В прекрасному місці, в долині посеред гір жила Мати. І був у неї син. З молоком матері та її піснями перейняв він любов та повагу до світу та усього живого. Родюча земля давала вдосталь їжі. Жінка дуже любила пекти хліб і ділилася ним від щирого серця з тими, хто потребував.
 
Та настали лихі часи. Стало приходити в їхнє селище все більше людей, які розповідали про песиголовців, що накочувались темними хвилями на мирні обійстя, забирали все, плюндрували та нищили. Тих, хто потрапив до них в полон, ніколи більше не бачили. Жінка стала працювати ще більше, як мураха. Зранку до ночі збирала зерна, молола на борошно, ставила тісто та пекла хліб, щоби підтримати всіх нужденних. А її синочок їй в усьому допомагав. Та лихо підійшло так близько, що сморід та вий на болотах було чутно вже і в селищі.
 
А була на синові від народження сорочка, зіткана з місячного світла, вишита золотою голкою зоряними хрестиками. Білим по білому. Кожну ніч жінка співала колискові, додаючи узори до сорочки. Тож стала мати, підняла руки неба, помолилась, та й почала вишивати синові ще візерунків. Кольору неба. Працювала всю ніч, а на ранок сорочку було закінчено. Розбудила вона свого синочка, дала йому буханець хліба і сказала:” Іди сину в світ, та не забувай, що ти людина. Серце твоє нехай буде мужнім, а душа чистою”.
 
Побіг малий, бо песиголовці були вже зовсім близько. Довго біг. І привели його ноги до великого лісу. Зайшов він у ліс. Бачить – бджола знесилена на камені лежить. Пожалів її, побіг,із струмка водиці приніс. Напоїв її, поділився хлібом своїм. Та і полетіла. Іде він далі. Бачить на галявині горіх лежить. Посадив хлопець його в землю, як мати навчила, та й пішов. Іде далі. Побачив старого лиса голодного. Поділився з ним хлібом своїм. Той і прив’язався до хлопця. Став з ним ходити та допомагати із хащів лісових вибиратись, доріжки свої показував. Ось дійшов хлопчик до дубового гаю. Знайшов найстаріший дуб, виліз на нього, а там дупло – схованка. В ній меч лежить. Не став він меча чіпати, наносив хлопець в дупло сухої трави, намостив собі та й став жити. Харчувався медом, що бджоли дозволяли йому брати, ягодами та горіхами. Слухав як ліс шумить, з часом став розуміти мову тварин та рослин, допомагав їм як міг. А вночі дослухався як соловей витьохкує, нагадуючи йому материнські пісні.
 
З часом сорочка хлопця стала набиратися кольорів та візерунків лісу. На рукавах дубовими листочками, попід горловиною пташками гаптована, попереду дерево життя, по подолу тварини із квітами. І все жовтим, зеленим, червоним та синім кольором вишите. Той горішок, що він колись посадив, розрісся. І побудував собі хлопець курінь з горіхових гілок. Навчився він рибу ловити та полювати. Влітку по галявинах та гущавинах ходив, взимку в курені його лис та зайці своїм теплом зігрівали. Лише в темну частину лісу хлопець не заходив. Якоь схотілося йому ліс із висоти оглянути, то ж поліз він на найвище дерево. Піднявся, дивиться, а там гніздо покинуте, а в гнізді яйце лежить. Взяв він те яйце, поклав за пазуху і став відігрівати. І спить з ним, і їсть з ним, і ходить з ним.
 
Через свій строк вилупилося з яйця пташеня, хлопець став його годувати. Ділився всим, що сам мав. Що сам їсть, те і йому дає. Виріс, оперився той птах і став справжнім соколом. Стали вони удвох на полювання ходити. Якось юнак побачив красивого оленя із кришталевими рогами. Зачудувався і побіг за ним. Олень від нього, він за ним. Так швидко бігли, що а ні сокіл, а ні лис за ними не встигали. То ж забіг засліплений юнак в темні хащі. Напали на нього розбійники з темного лісу, хотіли сорочку собі забрати, а вона не знімається. Хотіли її розірвати, а вона на хлопцеві назад зростається ще кращими візерунками. То вирішили розбійники, що посадять його в кам’яну вежу. Не даватимуть їсти і пити. А як прийдуть песиголовці, то хлопця їм віддадуть.
 
Посадили його в кам’яну темницю – ніхто не пробереться. Сидить хлопець, вже знесилився, візерунки на сорочці потьм’яніли. Стало його серце за матінкою та рідною землею боліти. Якщо він загине, хто ж їх порятує. Почав він до Бога молитися. Коли це у крихітне вікно на самому верху вежі прилетів його сокіл. Дзьоб золотом на сонці виблискує, кігті – залізні. Попросив юнак сокола принести меч, що в дубі схоронений. А сокіл і каже: “Не вистачить сили і вміння твого мечем битися. Треба, щоб ти підріс і змужнів”. Почав сокіл своєму господареві приносити їжу в залізних кігтях та воду золотим дзьобом по краплині. І годував його так сім років. Лишень і бачив юнак, що свого сокола, один промінь сонця вдень та світло зорі вночі, та він не здавася. Сорочка його інших кольорів набрала.Червоного та чорного. Тіло стало міцним, як дуб, серце відважним і гарячим, розум ясним, як день Божий.
Прийшли песиголовці. Вийшов юнак до них. А сорочка на ньому червоно-чорними спіралями та хрестами, за сонцем повернутими, вкрита, біля серця ягоди калини.
 
– Не здамся я їм, буду битися до кінця,- вирішив легінь.
 
Аж тут, звідки взявся, старий лис. По землі стелеться, петляє, поміж ногами в усіх крутится. А сокіл тим часом прилетів і меча прямо в руки хлопцеві кинув. Замудрував лис песиголовців, заплутав, задивились вони. Тим і скористався легінь. Вдарив мечем своїм та й розрубав песиголовців навпіл, а тоді й голови їхні поганські, що ще ворушилися, відрубав. Подякував лису та соколу вірному. Зітхнув полегшено.
 
– А додому як повернутися?
 
Дивиться: сокіл почав над головою кружляти, попід сонцем все вище і вище. Став хлопець за ним на гору підійматися. І коли на горі сокола не стало видно поміж світла, то почув він Голос.
 
– Вертайся в землі свої, візерунки на сорочці поведуть тебе стежками, слухай. Як повернешся, збери товарищів-братів по вірі. Пашіть землю, сійте, будуйте, із серцем відкритим живіть. Але завжди тримайте меча напоготові. Де ви з вірою, любов`ю і правдою будете, там і я поміж вами допомагатиму.
 
Спустився легінь з гори, дивиться, а в нього там, де червона калина – сонце свій знак залишило, золотий тризуб. Повернувся він додому, зібрав побратимів. За жінку взяв собі красу-дівчину, що гарно вишивати вміла та хліб пекти. Стали вони на землі працювати, діточок родити та пісень співати, жити-не тужити, із добрими людьми хліб ділити. А сокіл вірний завжди на сторожі їм допомагав.
 
19.05 2022