Казка про Абрикоску, що мріяла про Сонце
Жила-була маленька Абрикоска — зернятко, яке спочивало в теплій долоні землі. Зовні її ніхто не бачив, але вона вже мала серце, повне мрій. — Коли ж я побачу Сонце? — питала вона щоранку, коли дощова вода торкалася її шкарлупки. — Терпи, дитино, — лагідно шепотіла Земля. — Усе має свій час.
Минала весна. Абрикоска пустила перший тоненький пагінець. Сонце усміхнулося їй крізь молоді листочки. — Привіт, мала! — засміялося воно. — Я так чекало тебе!
І тоді Абрикоска вперше зрозуміла, що її мрія здійснилася.
Роки минали, і з малого пагінця виросло гарне дерево. Його називали Абрикосове Диво — бо в саду не було жодного дерева, що цвіло б так рясно. Коли весною приходив вітер, пелюстки з Абрикоскиного цвіту летіли, мов сніг, — і кожна неслила побажання щастя.

Але одного року прийшла зима без снігу, морозна й сувора. Абрикоска змерзла й боялася, що не прокинеться. — Земле, мені страшно, — шепотіла вона. — Не бійся, доню, — відповідала Земля. — Ти маєш коріння. А хто має коріння — той завжди знайде силу жити.

І справді — коли повернулася весна, Абрикоска ожила. Вона зацвіла ще яскравіше, ніж колись.
На її гілках дозріли золоті плоди, солодкі й теплі, мов саме Сонце. Люди приходили до саду, смакували її абрикоси й казали: — Це дерево знає, що таке любов і терпіння.
А ввечері, коли Сонце сідало, Абрикоска тихо дякувала йому: — Ти подарувало мені світло, але справжня сила — у тому, щоб не зламатися в темряві.
І з того часу всі в саду знали:
Абрикоска — це дерево, що навчилося світити навіть без Сонця.

Абрикоска і її діти
Минали роки. Абрикоска стояла у своєму саду, висока й сильна, з широкою кроною.
Її гілки щоліта гнулися від стиглих, запашних плодів. Птахи будували в ній гнізда, бджоли співали їй пісні, а вітер приносив новини з далеких полів.
Одного разу, коли плоди дозріли, один маленький абрикосик впав на землю й покотився до струмочка. — Не тікай, — сказала йому Абрикоска. — Куди ж ти? — Я хочу побачити світ! — весело відповів абрикосик. — Ти ж сама навчила мене, що світло треба шукати всюди.
Абрикоска зітхнула. Вона знала — настав час відпустити. Струмочок поніс абрикосик далеко-далеко, аж поки він не знайшов нове місце, де земля була м’яка й тепла. Там він пустив коріння, і через роки виросло нове абрикосове дерево.
А вітер шепотів йому: — Пам’ятай, ти — дитя Сонця й Землі. Як би не було темно, у тобі завжди живе світло.
Так по всій долині з’явилися молоді абрикосові дерева, що цвіли, немов малі сонечка. І кожне з них несло у собі частинку тієї першої Абрикоски, що колись мріяла побачити Сонце.
І коли вечорами сад вкривався золотим сяйвом заходу, старенька Абрикоска дивилась на своїх дітей і тихо шепотіла: — Я більше не сама. Моє світло тепер живе у вас.
І так сад став садом тепла й надії, де кожен, хто заходив, відчував спокій у серці — бо навіть найменше зернятко може подарувати світу світло, якщо вірить у себе.

Абрикосова донечка і дівчинка з тихими мріями
В одному з далеких куточків долини росла молода абрикосова донечка — ще не така висока, як стара Абрикоска, але вже дуже уважна до світу. Її листя слухало вітер, а коріння — серце Землі.
Щодня повз неї проходила маленька дівчинка. Вона зупинялася, сідала в траву й мовчки дивилася на гілки.
У дівчинки були мрії, але такі тихі, що вона боялася їх промовити вголос.
Одного ранку абрикосова донечка нахилила гілочку, і стиглий плід упав просто до дівчинки в долоні. — Це мені? — здивувалась вона.
Листя зашелестіло: — Так. Бо ти вмієш чекати.
Дівчинка скуштувала абрикос — він був солодкий, теплий і ніби світився зсередини. І раптом у її серці щось прокинулося. — Я теж хочу рости… — прошепотіла вона. — Хочу мріяти сміливо.
Абрикосова донечка почула. — Мрії, — зашепотіло листя, — схожі на зернятка. Їх не видно одразу, але якщо берегти — вони проростають.
Відтоді дівчинка приходила щодня. Вона розповідала дереву свої мрії: про малювання, про подорожі, про світло, яке хоче дарувати людям. А дерево слухало — мов старий друг.
Коли дівчинка підросла, вона посадила біля донечки кісточку абрикоса. — Це моя мрія, — сказала вона.