у справжньому кам’яному будинку. Було добре видно, як завдяки своїй праці він відновив будинок із руїн, які застав, коли приїхав сюди. Міцний дах не протікав. Вітер грюкав черепицею з гуркотом морської хвилі, що б’ється об берег. Все господарство було в порядку, посуд вимито, підлогу заметено, а рушницю змащено. На вогні варилася юшка. Я помітив, що пастух чисто поголений, що всі ґудзики в нього міцно пришиті, а весь його одяг старанно залатано – латок було не видно.

      Він поділився зі мною юшкою; але коли я зі свого боку запропонував йому кисет з тютюном, він сказав, що не палить. Його пес, мовчазний як і господар, був привітним, але не плазував переді мною.

      Ми одразу ж домовилися, що я переночую в нього, бо до найближчого селища йти було ще півтора дні. До того ж, я прекрасно знав звичаї рідких сіл цього краю. Їх там чотири чи п’ять, та вони розкидані далеко одне від одного по схилах гір серед лісосік білих дубів, далеко від проїзних доріг. Живуть там лісоруби, що виробляють деревне вугілля. Життя у тих місцях кепське. Родини, тулячись одна до одної у цьому однаково жорсткому і взимку і влітку кліматі, зрощують «під ковпаком» свій егоїзм. Тут виходить за будь-які розумні межі несвідоме прагнення та постійне бажання втекти з цього місця. Чоловіки возять вантажівками вугілля до міста, а потім повертаються. За умов такого постійного «контрастного душу» ламається навіть найміцніший характер. Жінки варяться у власній злости. У всьому суперечки – від продажу вугілля до церковної лавки; безперестану воюють між собою чесноти, б’ються між собою пороки, а тоді чесноти стинаються із пороками. А на довершення всього, невпинно роз’ятрює нерви вітер. Тут набувають форми епідемії самогубства та численні випадки божевілля, які нерідко закінчуються смертю.

      Пастух, відмовившись від тютюну, приніс торбинку та висипав з неї на стіл купу жолудів.

      Він узявся їх вивчати одне за одним з надзвичайною увагою, відділяючи добрі від поганих. Я сидів і палив люльку, а тоді запропонував йому допомогу. Але він сказав, що то його справа. Дійсно: дивлячись на старанність, яку від докладав до цієї роботи, я не став наполягати. Оц е й була вся наша розмова.

      Коли з добрих жолудів він назбирав купку великих, він їх порахував, викладаючи по десятках.

      У такий спосіб він відклав у бік замаленькі жолуді та такі, що мали хоча б ледь помітні тріщинки (бо він роздивлявся їх дуже зблизька). Коли, нарешті, перед ним лежала сотня бездоганних жолудів, він припинив цю справу, і ми пішли спати.

      Товариство цього чоловіка мені приносило спокій. Наступного дня я попросив у нього дозволу відпочити в нього ще цілий день. Для нього це було абсолютно природно, або, точніше, він справляв враження людини, яку ніщо не могло стурбувати. Я не дуже потребував цього відпочинку, але мене взяла цікавість, і я хотів про все це дізнатися докладніше.

      Пастух вигнав стадо на пасовисько. Перед виходом він поклав у цеберко з водою торбинку з ретельно відібраними та підрахованими жолудями. Я помітив, що замість ціпка пастух носив залізний прут у палець завтовшки та у півтора метри завдовжки.

      Я удавав, що просто собі гуляю, але насправді наслідував його паралельним шляхом. Пасовисько знаходилося в глибині невеличкої полонини. Він залишив стадо на свого собаку та піднявся туди, де стояв я. Я був подумав, що він хоче мені доректи за мою нескромність, але ні: просто саме так пролягав його шлях. Підійшовши, він запросив мене йти з ним, якщо в мене не було инших справ. Він пройшов на гору метрів зо двісті. Там він почав занурювати в землю залізний прут. Таким чином він робив ямки, куди вкладав жолуді, а відтак закопував їх. Він саджав дуби. Я спитав, чи ця земля належить йому. Він відповів, що ні. Чи знав він, чия це земля? Ні, не знав. На його думку, ця земля була комунальна, або, можливо, належала людям, які нею не опікуються. Сам він тим не переймався. Так, з надзвичайною дбайливістю, він посадив сотню жолудів.

