Яструб і квочка

(8-9 років)

Найбільша, найспритніша дитина стоїть посередині, простягнувши вперед руки. Це – квочка. За нею – ланцюжок курчат. Кожне курча тримається за свою квочку, тобто, за сусіда попереду. Яструб намагається відбити останнє курча. Він повинен лише пильнувати, щоб квочка не торкнулася його. Адже тоді він програв і його місце заступає хтось інший. Усіх пійманих курчат яструб приносить собі додому. З кожним разом йому все важче ловити курчат. Останньому ж курчаті дуже легко ховатися за матір’ю, так що яструбу треба бути дуже пильним, бо квочці тепер зовсім легко доторкнутися до нього. Якщо це їй вдалося, тоді усі впіймані курчата стають знову вільними.

Ця поширена по всій землі гра дуже важлива саме для віку восьми років. Вона наочно показує те, як дитина до цього часу буда захищена від тих сил, які хочуть затягнути її на нижчу ступінь. Яструба можна розглядати як щось таке, що має відношення до користолюбства. Розпростерті руки квочки нагадують захищаючий жест ангела. Дитина у цьому віці справді знаходиться між такими протилежностями і у своєму внутрішньому світі їй доводиться мати з ними справу.

Хто король?

(9-10 років)

На землі позначається квадрат приблизно 2×2 або 3×3 кроки, а гравці стають колом навколо нього і береться за руки. Коли всі готові, починається перетягування кола – кожен тягне на себе, і хто втупить в квадрат, той вибуває з гри. Це триває доти, доки коло не стане таким маленьким, що його більше не можна розтягувати. Усі , хто вибув із гри до цього моменту, стають селянами. Ті ж, хто залишився в колі, – лицарі, вони тепер вибирають з-поміж себе короля. Лицарі стають у квадрат, але не беруться за руки, а схрещують їх на грудях і в такому положенні намагаються виштовхнути один одного з квадрату. Хто залишиться останнім – той король.

Така форма гри підходить саме для дітей 9-10 років. Дитина в цьому віці ще потребує визначених меж. Тому їй подобаються подібні ігри, бо в них вона ще відчуває себе членом цілісного організму, а не індивідуальністю, яка прагне ствердити себе.

Земля і небо

(з 10 років)

М’яч перекидають через мотузку, яку натягнуто так високо, щоб найкращий серед гравців стрибун міг дотягнутися до неї лише кінчиками пальців. Розміри обох половинок грального майданчика залежать від кількості гравців. У цій грі наступні правила: команди, які  розміщуються з протилежних сторін, повинні ловити м’яча та кидати його назад. Ловити м’яча має завжди той, хто стоїть найближче до нього, і коли він цього не робить і м’яч падає на землю, то цей гравець повинен залишити майданчика. Помилкою вважається, коли м’яч торкнувся мотузки або пролетів нижче неї, а також якщо він вийшов за межі майданчика. На противагу звичному вигляду гри, що відомий під назвою “М’яч через мотузку”, у цій грі очки не підраховуються. Хто помилився, той мусить вибути з гри. Якщо якась команда зменшиться аж до одного гравця, тоді останній має можливість завершити гру внічию, врятувавши цим свою команду. Для цього йому треба три рази упіймати м’яча.

У даній грі ми маємо справу з первинною формою гри у м’яча взагалі. Перекидання м’яча туди-сюди має у собі дещо від вдиха-видиха як ритмічного процесу у чистому вигляді. Тому гра в цілому діє заспокійливо. І коли доводиться працювати з дуже неспокійною чи хаотичною групою, вона може добре стати в пригоді. Результат буває вражаючим. Як показує досвід, у віці 12-13 років дітям дуже потрібні такі заняття. Це пояснюється, з одного боку, гармонізуючим впливом цієї гри, а з іншого – її концепцією, оскільки кожному дуже хочеться залишитися останнім, щоб спробувати врятувати свою команду. Для дитини 12-13 років важливо виробити визначені особисті якості через активність своїх кінцівок. Значною мірою цій тенденції і відповідає вказана гра. Найсильніший вплив ця гра має тоді, коли в неї починають грати з 12-ого року життя, і згодом, протягом 13-ого року, її можна удосконалювати, ускладнювати. Наприклад, піймати м’яча одні .ю рукою, або відразу його відбити. Рухливість, що мобілізується для цього, передається всій істоті дитини як інтегруюча частина.

Лети, пташко, та повертайся!

(10-12 років)

Один з гравців голосно кричить ≪Лети, пташко, та повертайся!≫ З цими словами він якомога далі кидає кільце. Усі інші біжать за кільцем навздогін. Кому воно дістанеться, той знову кидає його зі словами: ≪Лети, пташко, та повертайся≫. Той, хто вже одного разу кидав кільце, більше не може за ним бігти. Наприкінці в грі залишається тільки двоє: один, хто кидає кільце та інший, хто за ним біжить. Перший тоді має казати: ≪ Лети, пташко, та впіймай мене≫. Другому треба бігти за кільцем та, поклавши його собі на голову, намагатися доторкнутися першого. Він має пильнувати , аби кільце не впало з його голови. Якщо це йому вдалося, починається нова гра.

На відміну від усіх інших, які передають кільце далі, останній гравець мусить тримати його біля себе. Тепер йому потрібно неабияка спритність, щоб звільнитися від кільця. Часто йому доволі довго не вдається торкнутися партнера, нерідко кільце падає з голови. Тоді він має одягати його на голову знову і вже протягом цього часу немає права нікого торкатися. Всі інші постійно його передражнюють, та він не може їм ніяк відплатити. Ця недоладність надає грі особливого відтінку та викликає багато веселощів.

Повітряний м’яч

(з 12 років)

Кожен гравець має легкого пластмасового м’яча і повинен якомога більше утримувати його в русі, не даючи впасти на землю. Допомагати собі можна усім тілом – руками, ногами, головою, плечима. Хто найдовше протримає м’яч у русі, той король.

Хто проводив з учнями подібний експеримент, той, напевно, був дуже здивований тим, як погано це виходить. Це характерна риса сьогоднішньої молоді – заховатися у своє тіло, немов у шкарлупу. Багато дітей дев’яти – десяти років вже є готовими дорослими в мініатюрі зі сформованими звичками, які важко змінити. Однак, тим самим страшенно обмежується життєве коло підростаючої людини, адже кожна нова ситуація завжди спонукає до зміни, чи м’яч, якого ловлять і кидають знову.

Відношення до світу змінюється в залежності від того, що я роблю. А у віковий період між сьомим та чотирнадцятим роками життя дитина схильна сприйняти цю різноманітність таким чином, щоб вона стала чимось сталим, перетворилася на звичку, а в подальшому житті стала практичним відношенням до життя.

Вперше опубліковано в газеті ≪Дитина≫, №38-39 (№7-8, 2002р.)