Незважаючи на те, що я завжди відчувала в собі покликання бути педагогом, до вальдорфської школи прийшла досить несподівано для себе. І так само несподівано мені доручили перший клас. Скажу щиро: того року мені було дуже важко. І, напевне, немає такого вчителя, якому в першому класі було б легко. Якщо ти втрачаєш цей час, то створюєш собі проблеми на майбутні роки. Я в усьому сумнівалася, почувалася невпевнено, але це стосувалося мого особистого, внутрішнього стану. Коли я заходила до класу, невпевненість зникала. А пов’язана вона була зі страхом не зацікавити дітей: я скоро зрозуміла, що головне на уроках – це їхній живий, непідробний інтерес до всього, що відбувається. 

Сумніви були і з приводу деяких аксіом вальдорфської педагогіки. Коли про щось чуєш з чужих вуст, але не маєш власного досвіду – це здається не зовсім переконливим. Тепер я розумію, що мені доведеться особисто пересвідчитися у багатьох істинах – практика корисніша за будь-які лекції та семінари. Я не уявляла, що в перших класах навчальний матеріал (саме в розумінні наших держстандартів) є настільки другорядним. Швидкість читання, вивчення письма і рахунку – все це вторинні речі. Головне – це той емоційний, духовний світ, який вдається створити в класі учителю. Тоді я ще не уявляла собі, яке значення має правильний, постійний ритм робочого дня, тижня, року. А зміна діяльності під час уроку – які прекрасні передумови для творчості учителя! 

І коли з усім цим працюєш, то розумієш, що це – саме вона, база для дисципліни. Взагалі, для мене це слово поступово стає абстрактним. Коли наші вчителі побували в Голландії і поставили питання про дисципліну дуже досвідченим вальдорфським педагогам – ті справді не зрозуміли, про що йдеться. І справа не лише в тому, що у голландців інша культура, інший менталітет (там просто не уявляють, що діти можуть побитися в стінах школи, або, приміром, кричати на уроці, перебиваючи товаришів і вчителя). Так, наші діти більш безпосередні, неврівноважені, обмежені проблемами своїх батьків. Але це не привід для того, щоб тримати їх на ланцюгу чи карати, вважаючи маленькими зловмисниками. 

Зі свого безпосереднього досвіду я бачу: все, що вносить вальдорфська педагогіка у кожний віковий етап розвитку – це справді необхідно дітям, як повітря. Я скептично ставилася до вивчення Старого Заповіту у третьому класі, не уявляла, як пробудити в собі (а значить, і в дітях) інтерес до цієї теми. А зараз не уявляю, що б я робила без цієї епохи, без майже щоденного читання старозавітних переказів (звичайно, адаптованих до дитячого віку). Це справді «їхня тема», їхнє світовідчуття зараз. І заклики «добре себе поводити», «бути добрими», «поважати старших»  вже не потрібні. Вони все сприймуть – не лише через нудне моралізування. 

Кажуть, що мені пощастило з класом: діти спокійні, немає так званих «гіперактивних» – тих, які щодня розбурхують колектив. Можливо, це й правда. Я можу сказати, що не знаю зараз «проблеми дисципліни». Але я дуже добре пам’ятаю, яких зусиль над собою це коштувало, особливо в першому класі. Комусь це може видатися дивним, але це факт: для підтримання дисципліни (яке все-таки казарменне і нудне слово!) вчитель ні на мить не послаблює контролю – але не над дітьми! – над собою. Ще говорять так: подібне притягується подібним. Я сама дуже шаную порядок, чіткість, чистоту – мені погано, якщо цього немає. Можливо, діти інтуїтивно це відчувають і підсвідомо намагаються відповідати цьому? 

Правда, сьогодні я була змушена зібрати у деяких учнів щоденники і записати зауваження (зазвичай я до цього не вдаюся), але винуватці – не діти, а батьки: вже тривалий час забувають вони купити нитки, необхідні для роботи в класі. Так хто ж із нас менш організований? 