      Після обіду він знову розпочав перебирати жолуді. Думаю, що я достатньо наполягав на своїх питаннях, адже пастух нарешті мені відповідав. Вже три роки на самоті він саджав дерева. Посадив їх він уже сто тисяч. З них зійшли тільки двадцять тисяч. Він вважав, що з тих двадцяти тисяч утратить іще половину через гризунів або через якісь инші задуми Провидіння, які передбачити не можливо. Лишалося, таким чином, десять тисяч дубів, що виростали там, де до того не росло нічого. Тоді я зацікавився віком цієї людини. Йому можна було дати років п’ятдесят. «П’ятдесят п’ять», уточнив він. Його ім’я було Ельзеар Буфф’є. Тримав у долині свою ферму. Саме там він прожив все життя. Він утратив єдиного сина, а відтак і жінку. Тоді він усамітнився, і насолоджувався спокійним життям зі своїми вівцями та псом. Він дійшов висновку, що цей край вмирає через те, що тут немає дерев, та додав, що оскільки в нього не було ніяких важливих справ, він вирішив виправити такий стан речей. Я й сам, не зважаючи на молодість, жив у той час відлюдно, а тому вмів знаходити підхід до самотніх душ. Проте, я припустився помилки. Саме моя молодість змусила мене уявити майбутнє, таким, як бачу його я – у пошуках щастя. Я сказав, що за тридцять років ці десять тисяч дубів являтимуть надзвичайне видовище. На що він просто відповів, що коли Бог дасть йому ще тридцять років життя, він посадить стільки дерев, що ці десять тисяч будуть краплею в морі. Вже тоді, до речи, він вивчав розмноження буків, та біля його дому була ділянка молодих саджанців. Деревця було захищено він овець ґратами, і молоді буки стояли в усій красі. Він також думав посадити в долині берези, тому що там, пояснив він, ґрунт вологий лише в кількох метрах від поверхні.

      Наступного дня ми розсталися.

      За рік по тому почалася війна 1914-го, і мене мобілізували на п’ять років. Я був солдатом-піхотинцем, і мені не було коли міркувати про дерева. Правду кажучи, вся ця пригода не справила не мене суттєвого враження: я сприйняв її як гоббі на кшталт збирання марок, а тому й геть забув про неї. Після війни я зостався з крихітною премією з нагоди демобілізації та величезним бажанням вдихнути свіжого повітря.

      Я поїхав у ті самі пустинні краї, бо нічого иншого не спало мені на думку. Край ніяк не змінився. Проте, окрім мертвого селища я помітив на віддалі якийсь сірий туман, що килимом укривав пагорби. Ще напередодні я почав згадувати пастуха, що саджав дерева. «Десять тисяч дубів, – думав я, – повинні займати справді величезний простір.»

      Протягом п’яти років війни я бачив смерть стількох людей, що мені легко було уявити й смерть Ельзеара Буфф’є, тим паче, що коли маєш двадцять років, то п’ятдесятирічні тобі здаються старими, яким залишилося хіба що померти.

      Але Ельзеар Буфф’є не помер. Навпаки, він був досить жвавий та бадьорий. Він поміняв фах. У нього лишилось всього чотири вівці, зате тепер він мав сотню вуликів. Він позбувся овець, бо вони нищили посадки дерев. Поза тим (як він мені пояснив, а я то побачив), він абсолютно не звертав уваги на війну. Він так само без упину саджав дерева. Дуби, посаджені 1910 року, мали вже десять років та заввишки були вищі за мене й за пастуха. Видовище вражало. Мені буквально відібрало мову, а оскільки і він нічого не говорив, то ми цілий день гуляли його лісом мовчки. Ліс складався з трьох ділянок та мав одинадцять кілометрів завдовжки та три кілометри у найширшому місці.

      Коли б згадати, що все це зробив своїми руками той чоловік, вклавши у цю справу свою душу – без застосування будь-яких технічних засобів – то можна усвідомити, що люди можуть бути настільки ж дієвими, як і Бог, не тільки у справі руйнуванні.

      Ельзеар Буфф’є дотримувався свого задуму, про що свідчили буки, що доходили мені до плечей та розрослися до горизонту. Дуби росли міцними та вже пережили той вік, коли гризуни могли заподіяти їм шкоду. Щодо задумів Провидіння про знищення цього творіння, то йому тепер довелося б удатися до застосування ураганів. Пастух показав мені дивовижні березові гаї, яким було вже п’ять років – їх було посаджено у 1915 році, коли я воював під Верденом. Він засадив березами всю долину – там, де він справедливо припускав присутність вологи майже під самою поверхнею. Берези були хоч і ніжні як дівчата, але впевнені у своїх силах. Складалося враження, що вся справа вже ніби «поставлена на конвеєр». Але пастуха не дуже це турбувало; він затято продовжував свою просту роботу.

