Дитина та іграшка – два нерозривно пов’язаних поняття. Ми не уявляємо дітей інакше, ніж у процесі гри, в оточенні іграшок. Але навіщо маляті потрібна іграшка?

Подивімося, що саме маленька людина робить з іграшкою. Спочатку – дивиться, потім – тримає в руках, починає проводити з нею різні маніпуляції. Цей процес повністю охоплює мислення, емоції та дії дитини, постійно ускладнюється, виникає те, що називається «гра» – діалог малюка з певним предметом, який саме в цьому процесі, власне, і перетворюється на «іграшку». Чи дитина грається тому, що їй до рук потрапляє іграшка, чи гратися – це її природна діяльність, й іграшка лише супроводжує та підтримує маля в цьому процесі?

Очевидно, дитяча гра є невіддільною складовою початку людського життя. Це дуже складний процес, який містить чимало аспектів – дослідження оточення, наслідування дорослих, виховання емоцій, моделювання майбутніх життєвих ситуацій тощо. Якою ж має бути іграшка, щоб задовольнити кожне з цих завдань – чи дитині потрібні сотні іграшок на кожен випадок життя?

Знайомство з асортиментом іграшкових крамниць наводить на думку, що виробники іграшок схиляються саме до останньої концепції. Сьогодні батьки у змозі придбати іграшки на кожен випадок: такі, що навчають застібати ґудзики, сервувати стіл, водити автомобіль, розрізняти кольори, форми чи іноземні слова. Іграшка перетворюється на дидактичний посібник більш чи менш широкого профілю, включаючи величезні лялькові «світи», і по суті стає підручником певного способу життя. В такій системі власне іграшка зникає, залишається елемент «навчальної гри». Доросла людина, розуміючи світ як цілісність, у змозі самостійно, свідомо, на власний розсуд виділяти та аналізувати певні елементи свого оточення, але маленькій дитині аналітичне мислення зовсім не притаманне. Внаслідок постійного спілкування з раціонально-логічним, аналітичним світом «дидактичної іграшки» маля отримує замість цілісного світобачення комплект готових «елементів», вигаданих для неї дорослими, – тобто втрачає можливість формування власного світогляду.

Все це має сенс, якщо ми розглядаємо виховання малюка виключно як процес формування представника певного суспільства, готового до виконання визначених завдань у заздалегідь відомих ситуаціях. Проте якщо ми прагнемо до того, щоб у майбутньому наша дитина могла не лише «виконувати соціальну роль», а творчо, вільно приймати самостійні рішення у нестандартних випадках, вочевидь, і підходи до іграшок мають бути дещо іншими.

Спробуємо придивитись уважніше, як маля спілкується з предметами, які не є «іграшками» у точному розумінні цього слова: скажімо, з предметами побуту чи просто паличками, камінцями тощо. Можна побачити певний шлях, який проходить дитина у пізнанні речей. Перший крок – це просто знайомство, вивчення «фізичних» властивостей: обмацування, спроби на смак, на міцність – вкусити, постукати об підлогу, одне об інше, зламати тощо. Друге – це, як правило, наслідування дорослих у використанні цього предмета (у каструлю наливають воду, одяг одягають, газету «читають»). Якщо ж призначення предмета відразу не зрозуміле (незнайоме або його просто немає) – відбувається дія за подібністю: паличка копає, як лопата, шматок тканини накручується на себе, як одяг. І, нарешті, найтаємничіший крок на цьому шляху – фантазійне перетворення речі, яка вже «освоєна» у своєму традиційному вжитку: та сама каструля може перетворитися на барабан, капелюх чи корабель, палиця – на меч або коня, тканина – на море чи пташині крила. В цей момент ми спостерігаємо, як буденний світ розступається, даючи місце ширшому світові образів.

Таким чином, ми бачимо, як звичайні предмети, які доросла людина навіть не вважатиме іграшками, допомагають дитині самостійно творити свій ігровий світ – тим часом як старанно вигадані дорослими «іграшки», навпаки, нав’язують уже готові рішення. У першому випадку малюк має змогу власне гратися, фантазуючи та створюючи образи відповідно до настрою чи обставин, у другому – мусить виконувати те, до чого спонукає іграшка. У першому випадку головною є саме гра – тобто те, що сприяє розвитку дитини, у другому центром уваги стає не людина, а мертвий предмет – іграшка, до якої маля мусить пристосовувати власні дії.

Отже, дитині зовсім не потрібні іграшки – хай грається з каструлями та паличками? Звісно, і така точка зору може існувати. Однак легко помітити, що тут маємо справу з протилежною, але такою ж екстремальною концепцією, як і «дидактична іграшка» – тільки замість повного порядку та напередвизначеності ролей у дидактичній грі отримуємо безлад і анархію, коли «можливо все», світ узагалі не має жодних меж, а предмети – жодного усталеного призначення. Вочевидь, здоровий погляд на сутність іграшки та гри, як і в будь-якому іншому питанні, перебуває десь у «золотій середині».

 Насправді, уважно переглянувши хід попередніх роздумів, неважко визначити цю «золоту середину». По-перше, іграшка – як спеціальний предмет, призначений саме для дитячої гри, – безперечно, мусить існувати. Але при цьому характер цього предмета має бути таким, щоб, з одного боку, вказувати на певне призначення, на можливість використання тим чи іншим чином – а з іншого, не задавати однозначні та жорсткі сценарії такого використання. Тримаючи у руках «світловий меч джедая», дитина може уявляти себе лише героєм «Зоряних воєн» – але «меч» простої форми, без спеціальних ознак, не копія історичного чи кіношного прототипу, дає змогу створювати у грі образи героїв будь-якого часу та простору – від козаків і піратів до космічних лицарів. Плащ із зображенням символу голлівудського супергероя змушує уявити себе лише цим супергероєм – але шматок тканини, скажімо, червоного кольору, акуратно підшитий та оздоблений зав’язками – будь-яким героєм на вибір. Так само звичайні кубики дають дитині більше ігрових можливостей, ніж макет фортеці, ящик із колесами – більше, ніж модель автомобіля, а кілька мисочок найпростішої форми – більше, ніж копія чайного сервізу вікторіанської епохи. Тобто «правильна» іграшка має ознаки того, що професіонали називають «відкритий дизайн», а саме: з одного боку, її форма максимально спрощена, але з іншого – у цій простоті досягається високий ступінь узагальнення, іграшка стає не «моделлю» якогось конкретного предмета, а відображає суттєві якості цілого класу предметів, виражає «загальне поняття», яке в кожній ігровій ситуації може набувати конкретного значення.

З погляду пошуку «золотої середини» можна розглядати іграшки детальніше – звертаючи увагу на особливості форми, кольору, матеріалу тощо. Але такої саме уваги варті й інші предмети, що оточують дитину, – книжки, одяг, меблі, оздоблення дитячої кімнати. Уважно ставлячись до вибору цих речей, ми зможемо захистити малюка від вузьких однобоких впливів і створити для нього можливість вільного розвитку природних здібностей.

Вперше опубліковано в журналі “Жила” №

В статті використано фото Живих іграшок Юрія Марчука.