Як важко буває почати… Морудишся, ходиш туди-сюди, то чаю тобі не вистачає, то раптом щось важливе згадаєш, то хтось відволік або на щось цікаве у FB натрапиш… Але ж треба, бо пообіцяла, що напишу. І граничний термін вже перетягла… Мала тиждень тому відіслати. Хоча тут зрозуміло: мені озвучили дати, але в наступний тиждень педагогічний семінар, і стаття буде ні до чого, тобто ні до кого, бо всі зайняті. Так, добре, це все – виправдання.

Є запитання до себе і до тебе, того, хто читає мене зараз. Чуєш? Чому так важко буває розпочати робити те, що потрібно?

Відповідаю сама, бо тебе не дуже чую зараз. В цьому питанні, як і в багатьох, декілька видимих ввідних: мої індивідуальні особливості, як на жінку – саме зосереджено думати (ще й пора року така); хоча, можливо, у чоловіків так само? «Так важко» – дуже умовний вираз, так само як і «потрібно». Потрібно кому? А мені потрібно? А тому, хто просив, дійсно потрібно? Потрібно що? Оце, що читаєте зараз?

Отак може нескінченно рухатись наше мислення, задаючи питання, блукаючи лабіринтами. Слава Богу, це не все, що має людина. Щоби сісти і написати, мені потрібен інтерес. Хоча він може охоплювати різні частини людського єства, я зараз говорю про тепло, цікавість, що з того вийде, про посмішку, яка виникне у Сергія, який буде правити попереднє слово, про вас, того, хто дочитав аж сюди. А ви посміхаєтесь? Трохи дратує? Вибачте.

А ще, щоби щось зробити, можна просто це зробити. «Просто» також може мати складний індивідуальний характер: зібратися, взяти себе в руки, наступити на горло своїй бездіяльності і т.п. – тобто задіюємо свою волю.

Отож, знову наша улюблена тричленність. І доросла людина завперше користується мисленням, хоча в деяких життєвих ситуаціях нас веде інтуїція і ми вже не кажемо «я подумав», а «я прислухався», чи «мене щось вело», «щось мені підказувало». Ніби ти йдеш за якоюсь волею, що не всередині тебе. Ці благословенні моменти, моменти долі, не завжди ведуть у затишну гавань, але рухають тебе твоїм шляхом.

А що дитина? Вона якраз рухається своїм шляхом, вона взагалі багато рухається. Настільки багато всього робить, що часто для дорослого це ціла школа по вихованню самого себе. На жаль, дорослі починають активно виховувати дитину, прививаючи їй свої сумніви, комплекси, обмеження. «Не лізь; посидь спокійно; я ж тобі говорила; попереджаю: якщо… то…» – продовжіть список самі. Є ще варіант дати дитині медіаіграшку, ґаджет. Подивіться: все, що вище згадано, веде до обмеження активності діяти, рухатись.

Але в людині натомість цінимо інше: гнучкий розум, активний пошук рішень (ага, після ґаджетів!), варіативність мислення, нестандартні підходи до розв’язування проблеми, багатогранність натури, сердечне тепло, розвиток і використання своїх талантів і можливостей, соціальну відкритість. А тут кругом рух! І де, на вашу думку, йому взятися? Діти, які активно досліджують оточення, багато повзають, активніші і в подальшому розвитку. Це не теорія, це досвід.

Із медичних досліджень, які використовує й офіційна педагогіка, це зв’язок розвитку дрібної моторики руки із розвитком мовлення. З розвитком мовлення пов’язаний розвиток мислення. Я маю на увазі не вимову Ж-Ш-С чи Р-Л, хоча і це має свої впливи. Я говорю про розвиток мови, пов’язаної із пізнанням світу. Дитина стала пити компот із чашки, скоро в її мові з’являться ці обидва слова, дієслово «дай» чи «пити» уже напевно є, можливо, на своєму дитячому діалекті. Ходити, говорити, мислити – знайомий педагогам і медикам звукоряд. Так Я опановує світ.

