Позолотила Осінь Берізку. Заблищала вона, засяяла. Хто не пройде, кожен Берізкою милується.

– Ой, мені таку ковдру, теплу, як сонечко, – сказав Мураха, дивлячись на жовте листя.

– Ось, візьми, – відповіла Берізка скинула один листочок. Зрадів Мураха, схопив листочок, до мурашника поволік.

– До мого б капелюха отаку золоту пір’їну, – обізвався гриб Підберезник.

– Ось тобі золота пір’їнка, – скинула Береза ще один листочок.

Приліпив його Підберезник до оксамитового капелюха, стоїть, не дихає з радощів.

– І мені б листочка трохи, – попрохав Їжачок.

Гойднула гілочками Берізка, аж кілька листочків впало на травичку. Покачався на них Їжачок, начепив листя на колючки і золотою кулькою додолу покотився.

А тут Ялинка-чепуруха зітхає.

– Ой якби по моїй зеленій сукні розкидати твоє золоте листя, не було б на світі дерева, ошатнішого за мене.

– Візьми, сусідко, візьми, мені ж не жаль, – сказала Берізка і все своє листя на ялинку струсила.

Глянь, а сама ні з чим лишилася, все до останнього листочка роздарувала.

Засумувала тоді Берізка: «Де моя золота краса?»

Тут Вітер підлетів.

– Не журись, Берізко. Прийде весна, подарує тобі нове вбрання, не журись… не жури-и-ись.

Гойдалася Берізка, слухала ласкаві вітрові слова та й заснула. На цілу зиму заснула.

З того часу так і повелося: як тільки подарує Берізка своє золоте листя, то й засне на всю зиму, щоб скоріше весни діждатися.