Легенда про кульбабки

Одна з давніх легенд розповідає про походження кульбаби: засумувало якось Сонечко й сказало Місяцю: «У тебе є маленькі друзі – зірки, ти такий щасливий. А в мене немає нікого…». Не встиг Місяць щось відповісти, як Сонечко розсипало по небу тисячі своїх маленьких відблисків – золотаво-жовтих кульбабок. Відтепер до їх обов’язків входило щоночі запалювати на небі ліхтарики, але маленькі пустуни забували про свою важливу місію. Розсердився тоді Місяць – володар ночі – та наслав на кульбабки сильний вітер, який здув їх на грішну землю. Проте Сонцю було шкода своїх нерозумних друзів – і надав він їм подоби маленьких сонечок, щоб світити на землі так само яскраво, як «розпечений диск» на небі. Відкрию Вам таємницю: кульбаби до цих пір мріють про небесні обителі й, перетворюючись на прозорі пушинки-парашутики, за всяку ціну намагаються повернутися додому.

Кульбабка

На луках виросла жовта кульбабка. От вона одцвіла, й замість жовтої квіточки в неї з’явилася біла шапочка. У шапочці багато пушинок. Стеблинка промовляє до пушинок:

– Як тільки подме вітер – летіть, вибирайте вологий грунт і сідайте. Пускайте корінчики й ростіть.

Пушинки не барилися, сідали на хвилю вітерця й розліталися по луках.

Та ось пухнаста Шапочка кульбабки побачила на небі чорну хмару. Злякалася Шапочка. Склала свої пушинки, як парасольку. Побралися пушинки одна за одну. Повіяв вітер, закружляв вихор, але біла шапочка стоїть, не пускає жодної пушинки.

– Не летіть зараз, – каже їм Шапочка. – Занесе вас буря у воду чи болото – пропадете.

 Василь Сухомлинський

Кульбабка – мрійниця

Весняне Сонечко поцілувало новий паросток у маківку.

– Рости, красунечко!

Вітерець обвівав, щоб не було так спекотно, час від часу повторюючи: “Тягнись вгору! Ближче до Сонечка”.

Бджілка пролетіла над самим пуп’янком:

– Розцвітай!

І квіточка розкрила свої пелюсточки.

Жовта-жовта, мов те Сонечко на небі.

Вона росла на пагорбі, і, хоча зовсім невеличка, та весняна зелена травичка не ховала від неї ні зеленого лісу зліва, що змійкою ховав у тіньку сількькі хати, Ні поля, одні ще зовсім чорні після вчорашнього дощу, інші з яскравою зеленню озимини. Ні плеса невеличкого озера справа, де якраз надумало скупатись сонце.

Мала Кульбабка обдивилась все-все аж до горизонту.

– А що там? – спитала вона Сонечка.

– Теж земля, – відповіло воно.

– І там також ростуть квіти, – сказав Джміль, що якраз ласував солодким нектаром і чув усе.

– Я тобі покажу, – пообіцяв Вітерець і помчав далі у невідкладних справах.

Цілий день мріяла квіточка про те, що ж там коїться за горизонтом. Чи там чорне зоране поле? Чи ліс, що приносить за вітром запах хвої? Чи луки з квітами.

Так і заснула.

А вранці прокинулась зовсім іншою – білою і дуже легкою.

– Щасливої дороги, – побажало Сонечко, зігріваючи крихітні парашутики.

– Уперед!

І вітер підхопив кілька насінин, підняв їх високо-високо і поніс вперед.

Над селом кукурікали півні, вітаючи новий день і гавкали собаки, ганяючи котів, що йшли на ранкове полювання. В лісі стукав дятел. А над деревами весело скрекотіла лісова поштарка Сорока-Білобока.

Вітерець опустив насіння на лісову галявину і повернувся до Кульбабки.

Він підхопив ще кілька насінин і поніс їх через озеро і поле.

Один парашутик, правда, опустився на воду. Там його і впіймав карасик Тарасик, опустив на дно, поклав між водоростей – і тут хочеться, щоб квіти росли.

Решта ж впали серед синьооких волошок на лужку.

Так розсіялись кульбабки далеко від того місця, де росла перша квіточка. Але Вітерець посіяв кілька насінин біля пустого стебла.. щоб не було сумно одній.

Так здійснилася мрія квіточки побачити світ за горизонтом.

Марія Солтис – Смирнова