Повертаємось до початку. До руху. Що можна робити? Не заважати. Бути недалеко, іноді поруч, щоби підтримати, перевірити надійність конструкції, потримати за руку і потім відпустити, витерти сльози, спробувати зробити так само. Спробувати зробити те, чого ніколи сам не робив. Це найцінніше для вас. І для дитини. Ось картинки створення можливостей з нічого. Автори – діти.

Канат довжиною в 5 метрів переплутано між парканом, гілкою тополі та витривалим кущем бузку. Смак в тому, що канат, аби тримався, треба заплутати: долізти до найнижчої гілки (зріст дорослого плюс витягнута рука), розрахувати довжину між декількома опорними точками, нав’язати вузлів, маючи тільки один кінець. А найчудовіше те, що конструкція рухома. Тобто якщо з одного боку хтось залазить, то змінюється натяг інших частин – і твоїх сусідів підкидає вгору. Або навпаки, якщо ти злазиш, то сусіди, під своєю вагою різко просідають. А вага у всіх різна, а якщо вдвох, а якщо перелізти на третю частину, а підстрибнути, а перехилитися? І сидіти на ній нелегко, весь час гойдає, нема за що зачепитися, крім власної рівноваги і радощів. Про стояти я вже мовчу. Якби я щось таке для дітей придумувала, то вже хто-небудь був би поранений, але вони рухалися самі, згідно своїх можливостей, удосконалювали та ускладнювали життя також самі собі. Я декілька разів перевіряла вузли, коли вони мені здавались ненадійними, і просила не дуже гоцати, коли до них приєднувались новачки. Це прогулянка протягом двох тижнів. Ви помічали зв’язок між внутрішньою рівновагою і зовнішньою, фізичною. Еге ж? І там, і там необхідно вміти опановувти себе. Спробуйте. Рівновага – вона і в Африці рівновага.

Наступні кадри зроблені в приміщенні групи дитячого садочку. Але і й вас дома є столи, крісла, стільці, ну, добавте пару дощок різної довжини та ширини. Таки полоси перешкод варіюються «інженерами» по висоті, довжині, рельєфу (на підлогу викладають мушлі, каміння, мішочки з піском та іншим дрібним наповненням), за складнощами проходження та сюжетом (наприклад, маленьких учасників певну частину шляху переносять на спині; або після проходження ти маєш «зареєструватися» – на бланку, який народжується тут же, щось малюють). На цих фото приклади з нашого життя.

«Але мої діти нічого такого не роблять!» – скажете ви. А що вони взагалі роблять? Ви знаєте, що саме вчора ввечері їм було цікаво? Поспостерігайте і не поспішайте втручатися.

І ось, наостанок, фото з нашого життя – варіант для батьків, коли вони «не в формі». У нас, на момент цих кадрів, поломалася наша улюблена довга дошка-горка, але з’явилися дві нові недосліджені драбинки.

Недосліджені в розумінні, що ніхто не знав їхніх властивостей: наскільки міцні, слизькі, як можна поєднувати з іншими опанованими меблями. І ось, я спочатку стояла як підтримуючий вузол конструкції, а потім, як спина трохи занила, прилягла і стала новим елементом, через який дітям треба було перелізти якимось іншим чином, ніж до того.

Батьки сказали, що то був сеанс масажу. В якийсь мірі це так і було. Тож, татусі, стомлені після роботи, прийміть дитину на свої груди! Потім на спину, потім в обійми, потім нехай спробує вилізти з-під покладеної на неї ноги. Це дуже важливий тілесний контакт, силові вправи для дитини і, думаю, неабияке задоволення для тата.

На семінарі з інтуїтивної комунікації я почула, що нічого такого занадто особливого для дитини робити не треба. Треба впустити її в своє життя. Я пробую.