Доброго вечора з України!
Мене звати Сергій Копил, я є представником Київської антропософської гілки.
Багато років одне з моїх неофіційних завдань – феноменологічне спостереження й опис суспільних подій в Україні. Адже вони чомусь раз за разом стають каменем спотикання для багатьох представників міжнародної антропософської спільноти.
Цей факт уже був симптомом серйозної кризи в антропософському світосприйнятті: коли в українців, які намагалися пояснити європейцям мотиви своїх суспільних діянь, наприклад, на Майдані, виникало відчуття, що їм доводиться обґрунтовувати самі основи моралі.
Тим не менш, багато розмов було проведено і багато текстів написано про Майдан 2014 року і подальший розвиток країни, у 2017 ми провели у Києві велику конференцію «Душа Європи», і складалося враження, що українські прагнення в антропософському світі нарешті стають більш-менш зрозумілими.
А шість місяців тому почалася повномасштабна війна з РФ. І виникло відчуття, що писати й пояснювати більше непотрібно. Нарешті. Бо все стало очевидним, маски скинуті, здійснена пряма агресія під прапорами РФ проти незалежної демократичної країни. Туман нібито «громадянської війни в Україні» розвіявся і все стало просто й прозоро. Правда ж?
І дивно: для великої частини цивілізованого світу – так. Навіть для великої частини раніше нібито «проросійських» людей в Україні – так. Але для великої частини міжнародного антропософського руху – ні! Настільки великої частини, що вона очевидно виходить далеко за межі маргінесу й лякає чи не більшістю. Це виглядає вбивчо: ніби антропософська спільнота провалює іспит на людяність. Адже здавалося б, що здорове людське чуття істини не мало б спотикатися в такій очевидності. Криза ще глибша, ніж у попередні роки.
Проте, сьогодні вже немає ні бажання, ні сил знову починати з цього приводу дискусії, переконувати, обґрунтовувати тощо: і я особисто, і абсолютна більшість моїх українських друзів сьогодні на війні – чи безпосередньо в лавах армії, чи на волонтерському, інформаційному, економічному чи молитовно/медитативному фронті. Бо мова йде про наше існування. Як звучить в Україні сьогодні – час слів і вмовлянь пройшов, прийшов час діяти.
Тому далі, для початку – лише декілька гарячих тез, підтвердження яким пропонується знайти зі спостереження реальності. Саме на реальність, дійсність я віднині покладаю надію у виході з цієї кризи людяності, в якій опинилася велика частина міжнародної антропософської спільноти: дійсність, яка має «виступити проти неправильного мислення й виправити його» (© РШ).
– І одразу: весь цей текст не покликаний і найменшою мірою звертатися до російських антропософів. Мова не про тих друзів, які повністю розуміють і поділяють позицію українців і бажають Україні перемоги, а саме про тих, для кого «не все так однозначно» або й «все однозначно не так» – там минув уже навіть час спілкування. Немає потреби «розуміти іншу сторону», немає зовсім ніякої потреби «знову наводити мости» і «заново будувати те, що нібито зруйнували політики». Бо сьогодні квінтесенція цієї агресії в тому, що одна сторона не відчуває кордонів.
Одна з двох сторін не визнає за іншою права на самостійне існування, а вважає її частиною себе. Тому кордонів не забагато, їх замало. Ці «мости» – а насправді липкі пальці обійм, які порушують твої особисті межі – сьогодні варто руйнувати. Так само, як в родині – цупкі зв’язки по крові мають бути зруйновані, задля того, щоби в майбутньому, дай Боже, змогло народитися духовне братерство.
– Ми спостерігаємо в режимі реального часу епохальну подію: один народ остаточно відділяється з-під тіні іншого.
Тут один із актуальних гріхів нашого антропософського сприйняття (я використовую це «антропософське ми» свідомо з братерського відчуття також і власної провини невірних суджень стосовно інших питань).
А саме: у питанні «чи є в України свій Архангел народу, чи він один лише в Росії?» – багато років з різних боків доводилося чути або однозначне «ні!», або ж уникливе «Штайнер про це нічого не казав, тому…» – і далі з остраху швидше «ні», ніж «так».
І це ще один наш антропософський гріх: не давати шансу новому, коли закінчується розвідана для нас Штайнером область і «він про це нічого не казав». Так у деяких статтях про Україну досі мусоляться старі цитати наприклад про «прагнення Британської імперії», яка вже давно припинила своє існування. Це не жива духовна наука, це мертве перемальовування ікон.
Сьогодні ж оце «Штайнер нічого не казав про існування українського Архангела народу» – стає буквально чимось страшним: ідеологією нацизму. Складається враження, що кремлівські ідеологи читали деякі статті та коментарі антропософів щодо «триєдиної руської душі» і відсутності українського Архангела.
Для антропософів ці твердження – просто абстрактні мисленнєві конструкції, і це легко підтверджується: ніхто не готовий жертвувати хоч чимось заради їх відстоювання, не кажучи вже про те, щоб вмирати за них. Це критерій.
Але Кремль використовує такі ідеї як привід до дій. Конкретних фізичних воєнних дій по відновленню влади над «своєю землею». І він готовий за них вбивати і навіть йти ва-банк, поставивши під загрозу саме своє існування.
І це дуже важкий гріх антропософського сприйняття світу. Через такі безвідповідальні думки, слова, відчуття вирощений монстр, який готовий знищити цілий народ з його мовою та культурою, а антропософію використати як своє виправдання.
Ніхто (ніхто!) з тих, хто зверхньо заявляв «українського Архангела не існує» – не є посвяченим і не є ясновидцем такого ступеня, щоб відповідати по всій суворості духовного світу за свої слова.
Бо реальність з безжальною очевидністю показала геть інше. Там, де згідно цих теоретичних побудов мало бути пусте місце, штучно створене, без Архангела і волі до свободи, раптом виявилося щось дуже реальне: щось, заради чого мільйони людей готові битися й жертвувати своїм життям. І замість «падіння України за три дні» і масових зустрічей «освободітєлєй» з квітами, як це очікували прихильники «триєдиної руської душі», ми маємо уже майже піврічний шалений спротив цілої країни.
Ось це реальність.
І вона спростовує усі безвідповідальні ігри розуму, стверджуючи: Архангел України існує! І він б’ється за свою свободу.
Тож –далі буде!
Попередні статті автора