Був собі на світі Дракон. Дракон як дракон: злий, суворий, неприязний. Літав собі, спалював селища і поля, забирав у людей худобу, щоби поживитися. А потім заповзав у свою темну сиру печеру і спав цілими днями. Все, як у всіх драконів. Нічого особливого. Люди його, звісно, не любили. Та і за що любити? А він не любив їх. Бо якісь вони неприязні і завжди жахаються як його бачать. Чого б то, цікаво?

Дракон жив у лісі. У своїй печері. А поруч із лісом було селище. Там жив Хлопчик. Простий звичайний хлопчик. Він був таким маленьким, що у нього ще навіть імені не було. Тому будемо називати його просто Хлопчиком.

Хлопчик любив ліс. Цілими днями ходив ним, грався у ньому. Одного разу він вийшов на галявинку і знайшов печеру. Він ще не знав, що воно таке – печера, адже був маленьким і багато чого не знав. Та воно було таке цікаве!

Хлопчик підійшов до печери й сказав:

«Агов!»

«Гов-гов!» – підхопила луна. Це було смішно. Хлопчик уперше почув луну. І почав у захваті гратися із нею. Від тієї гри прокинувся Дракон:

«Це хто тут гавкає у моїй печері?» – незадоволено подумав він. Дракон виповз на вулицю і побачив Хлопчика. Той був геть-зовсім маленький.

«Оце так дивний собака! – здивовано промовив Дракон. – Гавкати вмієш, а хвоста у тебе нема!»

А потім, для остраху, Дракон сказав: «Рррр!» – все ж таки, Хлопчик його розбудив, і то було неприємно, адже Дракони так люблять поспати!

Хлопчик у відповідь засміявся. – «Я – не собака, я – хлопчик!»

Дракон від здивування аж сів на свій хвіст. – «Ти – цей,… ти,… чого це ти робиш?» – спитав він.

«Сміюся!» – теж здивовано відповів Хлопчик.

«А що воно таке – сміятися?» – Хлопчик у відповідь лише розсміявся ще сильніше.

«Оце дива! Ти – такий великий, і не знаєш, що таке – сміятися?»

Дитячий сміх підхопила луна у печері, і Дракону здалося, ніби усе повітря навколо нього бринить, немовби звідусіль лунає музика, що він її колись було чув одного разу. Від того сміху навколо ставало немовби світліше і легше дихалося. А все ж таки було дивно, чого це Хлопчик сміється, а не жахається, як мав би робити. Адже Дракон – великий і страшний. І «Рррр!» вправно вміє казати.

«Ти, цей, – сказав Дракон, – а чого це ти мене не страхаєсся?»

«А що таке страх? – запитав Хлопчик. – Розумієш, я ще дуже маленький, і багато чого не знаю. У мене навіть імені немає, бо я ще замалий для нього. І мене усі кличуть просто Хлопчиком.»

«Аааа, – із розумінням протягнув Дракон, – он воно як! Страх – це, страх… Ну, не знаю. Просто усі, коли мене бачать, то страхаються! Ось що воно таке – страх!

«А! Я зрозумів! – радісно вигукнув Хлопчик. – Мабуть, страх – то бажання подружитися! Давай дружити!»

«Дружити – це як?» – знов здивувався Дракон. Ви не думайте, що він був дурний, ні! Він був аж геть дуже розумний. Просто таких пропозицій йому ще жодного разу ніхто не робив до цього, от він і розгубився.

«Ну, дружити, це значить – разом гуляти лісом, гратися, бавитися, сміятися.»

«О, разом сміятися! – зрадів Дракон. – Давай дружити! Я дуже хочу цього навчитися. Як ти думаєш, я зможу?»

«Звісно, що так, ти ж он який великий. Тільки зараз мені час рушати додому, щоб мама не переймалася де це я так довго забарився. А завтра я знову прийду до тебе. Як добре, що у мене тепер знайшовся друг! Тепер я майже дорослий і великий, бо маю друга!»

«Ти – великий?» – засміявся Дракон. Від його сміху аж ліс здригнувся. Але ж як смішно здригнувся!

«Як чудово, що ти так швидко вчишся! – Хлопчик аж підстрибнув від радості. – Моя мама точно зрадіє, що у мене з’явився такий великий розумний Друг. Бувай!» – і Хлопчик побіг додому.

Мама і справді зраділа, що у її сина знайшовся Друг. У селищі більше не було дітей, і гратися не було з ким. Тому вона не здивувалася, коли Хлопчик сказав, що його друг – великий. І була за нього спокійна. Правда, син забув спитати ім’я свого нового друга. Але він це може зробити наступним разом – він ще маленький і тільки вчиться як треба поводитися у дорослому житті.

*** 

З того часу Хлопчик кожен день проводив біля печери Дракона. Вони бавилися і сміялися,  й багато чого навчалися разом.