      Проте, коли ми, повертаючись, проходили через селище, я побачив, що у руслі струмочків, які від давніх давен були сухими, клекотіла вода. Це була найвизначніша ознака відродження, яку мені довелося побачити. Ті сухі струмки колись були повні води, але було це у дуже давні часи. Деякі з тих сумних селищ, про які я згадував на початку моєї розповіді, було збудовано на місці стародавніх галло-романських селищ, сліди яких ще були збереглися. У цих стародавніх селищах археологи знайшли риболовецькі гачки, і це у тій місцевости, де за наших часів, у ХХ-му столітті, воду довелося привозити у цистернах.

      Насіння з посадок розносив вітер. У той час, як з’явилася вода, почали з’являтися верби, луки, сади, квіти та сама жага до життя. Але перетворення відбувалося так повільно, що сприймалося за дещо звичне, чому й не кидалося в очі. Мисливці, що на самоті виходили на зайця чи кабана, таки помічали, що молодих дерев стало багато більше, але віднесли це до маленьких хитрощів природи. Тому ніхто навіть і не здогадувався, що це все вислідок та плід роботи людських рук. Якби Ельзеара Буфф’є запідозрили у чомусь, йому б почали чинити перешкоди. А так він залишався поза підозрами. Хто б міг уявити – чи то в селах, чи то в адміністрації – що безмежна щедрість може єднатися з такою завзятістю?

      Починаючи з 1920 року не проходило жодного року, щоб я не приїхав провідати Ельзеара Буфф’є. Я ніколи не бачив, щоб він вагався чи мав сумніви у чомусь. Так таки Бог відає, коли у справі є Його рука!

      Я нічого не оповів про розчарування, що мали спіткати Ельзеара Буфф’є. Утім, можна уявити, що задля такого успіху треба було подолати скруту й лихо; що задля перемоги такої пристрасті треба було боротися зі зневірою й безнадією. Протягом одного року він був посадив більше десяти тисяч кленів. Всі вони загинули. Наступного року він кинув саджати клени, та знову взявся за буки, бо вони росли ще краще за дуби.

      Аби уявити собі точніше цей надзвичайний характер, слід пам’ятати, що працював він у цілковитій самотности – у самотности настільки повній, що під кінець життя утратив звичку говорити. А може, він не бачив у цьому необхідности.

      1933-го року його відвідав здивований лісник. Чиновник наказав йому не розводити вогнище на дворі, щоб не заподіяти лиха «цьому природному лісу». Лісник також повів йому, що перший раз бачить, щоб ліс розростався сам по собі.

      У той час Ельзеар Буфф’є ходив саджати буки у дванадцяти кілометрах від свого будинку.

      Аби не ходити щодня так далеко, бо було йому вже сімдесят п’ять, він вирішив побудувати кам’яну хатинку прямо там, де саджав дерева. Що він і зробив наступного року.

      У 1935 році ціла делегація з адміністрації приїхала дослідити «природний» ліс. Був і начальник Управління водного та лісового господарства, і депутат, і технічні спеціалісти. Було сказано багато зайвих слів. Вирішили вжити якихось заходів, та на щастя, майже нічого не зробили – крім одного: ліс віддали під охорону держави та заборонили застосовувати його  для виробництва вугілля. Важко було не піддатися красі цих молодих деревців, що пашіли здоров’ям. Ця краса мала силу звабити та підкорити навіть депутата. Серед голів лісництв, що входили до складу делегації мав я одного приятеля. Йому й пояснив я таємницю. Наступного тижня ми удвох вирушили на пошуки Ельзеара Буфф’є. Ми застали його в розпалі роботи за двадцять кілометрів від того місця, де була інспекція. Голова лісництва був моїм другом неспроста. Він умів цінити працю. Він також умів мовчати.

      Утрьох   ми перекусили: я запропонував їм кілька яєць, що мав з собою. Після цього ми декілька годин мовчки споглядали краєвид. Бік, з якого ми прийшли був укритий деревами шести-семи метрів заввишки. Я згадав, як ця місцевість виглядала у 1913 році – пустеля…

      Спокійна та розмірена праця, життєдайне гірське повітря, помірність, а особливо спокій душі дали цьому старцю богатирське здоров’я. Він був атлетом від Бога. «Цікаво, скільки ще гектарів він збирається засадити?», подумав я про себе.

      Перед від’їздом мій друг висловив невеличку пораду щодо деяких пород дерев, котрим мав би підійти тамтешній ґрунт. Але не наполягав на цій пораді. «Адже цей добродій знає більше ніж я», – пояснив він мені пізніше. А по годині ходьби, обдумавши свої слова, він додав: «Він знає більше ніж будь-хто. Він знайшов чудовий спосіб, як бути щасливим!»

      Саме завдяки моєму другові лісникові був збережений не тільки ліс, але й щастя цієї людини.

