Ця казка виношувалася дуже довго. Вона є спробою розказати дітям зрозумілою для них мовою, що зараз відбувається навколо. Щоб у їхньому серці жили спокій і сміливість, щоби вони знали, що треба просто трішечки почекати, і усе мине й буде добре. Адже Весна знов із нами, а значить, все може бути тільки добре!

Жила собі колись на світі людина. Людина, як людина: не висока, не низька, не товста, не вузька, а просто така собі звичайнісінька! Хіба що норов у неї був дуже веселий, і серце любляче й сміливе, і дух відчайдушний. Тому її так і кликали всі: Добрий Відчайдух. Важко було Відчайдухові постійно жити в одному місці, адже серце постійно кликало його до нових пригод.

Так і став він мандрівником. Ходив із країни в країну, дивився, як люди живуть, грав їм на сопілочці та сам пісень веселих співав. Так і мав він свій хліб. А як був він людиною доброю і роботящою, то часто подорожні запрошували його до себе погостювати. Він допомагав їм у господарстві та вчив дітей на сопілочці грати. А ввечері, коли уся родина збиралася біля вогню, розповідав він свої цікаві й дивні оповідки, що їх він з усього світу понабирав.

Одну з них я вам зараз і розповім.

* * *

Колись давно була на землі Дивна країна. Люди, які жили у ній, були аж геть дивакуватими. Найдивовижнішим було, однак, те, що себе вони такими не вважали.

Знаєте, у чому була їхня дивакуватість? Перерахувати усе, мабуть, забракне паперу! Та найголовніше можна-таки розказати. По-перше, вони ніколи не посміхалися, чи – ой-ой-ой, нізащо! – не сміялися! У них навіть закон такий був: якщо ти засмієшся, то ти – дурень. А хто ж захоче сам себе у дурні пошити? Тому і не сміялися, а ходили завжди такі серйозні-пресерйозні.

Ще одна дивакуватість у них була: вони усього боялися. Ця особливість сягала коріннями так глибоко в їхню культуру, що багато хто з тих людей думав, що це теж такий закон існує у їхній землі, що треба усього боятися. А оскільки люди в Дивній країні були дуже свідомими громадянами, то боялися вони аж геть як вправно. Листячко на дереві затремтить – вони бояться, собака поблизу гавкне – ой як злякаються, хтось при них чхне – відразу ж побіжать геть, щоби не заразитися. А ще, коли люди зустрічалися з друзями, то вони мали стояти на гарній відстані одне від одного – ну то так, про всяк випадок. Бо ж всяке трапляється у житті! А раптом на тебе чхнуть?! Ой-ой! Більш за те, варто було комусь із їхніх знайомих захворіти, як вони одягали маски, обходили стороною його будинок і дітей своїх близько туди не підпускали. Щоби не заразитися. І лежав той бідолаха довго-довго сам-один видужував, позіхаючи, що геть усі про нього забули. Та що зробиш? Такі вже традиції у їхній країні. Хіба тут можна скаржитися!

І ще одна дивна традиція була у них: коли друзі зустрічалися, щоби потеревенити про те про се, то вважалося поганим тоном, якщо ти почнеш розповідати про щось хороше. Усі розмови мали точитися навколо бід, хвороб та негараздів. У кого більше їх назбирається – той і вважався у тій країні найкращим співрозмовником, найкрасномовнішим. 

Отакі дивні люди!

* * *

Можете собі уявити, як виглядав у тій землі Добрий Відчайдух, коли попутнім вітром його до них занесло! Еге ж, дуже дивакувато!

По-перше, він завжди посміхався. А іноді навіть і сміявся! Ой, які чутки тоді пішли країною! Що у них знайшовся дурень! Так-так, справжнісінький дурень, адже він добровільно сміявся!

– Ох, ох, страшні часи настають, якщо люди вже сміятися починають! – бідкалися люди, переповідаючи одне одному про дивного Мандрівника.

Та Відчайдуху ті всі чутки були – байдуже! Ба навіть більше, вони його дуже смішили і веселили!

– Оце так весела країна! – думав він. – Залишуся тут подовше, придивлюся до людей, якісь вони тут дивакуваті!

А оскільки він був вправним майстром, то і годувався тут тим, що стругав із дерева іграшки для дітлахів. І які вони у нього виходили гарні! І всі усміхнені: і люди, і звірі, і навіть іграшкові піраміди й паровози у нього посміхалися. Тутешнім дітям це дуже подобалося. А дорослих хоч і дратувало, та вони на це закривали очі до певного часу, адже, як і усі дорослі, вони дуже любили своїх дітей. І тішилися з того, що їхнім дітям добре.