Хлопчик у перший день чемно запитав, яке у його Друга ім’я. Виявилося, що в Дракона не було імені, адже він жив сам-один у своїй печері у лісі, й досі ні з ким не дружив. А нащо ім’я, коли нема кому звертатися до тебе, кликати тебе, питати про щось і разом з тобою сміятися?

Люди дивувалися, що Дракон облишив їх турбувати.

«Може, він захворів?» – думали вони. Втім, за ним ніхто не сумував, адже добра від нього досі ніхто не бачив. А Дракону і справді не було коли турбувати людей. Адже тепер у нього був Хлопчик. Невдовзі у товаришів знайшовся іще один друг: маленьке білченя. Тваринка сиділа на дереві, коли Хлопчик одного разу прийшов в гості. Білченя теж було маленьким, тому не злякалося Дракона, а лише із цікавістю спостерігало, як друзі бавляться. А потім зіскочило з дерева, та й каже:

«А можна я з вами теж буду дружити?»

«А так можна?» – недовірливо запитав Дракон. Адже він нічого раніше не знав про Дружбу.

«Звісно, що можна! – зрадів Хлопчик. – Тато каже, що з кожним новим Другом людина дорослішає, бо вона навчається дивитися на світ очима тих, хто поруч, і починає більше бачити та розуміти.»

«О, тоді давайте! – зрадів Дракон. – Може, коли я подорослішаю, у мене з’явиться ім’я!» – мрійливо додав він.

«І у мене!»

«І у мене!» – радісно підхопили Білченя і Хлопчик.

Білченя гарно знало ліс і могло багато чого там показати й багато чому навчити своїх нових друзів. Кожного дня товариші відправлялися на прогулянку лісом. Білченя сиділо у Дракона на самісінькій голові і казало, куди йти. І багато цікавинок про ліс розповідало, а Дракон уважно його слухав. А Хлопчик то сидів на спині у свого великого друга, то ковзав зі спини на хвіст, а потім залазив собі назад. І уважно слухав Білченя тільки тоді, коли втомлювався ковзати. Так вони й гуляли.

Якось дорогу їм перетнув маленький Мураха.

«Який малесенький!» – розчулився Дракон.

«А давайте з ним теж дружити!» – запропонував Хлопчик.

«Так! Так! Давайте!» – зраділи Дракон і Білченя.

Так у них знайшовся новий Друг.

***

Одного ранку Мама запитала у Хлопчика:

«Чого ти не запросиш свого великого друга у гості?»

«О! Нас уже – четверо друзів. – сказав Хлопчик. – А будинок у нас маленький. Ми можемо усі і не вміститися!»

Мама лише лагідно посміхнулася у відповідь:

«Проте у нас є великий сад. Як не вміститеся у будинок, зможете пограти надворі!»

В той день Хлопчик із задоволенням допомагав Мамі прибирати будинок до приходу гостей. А ще вони напекли багато хлібів.

«Адже мій великий друг – він справді великий, мабуть, у нього гарний апетит!»

Коли усе було готово, Хлопчик побіг кликати своїх Друзів у гості. І вони рушили в дорогу. Мураха сидів на носі у Дракона, Білченя – на голові, а Хлопчик, як завжди, ковзав зі спини на хвіст, а потім залазив назад. Дорогою друзі жваво гомоніли, сміялися та співали. Голос Дракона так гучно лунав лісом, що усі люди у селищі вийшли подивитися, хто до них іде. Коли ж вони побачили Дракона, то пережахалися. Не розбіглися лише тому, що на спині у нього сидів їхній Хлопчик. Одна тільки Мама не злякалася. Вона чула від сина багато гарного про його великого друга, і довіряла йому, що Дракон і справді може бути добрим і справжнім Другом.

І таки дійсно, він виявився завеликим для будинку! Хлопчик, Білченя і Мураха бігали будинком і відчиняли усі двері та вікна, щоби Дракон міг хоча б зазирнути всередину. А ще Дракон з’їв геть усі хліби, що їх приготували для гостей Мама із Хлопчиком. Виявилося, що усі ці дні він, бідолашний, нічого не їв! Такий він зайнятий був своїми друзями! Та товариші на це не образилися, адже у всіх у них були мами, які могли їх нагодувати вдома, а у Дракона, крім них, більше нікого не було!

***

З того часу Дракон облишив красти худобу і палити селища, і взагалі став гарним другом усім. А ще був охочим до роботи. Навчився вправно орати землю, швидко розпалювати вогонь. Багато чого у людей навчився. Як і вони у нього. А у Хлопчика нарешті з’явилося ім’я. Адже він став справжнім другом, а, значить, – подорослішав. А от яке воно – те ім’я, і що з ним Хлопчик робив далі – то уже інша історія. Теж дуже захоплива. Яку він продовжує писати і досі усім своїм життям!