Народилося для дітей. Ділюсь. Користуйтеся. В цьому році лихо війни рознесло нас по різних містах, селах, країнах. Тимчасовий притулок потребує неабиякої віддачі, уваги і сил. Та ми не забудемо про те, хто ми є, де наш дім і наші мрії. Ділюсь казкою, яка народилась в цьому році на випускній онлайн зустрічі.

В одній місцині край дороги росло височенне дерево. Його гілки здіймалися аж до неба. Дощові хмари, що пропливали у вишині, чіплялися за гілля, омивали листя, давали пити кореням. Узимку йшов сніг, а навесні перші листочки визирали з набубнявілих бруньок.

Якось на початку літа дерево, як завжди, відростило сережки, що були подібні до довгеньких китиць із бубоньками. Бубоньки були маленькі, наче горошинки, до того ж зелені. Кожна – крихітна, кругла, запечатана хатинка, у якій хтось спав. Адже ми теж зачиняємо вікна і двері, коли спимо. Маленькі мешканці дрімали до пори. Тим часом сонечко гріло все дужче, і незабаром усі хатинки розкрилися від спеки. З них повилітали білі пухнасті мешканці й розлетілися полями, лісами й дорогами. А найменша хатинка залишилася – вона ще не достигла. У ній спала лише одна Маленька Пушинка. Через якийсь час і ця хатинка зігрілася і розкрила свої дверцята. Пушинка визирнула назовні. Саме надходив вечір. За обрій сідало сонце. Край неба запалав червоним, потім засвітився рожевим. Згодом жовтий колір перейшов у зелений, блакитний, синій і, нарешті, усе поглинула ніч. На небо вийшли зорі. Пушинка була зачарована красою неба і голосами зірок, які своїм співом почали заколихувати її. І вона заснула. А ранком, коли прокинулася, то, підхоплена вітром, уже летіла в якусь невідому далечінь. Унизу пропливали ріки, ліси, дороги.

– Ах, я дістануся самого неба! – раділа Пушинка, поглядаючи вгору. Та саме тут хтось міцно схопив її дзьобом. Це була швидкокрила пташка, що пролітала повз. Пташка набирала дзьобиком грудочки глини і будувала гніздечко. А потім вистилала його чимось м’якеньким. Так пушинка опинилася в її гнізді. Скоро в нім з’явилося п’ять яєчок, які мама-пташка гріла своїм животиком і крильцями. Маленька Пушинка майже нічого не бачила з того, що було назовні, вона завжди була поряд з яєчками і першою почула, як у них хтось заворушився. А потім – тук-тук – почав постукувати ізсередини. Мама-пташка допомогла своїм твердим дзьобом розбити шкарлупу – і в гнізді з’явилося на світ п’ятеро пташенят. Кумедні голюсінькі жовторотики були такі маленькі й безпомічні! Мама з татом почали їх годувати, а їла малеча дуже багато. Коли дорослих птахів не було поряд, маленька Пушинка щосили намагалася розпушитися, щоб пташенятам було тепліше. Ішли дощі, світило сонце, спливали дні і ночі. Скоро у пташенят виріс свій пух, а згодом з’явилося і пір’ячко. Пушинка вже не була такою м’якою й пухнастою, адже віддавала всі свої сили на допомогу пташкам. Малі виросли і вилетіли з гнізда. Пушинка залишилася сама.

І тут хтось лихий розвалив гніздо. Наступного року сюди могли б повернутися пташенята (ні, вони вже були не пташенята, а дорослі пташки) і виростити своїх дітей. Та тепер воно було зруйноване. Разом з уламками гніздечка пушинка впала на землю, у самісіньку грязюку. Почався дощ, вона геть змокла, але сподівалася, що назавтра вийде сонечко і висушить її вбрання. На ранок виявилося, що від нього нічогісінько не залишилося. Зате всередині в неї знайшлося маленьке зернятко. Так буває – дивишся на давно знайому людину, аж раптом в ній може відкритися щось, що спочатку було зовсім непомітне.

Пушинчине зернятко засипав землею жук, який саме повз у якихось своїх справах. Дощик заливав зернятко водою, а земля увібрала його в себе. Пушинка дрімала. Їй ввижалися небо, гніздечко, птахи і вітер, що колись забрав її з рідної домівки. Зрихливши землю, проповз черв’ячок, і вона, зітхнувши, занурилася в глибокий сон. Їй снилися зорі. Через деякий час із зернятка визирнув крихітний корінчик. Він обережно промацав землю навколо. Потім з’явився другий, і нарешті вилізла тонесенька стеблинка, вона поволі тягнулася вгору, до світла. Із землі вигулькнув паросток. Минав час, паросток перетворився на невеличке деревце. А воно все росло й росло. У ньому вже годі було й пізнати Маленьку Пушинку.

Молоде деревце познайомилося з градами, грозами, навіть буревієм, проте вперто тягнуло свої віти до Сонця, тримаючись міцним корінням за Землю. І скоро воно стало таким великим – аж до неба! І на ньому теж виросли маленькі коробочки з пушинками.