Але не довго зміг Відчайдух спокійно прожити у Дивній країні. І саме через дітей. Діти, які гралися його усміхненими іграшками, поступово почали і собі усміхатися. Ба навіть того гірше: вони почали бігати та стрибати від радості, яка почала прокидатися у їхніх душах від їхніх же власних посмішок. А бігати та стрибати у тій країні, як ви вже могли здогадатися, вважалося дуже негідною справою. Тим паче для дітей. Адже вони мали бути чемними і ходити завжди спокійно і чинно, як пави. А не стрибати та бігати, як якісь там невиховані діти з інших країн.

Така поведінка дітей почала дуже непокоїти дорослих. Вони боялися, що від бігання та стрибання діти можуть захворіти. І звернулися вони за порадою до свого Міністра. А як Міністр був людиною розсудливою, то він усе вислухав, а відповідати людям відразу не став, а взяв собі час подумати. До речі, так було заведено у Дивній країні: вважалося дуже чемним багато думати і мало говорити, що, зрештою, не так і дивно!

* * *

Того вечора Міністр повернувся додому і почав радитися на кухні зі своєю жінкою, що вона думає з приводу отого дурного Відчайдуха-Мандрівника. Їхню розмову почув маленький син, який саме доїдав свою манну кашу, тому і трапився теж на кухні.

– Татко, а хто такий дурень? – спитав малюк.

– Дурень – це людина не сповна розуму, яка чинить такі нісенітниці, що ні на яку голову не налізуть, – відповів татко.

Хлопчик трішечки помочав, а потім сказав:

– Татко, пам’ятаєш, ти якось питав у мене, ким я хочу стати, коли виросту? Я довго думав собі, думав, ніяк не міг придумати гарно. А тепер-от знаю!

Міністр дуже зрадів від тих слів, що його чемний син, нарешті, зміг знайти відповідь на це важливе питання. Звісно, найкращу відповідь, яка тільки і могла бути у світі.

– Ким же ж ти хочеш стати? – поцікавився Міністр із замиранням серця, а сам в своїй голові перебирав уже найчемніші та найрозсудливіші професії, які тільки існують.

– Я хочу стати дурнем, – спокійно відповів хлопчик.

Після такої відповіді бідолашний батько наполіг на терміновому зібранні усього Парламенту. Усі чиновники одностайно погодилися із ним, що Відчайдух-Мандрівник небезпечний: чи то він чаклун, чи то він шпигун з іншої країни. Якщо так піде далі, то Дивна країна ризикує втратити усіх своїх дітей, а точніше, їхній здоровий глузд. І якими б гостинними вони не були у тій країні, але треба буде того майстра вислати із неї якомога скоріше – депортувати, як вони сказали (адже вони дуже любили складні слова).

Але оскільки Дивні люди були чемними і без вини не могли нікого звинуватити, то вирішили вони послати своїх шпигунів до Відчайдуха, щоби зрозуміти, що він такий є за фрукт насправді.

Отак у кожного кущика, у кожного дерева з’явилися вуха та очі. Кожен крок, кожний сміх, кожне слово Мандрівника записували, щоби потім представити на суді.

* * *

За тиждень зібрався великий суд, на якому було оголошено повний список злодіянь Доброго Відчайдуха.

Ось – деякі з них:

• Іде він лісом, чує – пташка співає, він засміється і промовляє до неї: «Моя ж ти мила співуння, відчуваєш, що скоро весна, вітаєшся з нею так щиро! І мені на серці веселішає! Дякую тобі!»
• Світить сонце зранку, а він каже: «Доброго ранку, сонечко! Ти вже пригріваєш, весну і до нас закликаєш! Дякую тобі!»
• Якийсь шолопай-хлопчик уведе у нього з-під носа яблуко і хрумає його поблизу ж. А майстер і каже: «Їси собі на здоров’я! Тобі воно, мабуть, зараз потрібніше од мене. А я собі іще знайду!»

У тому ж ключі були усі шпигунські факти і обвинувачення щодо особи Мандрівника.

Тут уже усім стало ясно: ніякий він не чаклун і не шпигун, а звичайнісінький дурень! А дурість, як відомо, – заразна хвороба. Тому треба його вислати з країни якомога швидше, щоби не встигнув заразити інших. Наостанок дали-таки йому слово, адже Дивні люди, якими б дивними вони не були, все ж таки, були дуже чемними.