Світлана Мельникова, основний учитель 3-го класу школи «Ступени»

Я скажу, напевне, занадто різко: перший клас – це не навчання. Це база для всього подальшого навчального процесу. Йде закладення звичок, закладення певного порядку. Із дня у день одне й те ж саме… Але ні, це зовсім не нудно! В цьому дитина відчуває свою захищеність: світ довкола неї є стабільним, учитель передбачуваним, усе красиво і гармонійно. Де що лежить, як відбувається роздавання матеріалів для уроку, що можна робити, а чого не можна – у кожного класу є свої маленькі таємниці. Діти звикають до цього – і в цьому запорука їх спокою. 

Карати, сварити дітей я б нікому не рекомендувала. Будь-який думаючий педагог приходить до цього, якщо йому не байдужі діти. Якщо вчитель дозволив собі одну дитину протиставити класу (наприклад, сказати: «Ти повільніше за всіх пишеш», або: «У тебе гірше оформлений зошит», чи закцентувати увагу на її поведінці), клас вільно чи невільно відштовхує таку дитину. Адже діти у цьому віці дуже сильно наслідують: якщо вчитель ставиться до когось погано, значить, і ми повинні (звичайно, все це – підсвідомо). Так у звичайних школах формується тип «вічного двієчника» або «складної дитини». 

Натомість пречудово діє схвалення чи позитивне порівняння. «Подивіться, як гарно стоїть Сашко – у нього найкраще виходить цей вірш», – зауважую я на ритмічній частині уроку. І всі діти одразу підтягуються, всі мимоволі хочуть бути схожими на Сашка. 

Урок повинен завжди бути насиченим. Сьогодні ми, як завжди, зробили ритмічну частину, потім вивчали байку. Ми записали її, а після цього читали по черзі. Потім розіграли маленьку виставу-читання «в особах». Ну, а насамкінець ліпили з воску її персонажів. Як ви гадаєте, доводиться вчителю під час такого уроку робити зауваження? Це було б безглуздо – діти настільки  зацікавилися, що не хотіли йти на сніданок. 

Поведінка дітей у школі завжди відображає те, що відбувається з ними вдома. У мене в класі є хлопчик, за темпераментом яскраво виражений холерик із сильними лідерськими якостями і безпосередньою реакцією на все, що відбувається «тут і зараз». Одного разу він був особливо некерованим, навіть агресивним, і я подумала – щось негаразд удома. Виявляється, в нього і справді трапилося нещастя: померла черепашка. Так, стан дитини дуже залежить від таких «дрібниць». Дитина не може усвідомити: ось, у мене померла черепашка, і тому я сердитий на весь світ – почуття виливаються з неї безпосередньо. 

В іншого учня, меланхоліка за темпераментом, дуже невпорядковане життя вдома. Батьки багато працюють, у дитини немає чіткого розпорядку дня. Він приходить до школи заспаний, «розмазаний». Правда, у нього чудовий інтелект, він швидко «лущить» задачки, і батьки цілковито ним задоволені. Але я знаю: сьогодні на ритмічній частині він не зміг повторити елементарних жестів, він невпевнено рухається, ходить. Отже, дитина не виспалася, їй хронічно не вистачає правильного ритму. На жаль, батькам буває складно зрозуміти, що інтелект не може бути самоціллю, що в житті дитини можуть виникнути абсолютно інші проблеми. 

Стан справ у родині – це одна із складових частин поняття «дисципліна». Якщо я пояснюю хлопчику: «Недобре бити дівчат. Уяви собі, якби твій тато вдарив маму!», а хлопчик у відповідь: «А він і так, знаєте, як її лупцює!», – то які тут можуть бути коментарі? 

У другому класі зовсім непомітно для дітей закладається поняття «що добре, а що погано» – на творах, які містять у собі протилежності. З одного боку, це розповіді про святих, праведників, про високе служіння ідеалам, а з іншого – байки, в яких взаємодіють злі й легковажні, хитрі і простодушні тварини. Діти ніби знайомляться з темною і світлою сторонами життя. Вони тонко відчувають, що всі ці якості якимось чином присутні і в оточенні, і в них самих, і підсвідомо виробляють до них своє ставлення. 

