Земля і люди, що живуть на ній. Гори чи рівнина, море чи пустеля, мороз чи сонце (тобто кліматичні умови, для яких в ук­раїнській мові знайшлося пречудове слово «підсоння») – усе це без сумніву впливає не лише на побут, але й на особливості, характер людини, яка обрала собі цей край за батьківщину.

«Геокультурою» назвав відомий українськиий поет Євген Маланюк культуру, глибин­ний зміст якої диктується географічними умовами. На хвилі визвольних змагань двад­цятого століття Маланюк прагнув розібра­тися, яку роль наша геокультура відіграє в історії української державності.

З одного боку, головними географічни­ми смугами України є ліс, лісостеп і степ. Саме степ, на думку поета, і був тим «про­кляттям» нашого народу, яке зумовило усі його історичні поневіряння. Саме той розі­млілий на сонці «дух степу» і присипляє во­льові порухи до державності його,степових, мешканців.

До того ж, саме степ був тим відвічним географічним протягом, на якому розгуля­лись свого часу кочівники-номади.

З іншого боку, хрестом розділяє нашу землю Дніпро на східну і західну частини (впродовж усієї історії це мало глибоке політичне значення). Ця ріка єднала Північ з Півднем відвічним шляхом «із варяг у греки».

Від Півдня українська ментальність ус­падкувала людиноцентричну «елліні-стичність», від Півночі – варязьку волю до державності, від Заходу – європейське християнство, від Сходу – скіфський кочівний анархічний дух.

Уся надзвичайно експресивна поезія Маланюка – це спроба розгадання загадки українського духу. Його погляд«від гео­графії» можна назвати гетеаністичним. Тому, гадаю, усім, хто ще не відкрив для себе Ма­ланюка, буде цікаво познайомитися з його творами.

А тепер кілька поетичних ілюстрацій:

З «варягів»

На березі синього моря –
Там живуть тверді і прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.

Руки їх від вітру бронзові,
Рухи в них, як доля, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І – як обрію смуга – гострий.

На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.

На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.

Гэй, та й міцно засмалені шкуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх –
Варягів синього моря!

Сага

Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів,
Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,
Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,
І пнуться вітрила, й лопочуть важкі корогви.

Звідтіль, де бігун маґнетично стискає півкулю,
Їх міць досягла розперезаного рівника,
Це їм, що пускають у звіра нехибну кулю,
Крицева ніколи ще не затремтіла рука.

Тут жінка безсила – земля розімліла від спраги,
Розкривши чорнозем в пекучій нестямі для всіх…
Та буря сурмить. Чую – йдете, грядете, варяги,
Обняти, стиснути і витиснуть форму красі.

Й зачнеться ізнову від муки родильного крику.
З-під ржі тисячліття залізом держава зросте.
І Рюрик країну ще раз нарече «Ґзрдаріка».
І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.

Найкраще познайомитися з геокультурною концепцією Євгена Маланюка
можна у його праці «Нариси з історії нашої культури»
Опубліковано в газеті «Дитина», №4, 1999 р.