– Добрі люди! – почав Відчайдух. – Якщо ви думаєте, що я маю покинути вашу землю, що ж, я зроблю так. Дякую вам за ваш хліб і вашу гостинність, яку ви до мене проявляли увесь цей час! Я бажаю вашій землі добробуту і процвітання – у вашому власному розумінні, так, як ви вважаєте, буде найкраще! Адже ви знаєте, що у світі вас вважають дивними людьми, хоча самі собі ви здаєтеся найпростішими і самими правильними. Та перш ніж я піду, я хотів би спитати у вас:
Невже не відчуваєте ви кожної весни тугу і щем за життям, за радістю жити? Невже не чуєте ви, як оживає уся природа, уся земля прокидається зі сну і воскресає, а значить – нема чого боятися?! Невже не чуєте ви тихий несміливий голос у своїй душі, який каже вам кожної весни: «Все буде добре! Сонце знову пригріває, а значить, нічого поганого не може статися ані зі мною, ані з моїми рідними?!» Чи не відчуваєте ви кожного ранку поклик бігти куди очі дивляться, розкинувши руки, немовби хочете обійняти ними увесь світ? Чи не відчуваєте ви упевненість у завтрашньому дні, коли дивитеся в очі своїм дітям? Чи не знаходите ви у них спокій, віру у майбутнє та радість? Чи не чуєте ви, як кожна пташка виспівує Весну, а значить – усе буде добре? А значить – усе уже добре!? І так буде завжди!

Відчайдух промовляв сміливо і впевнено, як, власно, має казати будь-який відчайдух! Коли ж він закінчив, то хотів було піти, але побачив, як у залі несміливо піднялася одна рука. То була рука жінки.

У Дивній країні, як ви вже знаєте, усі люди усього боялися, а тим більше чемним вважалося боятися жінкам. Тому усі дуже здивувалися, коли побачили, що жінка взяла слово, до того ж не подумавши спочатку кілька днів, як було тут зазвичай заведено. 

– Мій син так каже кожної весни! – тільки й сказала вона.

– І мій!

– І мій!

– І мій! – почулося з різних боків зали.

– І я так кажу! – забринів з якогось дальнього кута дитячий голос.

– А все ж таки ви – чаклун. – сказав Міністр. – Дивіться, скільки сміливості надали кілька ваших слів людям!

Мандрівник тільки засміявся у відповідь на ці слова:

– О ні, я – проста людина, така ж, як і ви. А от мій батько і справді був чарівником. За професією він був лікар. Колись давно, коли він тільки закінчив своє навчання, він дав клятву допомагати людям. І завжди дотримувався цього слова. Тому коли у нашій землі була епідемія страшної хвороби, батько безстрашно входив у будинки до смертельно хворих і жодного разу не заразився. Просто тому, що він не думав про себе, а тільки про тих людей, до яких він ішов. Він мав знання, як їм допомогти, як облегшити їхні страждання чи як їх вилікувати. Він знав, що люди потребують його допомоги, і він просто її ніс. Тому у його серці завжди жила відчайдушна сміливість.
Моя мати – вона теж була чарівницею. Вона працювала на фермі зі звірами. Мама була такою лагідною і ніжною, що одним своїм дотиком вона могла заспокоїти розлюченого бика чи приборкати норовливого коня.
А я – проста людина, така ж, як і ви. Просто я дуже люблю жити, і людей люблю, і землю, і ті веселі пісні, що їх я співаю, і ті іграшки, які роблю я для малечі.
Мої батьки навчили мене, що Сміливість і Любов – то найкращі ліки. Саме тому так легко і радісно живеться мені на світі.

Сказавши це, Мандрівник уже встав було, щоби піти геть, та тут його затримав Міністр.

– Залишіться у нас ще ненадовго, – попросив він. – Навчіть наших майстрів робити усміхнені іграшки, а наших музик грати й співати веселі пісні. Хто знає, може саме у них і живе та радість життя, яку ви випромінюєте і якої ви навчилися завдяки спадку від ваших батьків: Любові та Сміливості.

– Залюбки!

* * *

Так Добрий Відчайдух залишився у тій країні. Першими радіти життю і бути відчайдушно сміливими та добрими навчилися у нього, звісно, діти. Адже їм не було чого і вчитися – вони завжди були такими. І треба було лише дозволити собі показувати це іншим! Поступово сміливішали і дорослі, навчаючись того у своїх дітей, яких вони дуже любили.

А потім Мандрівник пішов далі. Подейкують, що він-таки був чарівником. Адже усі наступні століття поспіль, які б важки часи не були, які б епідемії чи війни не спіткали людство, та варто було хоча б в одному людському серці пробудитися Любові, Сміливості й Радості життя, як вони, наче чари, випромінювалися усюди й надихали інших. Без цих чар важко було б людям пережити усе те, що випадало на їхню долю.

* * *

Цікаво, що дивні люди, хоча чарівниками не були, та досі живуть і сьогодні. І так само, як колись, дивними вони себе не вважають! І так само, як і колись, усього бояться. Та все ж із щемом у глибині серця чекають вони на Відчайдуха-Чарівника, який визволить їх із тенет їхнього власного страху!