Якоб Штрайт, швейцарський письменник і педагог, прожив довге багате життя, яке охоплює майже ціле століття – через напружені, драматичні десятиліття ХХ століття до моменту смерті – 15 травня 2009 року.

Він народився в день осіннього рівнодення 23 вересня 1910 року в м. Шпиц (Швейцарія) в сім’ї годинникаря. Мати його мала непересічні здібності в царині мови. Про роки свого дитинства та юності Якоб Штрай писав:

«Хлопчаком я часто разом зі своїм товаришем випасав кіз на горі поблизу Шпица; ми з ним співали, бігаючи серед дерев на лісовій галявині та купались в ставку. Взимку ми катались на санчатах та ковзанах просто на сільській вулиці, адже тоді там ще не їздило ніяких автомобілів. Так юність свою я проводив у радості, живучи в гармонії з природою.

Та мені довелося пізнати й іншу сторону життя, коли несподівано в 12 років від якоїсь інфекції вмер мій найкращий друг. Глибоке потрясіння охопило мене, коли я стояв біля домовини при запалених свічках.

В 10 років я отримав від батька в подарунок вулик з бджолами, і він навчав мене як за ними доглядати. Так як я був сангвініком, то спершу бджоли жалили мене. Вони вчили мене  трохи вгамовувати свій темперамент. Приблизно в цей же час батько доручив нам з братом корову, й ми повинні були її доглядати. Так з десяти років я долучався до селянської праці й допомагав братові піклуватися про тварин.

Я часто навідував свою двоюрідну бабусю в Хондрисі, яка ще пряла вовну на прядці й до того ж розповідала багато про дивовижні події давнини, про привидів та про вигнання злих духів. Її оповідки, бувало, викликали в мені страх. Так я дізнався, що в сьомому сторіччі на озеру Тун прийшли два ірландських посланця віри – Беат та Юст, принісши з Північного Заходу християнство.

Якось на дванадцятому році життя, після однієї виснажливої поїздки на човні, під час якої мені довелося віддати всі свої сили, у мене стався серцевий напад. Я довгий час був прикутий до ліжка, й мене часто навідували думки про смерть. Мама дала мені читати Новий Заповіт. Образи й тексти з життя Христа відкрили в мені деякий внутрішній світ. Це переживання пробудило в мені глибокий зв’язок з духовним світом. Після одужання в мені залишилась деяка прихована від зовнішнього погляду набожність. Я все більше й більше додавав інших людей до своєї молитви. Відтоді в мені жило ніби то два шари – внутрішнє життя, де я відчував свій зв’язок з духовним і яке не міг відкрити жодній людині, та мій радісний норов, природна веселість.

Я сам вчився грати на музичних інструментах своєї сестри – піаніно, гітарі та мандоліні, окрім того, мені дозволили відвідувати заняття з гри на віолончелі. Так у мене виникла думка, що я міг би піти в педагогічне училище.

Я провчися лише два тижні на семінарі в Гофвілі неподалік від Базеля, проживаючи в інтернаті при училищі, коли несподівано від апоплексичного удару помер мій батько. Всі шестеро дітей стояли біля померлого. І все навантаження по господарству та вихованню дітей випало тепер на мою маму.

Наш викладач музики – сивобородий старий Ганс Клеє, батько художника Пауля Клеє, був авторитетом старого гарту, який наганяв на нас жах. Фальшиві звуки викликали в нього гнів. Проте, коли я після смерті батька знову повернувся до училища, він за власною ініціативою став індивідуально займатися зі мною співом. Через фортепіано він вводив мене в світ п’єс Франца Шуберта, Роберта Шумана та Вольфганга Амадея Моцарта. Він став для мене, незважаючи на свій гнів громовержця, об’єктом захоплення, пробудив в мені почуття до поезії та рецитації. Але він був переконаним дарвіністом, геккельянцем та вільнодумцем. Об його безжальні аргументи у внутрішній боротьбі мало-помалу розбивалась моя дитяча віра, адже я був готовий заради істини жертвувати усім.

