ІСТОРІЯ ДО БУКВИ Б

Оксанка уже давно мріяла про те, щоб поїхати в гості до бабусі. І ось нарешті це сталося. Вони всією сім’єю поїхали до села. Оксанка дуже любила це село: маленькі будівлі, не такі високі, як в місті; золотокосі берізки; маленький бичок, що пасеться на галявині, біля будиночку…

Цього дня не було ані хмаринки, ані вітерцю. Оксанка вибігла на город. Ось її грядочка буряків, які ще дозрівали — скоро бабуся зможе варити з тих буряків дуже смачний червоний борщ. А трошки далі достигає трипудовий гарбуз. Все так змінилося з літа! Оксанка повернулася до бабусиного будиночка. «Ой, я ж іще не привіталася з Бімом», — подумала вона. Підбігла до буди, пригорнула до себе песика Біма. Але Бім не хотів гратися, він заліз в буду і заснув. А де ж бабуся?

Оксанка вийшла в сад. Під деревом в своєму улюбленому кріслі сиділа й щось в’язала бабуся. Вона навіть і не почула, як вони приїхали. Оксанка підбігла до бабусі, обняла її та поцілувала в щоку: «Бабусю, рідненька, я дуже скучила за тобою! Я вивчила віршик для тебе, моя рідненька бабусю! Ось послухай», — і Оксанка почала:

«Ходить тиша в теплих капцях,

Задрімала в кріслі бабця.

А годинник цокотить:

Бабця спить, бабця спить.

Я навшпиньках вийду з хати,

Щоби їй не заважати.

Не скачи, собачко, цить!

Бабця спить, бабця спить!»

ІСТОРІЯ ДО БУКВИ І

Люди живуть на землі. Іскри живуть у вогні. Іскри серця можуть запалити навіть найхолодніше серце.

Хлопець стояв і дивився у небо. Він залюбки став би пташкою, аби полинути в небо і не повертатись до людей. У нього не було друзів. Він ображав усіх дітей у селі. Хоч він був сусідом Оксанчиних бабусі й дідуся, але ніколи не заходив до них у двір. Люди вважали його холодним і черствим душею. ≪Як це? — думав хлопчик. — Адже я такий, як всі. Але чому мене всі стороняться? Сумно і незрозуміло≫.

Відбувалося це тихим теплим осіннім вечором. На небі вже з’явилися перші зірки. А місяць був такий яскравий, що відблискував на верхівках дерев, на засипаних листячком доріжках.

Саме в цей час на хмаринці гойдалося два янгелика.

Вони відчули смуток у серці самотнього хлопчика й від здивування навіть забули про свою гру. А варто сказати, що ангели дуже добре розуміють мову людського серця. Здивувало їх те, що серед осінньої казкової краси хтось може почуватися нещасним.

Вони прислухались, затихли… ≪Йому потрібна іскра Михаїлового меча! — впевнено вигукнув один янгелик. — Ця іскра запалить вогник тепла в його серці, він зможе відчувати тепло душі та дарувати любов усім людям≫.

Радісні, що знайшли рішення, вони підлетіли до самого вушка хлопчика й прошепотіли: ≪Дракон хоче завоювати твоє серце. Не піддавайся йому! Коли тобі важко зробити щось добре, сміливе, думкою полинь до Михаїла. Він із своїм мечем вступиться за тебе і почне битву — аж іскри летітимуть. Архангелу Михаїлу важливо відстояти кожне серце, яке прагне любові, доброти≫.

Хлопчик відчув щось особливе. Він уже не хотів ставати пташкою. Хотілося зустрітися з кимось. Тихо шурхотять листочки під ногами; ≪І≫ — аж випрямився, витягнувся хлопчик.

Щось незвичне та приємне торкнулося його. Це під час битви потрапила в його серце іскра від вогненного меча Михаїла.

Він прибіг додому, мама подивилася на нього і не впізнала свого хлопчика. Він був такий радісний і просто сяяв любов’ю.

Щасливий, він ліг спати, щоб з гарячим серцем поринути в новий день.

Вперше опубліковано в електронному журналі «Дитина Waldorf+» №3, 2012