Анна Тесленко, основний учитель 2-го класу школи «Ступени»

Вважається, що вік, в якому зараз перебувають мої діти, – найскладніший, «найпротивніший». Ох, уже ці підлітки – грубість на грубості, жодних «гальм», абсолютно некеровані. Погодьтеся, що існує якась спільна нелюбов старшого покоління до цього віку. Дорослі звикли до такого собі комфорту у стосунках із дітьми: керувати, і при цьому не чути заперечень. Зручно присадити не задумуючись: «Ти шмаркач, ти не маєш права так зі мною розмовляти». Дуже зручно поступово нав’язувати свої уявлення. Ось і отримуємо у відповідь, не розуміючи, що вони вже інші, що триває природний і закономірний процес – дорослішання дитини. Я спостерігаю, як за якихось два тижні відбувається цей віковий стрибок. Два тижні – і перед тобою вже інша людина. 

Вона починає тебе випробовувати. І тепер ти, вчитель, повинен забути про свій роками відпрацьований авторитет і почати вибудовувати його знову, вже інакше. Підліток випробовує і себе, шукаючи межі власних можливостей. Настрій приблизно такий: виявляється, я можу когось вивести з рівноваги, погратися чиїмось емоціями – це ж цікаво! 

І тут дуже важливою є твоя реакція – не відсіч, а саме певна реакція, нехай це буде гумор чи іронія, спокій чи заклик до почуття гідності. Але вони повинні відчути твою глибоку внутрішню переконаність. 

Знаєте, чим відрізняються діти, виховані у вальдорфській школі? Вони тонкі й великодушні, і можна спостерігати, як ця великодушність із року в рік зростає.

Це дуже помітно, коли в класі з’являється новачок. На відміну від такого собі варіанту «дідівщини» у звичайних школах, де новачка можуть піддати випробуванням, наші діти приймають будь-кого. За якихось кілька днів, а то й годин, новачок почуває себе ніби риба у воді, ніби він у старому звичному колективі. І це – душевний порух усього класу. 

В багатьох інших випадках клас також проявляє себе як суцільний живий організм, суцільне «соціальне» тіло. Якщо говорити про дисципліну, з «новачками», які приходять у вальдорфський клас, інколи трапляється те, що, використовуючи науковий термін, я називаю «вибігом частоти». Вони потрапляють в умови абсолютно незвичні і просто не знають, як себе поводити. Збій у їхній дисципліні – це цілком нормальна реакція людини, яку перестали затискати в жорстких рамках стандарту. Вже неодноразово я переконувався, що мені, як учителю, не треба особливо втручатися: роботу з «новачком» здійснить сам клас, навіть не помічаючи цього, – просто за рахунок самої атмосфери, звичної для всіх поведінки. 

Ну, звичайно, таке взаєморозуміння – результат не одного року роботи. Трапляється також, що в цьому «соціальному» тілі раптом виявляєш якісь свої, часом не найкращі, якості, що їх ти або не помічав, або не бажав помічати. А ось і він – я – в усій своїй красі. А мій клас – моє віддзеркалення. І це сигнал того, що ти повинен щось змінити у собі. Взагалі, вчителю корисно постійно в собі щось міняти, не стояти на місці, не спати. Діти щороку стають іншими. І буде помилкою думати: ось візьму знову перший клас, і стане легше – більше досвіду, напрацьовок. Ні, твій досвід у наступні роки знадобиться, може, на якихось два проценти. В цьому суть роботи вчителя: щороку, щодня новий досвід… 

Тепер кілька слів про самі уроки. Якщо через тиждень після початку епохи учні почали приносити довідкову літературу, працювати з нею, ставити запитання – вчитель на вірному шляху, матеріал дав учасно, зміг зацікавити. Хто сказав, що в класі обов’язково має бути тихо? Урок повинен іти в дуже хорошому темпі (темпераментно), брати участь у ньому мусить кожен – це і є нормальна робоча атмосфера. Урок у 8-му класі повинен бути гамірний – діти роблять перші спроби думати, формувати власні судження. 

Дуже важливо у цьому віці мати постійний зв’язок із батьками – це набагато важливіше, ніж у початковій школі. Батькам зараз найлегше пустити виховання на самоплив – адже їхні діти, здається їм, уже такі дорослі! Ой, як рано хочеться бачити в них дорослих, чекати від них «дорослої» поведінки, «дорослих» реакцій. Але це не так, їм ще рости і рости, і зараз, як ніколи, ми потрібні їм. І ще кілька слів – про проблему хамства. Ви чули, як розмовляють підлітки між собою? Приємного для наших вух мало, і нам теж можуть як слід відповісти… Треба не дати їм перейти тонкої межі між підлітковим жаргоном і звичайним хамством. Хамство – це проблема тієї людини, на яку воно звернене. Значить, вона це допустила, вчасно не зупинила. Вчитель обов’язково повинен відреагувати на хамство, і дитина повинна дорожити саме його ставленням до своєї поведінки. 

А взагалі – тільки любов до них, наших дітей, підкаже кожний наступний «методичний» крок. По-справжньому зрозуміти проблему дитини – це вже майже все, що потрібно для її розв’язання. 

Геннадій Добичін, основний учитель 8-го класу школи «Ступени»

Коли я почав працювати у вальдорфській школі, тобто взяв своїх першокласників, то досвіду я мав – нуль. Але, окрім моїх педагогічних прагнень, я мав дві великі переваги перед багатьма іншими вчителями: по-перше, я чоловік, до того ж, не із слабких, по-друге – музикант, і інструмент мій – гітара. Тому проблем з авторитетом у мене не було: на мені «виснули» всі діти нашої, тоді ще малочисельної школи. А мій клас? Що й казати – досить значну частину навчального часу ми проводили на свіжому повітрі (добре, що територія нашого дитячого селища «АСТР» сприяла цьому), у тісному колі, разом з гітарою. Мене тоді багато критикували за це – мовляв, як же бути з навчальним матеріалом? Але нам з дітьми тоді набагато важливіше було налагодити спілкування одне з одним, а також підкріпити саме бажання навчатися в школі. Критикували мене і за надто коротку дистанцію між мною і дітьми. Так, у молодших класах я «грішив» цим. Потім зрозумів, що така позиція межує з панібратством. Треба обов’язково знайти цю межу інтуїтивно. Один з основних законів для учителя: спочатку ти напрацьовуєш авторитет, а потім він працює на тебе. Якщо ти любиш і поважаєш дітей – вони будуть любити і поважати тебе – банальна, але істина. 

Зазвичай у вчителів-предметників справи з дисципліною йдуть складніше. Якщо основного вчителя діти сприймають як «данність», то будь-який предметник, що переступає поріг класу, піддається нелегкому випробуванню. І тут головне – мати ту внутрішню силу, яка завойовується роками роботи над собою і яку так тонко відчувають діти. 

Зараз, у 8-му класі, діти мають той вік, коли їм необхідно ще дещо – професіоналізм учителя в тій чи іншій області знань. Досі здавалося, що немає нічого такого, що вони не могли б зробити так, як і я, перебуваючи поряд зі мною. Зараз на виході у старшу школу вони потребують людини, яка блискуче володіє матеріалом, яка може здивувати їх широтою і новизною зовсім іншого шару знань. Якщо діти будуть сидіти на уроках «із відкритим ротом», то проблем з дисципліною не буде. 

Олександр Черніс, основний учитель 8-го класу школи «АСТР»

Ви помітили? Всі вчителі говорили про свої особисті, професійні проблеми, про прогалини батьківського виховання. Та жодного разу не прозвучало: «винна дитина», тому що вона «складна», «занедбана». Напевне, вони просто не можуть навісити причини поведінки дітей на самих дітей. І справді, чи можуть діти бути винними в тому, що вони вже є такими, якими є? 

Вперше опубліковано в газеті “Дитина” у 2000 р.