На старших курсах училища релігію викладав теолог Фрідріх Ейманн. Він, бувши професором університету, в той же час вивчав антропософію Рудольфа Штайнера. В його християнській картині світу і в його заняттях було місце також і для Чарльза Дарвіна та Ернста Геккеля, чому я був просто невимовно радий і що звільнило мене від тіні атеїзму! Ейманн приймав всі наші запитання і ніколи не ухилявся від відповіді. Він став моїм навчителем в питаннях релігії, науки й педагогіки. Після закінчення педагогічного семінару відносини «вчитель-учень» переросли в дружбу, яка тривала все життя.

В 1931 році я почав працювати в сільській школі в Бенігені на Брієнцському озері в Швейцарії».

Водночас, навчаючись на педагогічному семінарі при Гетеанумі, Якоб Штрайт заглиблюється в антропософію, привносячи цей імпульс в свою щоденну роботу в державній школі. Він бере участь в Бернському шкільному русі довкруги Фрідріха Ейманна, що привело до заснування Вільного педагогічного союзу в 1942 році. Протягом декількох десятків років Якоб Штрайт активно в ньому працював.

Перші його книги виникли в 40-ві роки зі спілкування з цікавими школярами; для них він створював оповідання, де було більше поетичного розгляду природи, драматичності та гумору, ніж холодних знань. Якоб Штрайт в своїх книгах прагнув повернути своїх маленьких читачів, а також їхніх батьків, до природи, пробудити в дитині художника. Він хотів через здивування привести дитину до поглибленого розуміння природи і людини – аж до дії елементарних сутностей, – ввести його в таємниці природи. Тут зустрічається письменник з учителем, який дуже швидко розуміє, що було би набагато простіше навчати «голову» дитини, ніж пробуджувати, направляти і формувати в ньому живу творчі сили, наповнювати його душу величними картинами минулого з історії, міфів, сказань та Біблії.

При цьому він завжди творив по-новому, опираючись на мислення та педагогіку Рудольфа Штайнера, який ставив в центр уваги не тільки дух часу, але перш за все сутність дитини в її становленні.

В 1956 році Якоб Штрайт за своє мистецтво оповідача був удостоєний літературної премії міста Берна. Також і театральні постановки, тексти яких він часто писав сам, ставали для його учнів джерелом потужних переживань. Зі шкільного театру він прийшов до любительського театру: під час Другої світової війни поставив у монастирському дворі міста Інтерлакена «Танок смерті», а в 1945 році – «Антигону» Софокла, грецьку версію вбогості диктатури.

Свою театральну діяльність він продовжив, ставши режисером театру під відкритим небом в Інтерлакені (1946-1952 рр.), фестивалів в замку м. Шпица (1959-1965рр.), а також постановок «Фауста» до 200-річного ювілею Гете в 1949 році в різних місцях.

Зацікавившись життям святого Беата, Якоб Штрайт заглиблюється у вивчення ірландсько-кельтського християнства і навіть відвідує з цією метою Ірландію.

Звідси виникає його історико-культурний твір «Сонце та хрест». Подальші його наукові відрядження до Італії, Греції, Єгипту вилились в оповідання «Мілон та лев», «Герон та Віртус», а також три томи старозавітних історій. Історії, які він щовечора розповідав трьом своїм дітям, теж частково увійшли в його книги для дітей.

З вдячністю згадував Якоб Штрайт свою дружину Люсі, котра, взявши на себе більшу частину домашніх клопотів, дала йому можливість вести таку різноманітну діяльність, у всьому надаючи підтримку. Він активно читав лекції на педагогічні, культурні та антропософські теми, а також проводив різноманітні курси для вчителів, вихователів, викладав на семінарах – Швейцарії та за кордоном.

Якоб Штрайт написав 40 книжок – насамперед для дітей та юнацтва, – які були перекладені на 20 мов світу. Деякі з них ви можете знайти на сайті видавництва українською та російською мовами.