      Він призначив для охорони лісу трьох лісників-охоронців, та тримав їх під таким контролем, що вони були байдужі до будь-яких хабарів, що їм пропонували лісоруби. Існування лісу опинилося під загрозою лише під час війни 1939 року. У той час автомобілі працювали на газогенераторах, для яких постійно не вистачало дров. Вирубку дубів розпочали ще у 1910 році, але ті лісові ділянки стояли так далеко від мережі доріг, що справа виявилась невигідною з фінансового боку, та її полишили. Пастух нічого не зауважив. Він тоді спокійно продовжував свою працю у тридцяти кілометрах від того місця, не зважаючи на війну 1939-го так як і не звернув уваги на війну 1914-го.

      Востаннє я бачив Ельзеара Буфф’є у червні 1945-го. Йому було вісімдесят сім років. Я знову рушив тим шляхом через пустинний край, але цього разу, попри руїну, у якій війна залишила край, між долиною Дюранс та горою курсував автобус. Я не зміг упізнати місце своїх колишніх прогулянок, але пояснив це для себе тим, що автобус – досить швидкий вид транспорту. Мені також здалося, що дорога проходила по якійсь новій місцевости. Я мусив спитатися назву селища, щоб переконатися, що це таки був той самий край, який колись був суцільною пустелею та руїною. Автобусом доїхав я до Верґона.
      У 1913 році у цьому хуторі була лише дюжина хатинок та три жителі. Ці троє жили як дикуни, у ненависти одне до одного, заробляючи на життя ловитвою диких тварин – їхній фізичний та моральний стан був дуже близький до стану первісних людей. Їхні будинки поглинули зарості кропиви. Ці люди жили без будь-якої надії на кращу долю. Вони животіли в очікуванні смерти, а в такому стані їм було не до чеснот.

      Все це перемінилося. Навіть повітря. Замість різких поривів суховію, який мене тут зустрічав колись, тепер віяв легкий бриз, наповнений приємними ароматами. Чути було звук, схожий на шум води, що падає з вишини: так шумів вітер у лісах. Нарешті, найдивовижнішим для мене було почути дзюрчання справжньої води. Води було багато – вона хлюпотіла у спеціально облаштованому джерельці. А найбільше мене зворушила липа, посаджена поблизу джерельця. Дереву було не менше чотирьох років; вже досить товстеньке, воно було безперечним символом воскресіння. До того ж, у Верґоні було помітно сліди праці, необхідною умовою якої була надія.

      Отже, надія повернулась.

      Руїни було розчищено, рештки стін було знесено, а на їхньому місці було відбудовано п’ять будинків. Сільце нараховувало тепер двадцять вісім жителів, серед яких чотири молоді родини. Нові, свіжо поштукатурені будинки були оточені огородами, де росли вперемішку овочі та квіти, капуста та кущі троянд, порей та ротики, селера та анемона. Тепер це було місце, де хотілося жити.

      Звідтіль я пішов пішки. Війна, яка щойно закінчилася, не дозволила життю розквітнути на повну, але Лазар уже вийшов з гробу. На долішніх схилах гори було видно невеличкі поля ще зеленого ячменю та жита; у вузьких долинах зеленіли луки.

      Потрібно було лише вісім років, щоб увесь край розцвів здоров’ям та добробутом. На місці руїн, які я бачив у 1913 році, тепер стояли чисті, гарно поштукатурені садиби, як ознака щасливого та затишного життя. Ожили старі джерела, адже вони почали живитися дощами та снігами, що їх затримують ліси. Струмки пустили по каналах. Поблизу кожної садиби, серед кленів, на килими свіжої м’яти линули струминки води з фонтанчиків. Села потроху відбудувались. У цьому краї осіли молоді сім’ї, які прийшли з рівнин, де земля подорожчала. Вони принесли з собою молодість, жвавість, дух пригод. Тепер по дорогах можна було зустріти задоволених життям чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, що любили сміятися й бавитися на сільських святах. З урахуванням тих людей, що жили тут раніше, і яких тепер було не впізнати (бо їх життя змінилося на краще) – загалом Ельзеарові Буфф’є завдячують своє щастя більш ніж десять тисяч людей.
      Коли я міркую про те, що одна людина, спираючись лише на власні фізичні та моральні сили, сама подужала воскресити цю ханаанську землю, я доходжу висновку, що попри все, людська істота є гідна захоплення. Але коли зважити на те, скільки було треба душевної завзятости, самовідданости та щедрости, аби отримати такого результату, мене охоплює почуття надзвичайної поваги до цього літнього неосвіченого селянина, який зміг виконати працю гідну Бога.

      Ельзеар Буфф’є тихо помер у 1947 році у будинку для літніх людей у Баноні.

Рассказ также можно прослушать: