До вашої уваги збірка казок, що розпочинає цикл з чотирьох видань до кожної пори року. “Чарівні казки” на весну, ілюстровані Наталією Єщенко, вже доступні до попереднього замовлення. А зараз пропонуємо одну з казок цієї книжки.

Нерозумні зайчатка

Жили якось троє маленьких зайчат. Ці зайчатка були дуже юні. Вони ще навіть не вийшли з кубельця, що було зроблене з м’якої трави та хутра матінки. Кубельце було добре сховано на краю поля конюшини. Ці троє зайчат були м’якенькі та біленькі, з рожевими очками й носиками та з м’якою рожевою устілкою всередині кожного вушка.

Одного дня Мама Зайчиця сказала малюкам:

– Я мушу піти назбирати трохи конюшини. Я буду недалеко, але не виходьте з кубельця, поки мене немає. Останнім часом я не чула великих собак з ближньої ферми, але ж ніхто не знає, коли вони знову тут ходитимуть.

Вона помила їхні вушка та личка та вгамувала їх, щоб трохи подрімали. Коли їй здалося, що вони поснули, Зайчиця побігла збирати конюшину.

Але щойно Мама Зайчиця пішла – скік! – як відкрилося одне рожеве оченятко – кліп! – і ще одне. І врешті, штовхаючись та хихикаючи, троє маленьких зайчат, переповзаючи одне через одного, викараскались із кубельця.

Перше зайчатко наскочило на свіжу зелену травичку та заходилось скубти її. Друге зайчатко наскочило на жовту кульбабку та узялося її нюхати. Третє зайчатко всілося на весняному осонні та задоволено ворушило носиком. Кожне зайчатко поглянуло на інших, й усі разом вони подумали про те саме.

– Ходімо, – сказало перше зайча, – гайда подивимось світ!

– Матуся повернеться ще не скоро, – сказало друге.

– Ми лише трохи походимо, а тоді одразу повернемось, – сказало третє маленьке зайчатко.

Отже, троє маленьких зайчат пострибали низочкою вздовж польової стежки, й їхні маленькі пухкі хвостики весело теліпались вгору та вниз. Що вони знали про псів із ближнього хутору? Ніколи в житті вони не бачили собак та не могли їх боятись, що б Мама Зайчиця не казала їм.

Вони думали були погуляти трохи, зовсім недалеко. Але день був чудовий, а їм так хотілося бігти за маленьким білим метеликом, що співав був пісеньку, що її чують лише метелики та зайчатка. Вони стрибали та стрибали собі, повз конюшину та горошок, повз ромашки та нарциси. Вони бачили змію, що уважно спостерігала за ними з високої трави, – але вони не знали, хто чи що це. Вони стрибали далі, не переймаючись щодо змії.

Але врешті їхній дружок-метелик зник у полі, віднесений вітерцем, і вони залишилися самі. Троє зайчат зупинились та глянули одне на одного. Вони зрозуміли, що опинились дуже далеко від кубельця, а що були ще малі, то не знали, як повернутись, ідучи назад тою самою польовою стежкою. Вони трохи поскубли травичку, а тоді рішили залишитись де є та подрімати трохи. Бо ж, безперечно, Мама Зайчиця врешті знайде їх та відведе додому. Тож вони притулились одне до одного та поснули просто посеред стежинки.

Тим часом як нерозумні зайчатка спали, Мама Зайчиця повернулась до кубельця та дуже злякалась, коли побачила, що її дітки кудись поділись. Вона бігала та стрибала навколо, намагаючись знайти якісь сліди чи то собаки, чи лиси, чи людини, що знайшла була та забрала її дитинчат. Але трава навколо не була зім’ята, і не було жодного іншого запаху, крім запаху малюків та її власного. Отже, вона стурбовано пострибала вздовж польової стежки, шукаючи малих неслухів. Вона хотіла якнайшвидше знайти їх та повернути до кубельця, бо якраз з-за поля, від селянської клуні, почувся гавкіт собак. Завдяки довгим вухам Мама Зайчиця чула, що собаки ще на обійсті, досить далеко від неї, – але ж хто знає, чи не вирішать вони раптом побігати полем?

І, звісно, доки Мама Зайчиця шукала своїх малюків, а ті безтурботно спали собі, собаки з хутору якраз вирішили трохи побігати під теплим весняним сонечком. Вони вирушили вздовж поля і навіть не гавкали, доки не проминули городи. Вони відчували безліч слідів різних диких тварин – білок та бурундуків, опосумів та єнотів, а ще – чудовий запах зайчат. Пси не були голодні, до того ж мали добру вдачу, але вони дуже хотіли побігати та половити когось. А найкраще, за ким можна поганятись та погратись у лови – це якраз маленьке зайча.

Отже, собаки проминули город та вибігли туди, де починалась польова стежка – та сама, що прямувала до латки конюшини. Вони підтюпцем побігли стежкою, винюхуючи навколо там і сям. Аж раптом вони почули запах Мами Зайчиці – якраз у тому місці, де вона щойно була скубла конюшину. Вони зчинили страшенний галас, і гавкіт, і гарчання, і бігом рвонули вздовж стежини.

Щойно собаки почали гавкати та гарчати, Мама Зайчиця нашорошила вуха. Вона зрозуміла, що пси дуже близько і що вона та її зайчатка у великій небезпеці. Ох! Де ж поділись ці малі неслухи? Вона якнайхутчіш пострибала стежиною, і вона вже знала, що робитиме, якщо зустріне собак. Тоді вона скочить вбік зі стежки та бігтиме просто крізь конюшину, щоб завести собак якомога далі від того місця, де можуть бути її малюки. Вона була хоробра Зайчиця, і хай краще собаки упіймають її, аніж знайдуть зайчат.

А тим часом пси відшукали зайчаче кубельце та забарились там на деякий час, винюхуючи навколо та риючи землю навкруги. Вони відчували запах та намагались знайти зайчат, але зайчат там не було. Розсердившись, собаки побігли далі стежиною, вже дуже близько до Мами Зайчиці.

Раптом Мама Зайчиця побачила своїх малюків. Вони вже прокинулись, тулились одне до одного та тремтіли від страху. Вони також чули гавкіт собак, та не знали, що їм робити й куди бігти. Мама Зайчиця вже майже дісталась малюків, аж тут за вигином стежки з’явились собаки. Мама Зайчиця стрибнула високо вгору, а тоді помчала просто крізь конюшину. Пси навіть не встигли побачити зайчат: вони повернули та рвонули у конюшину за Зайчицею.

Мама Зайчиця бігла та бігла. Жодного разу в житті вона не бігла так швидко. Вона не думала, що її можуть упіймати. Вона взагалі не думала про себе. Вона думала лише, як би відманити собак якомога далі від зайчат, щоби пси ніколи не змогли їх відшукати.

Мама Зайчиця завела собак дуже далеко і раділа з того усім серцем, – але ж врешті вона почала стомлюватись. Вона відчувала, що біжіть усе повільніше, та їй здавалось, що собаки щомиті ближче та ближче. Врешті вона стомилася так, що ладна вже була спинитись та дати себе впіймати, аби лише не бігти далі. Але в ту мить, як вона вже була готова здатись, вона раптом побачила попереду два величезні золоті вуха та двоє блискучих чорних оченят. Вона чула, як позаду гупають собачі лапи, але вона вже знала, що має робити.

Зібравши докупи останні сили, вона стрибнула вбік, а тоді припала до землі та сховалась у високу траву.

Собаки бігли просто за нею; та раптом виявилось, що женуть вони вже не маленьку біленьку зайчицю, а пречудового золотого зайця – найбільшого із зайців, яких вони хоч колись бачили.

Великий заєць влаштував їм чудові лови. Він утікав від них там і сям, уперед та назад вздовж поля. Він стрибав угору та вбік, зникав та раптом з’являвся, ганяючи собак від поля до саду, від кукурудзи до квасолі. Він утікав від них колом край городу, далеко від Мами Зайчиці та конюшинової латки. Він був такий хвацький, що навіть бігав просто по подвір’ю коло клуні. Тоді, стрибнувши раз та два у різні боки, він заплутав слід. Пси розгублено спинились, не знаючи, куди він подівся та куди їм бігти. Стомлені та задихані, вони покинули гонитву. Вони не надто переймались, що загубили зайця. Вони чудово побігали, а іншого дня вони можуть спробувати ще раз упіймати когось.

Коли золотий заєць впевнився, що собак уже немає, він повернувся до поля, щоб відшукати Маму Зайчицю та поглянути, як вона там. Він знайшов її біля зайчат у той час, як вона водночас лизала їх та завдавала їм прочуханки. Мама Зайчиця не знала вже, як йому віддячити за порятунок.

Великий заєць наказав зайчатам слухатись матусю та рости сильними і щасливими зайцями. Тоді він показав їм безпечне місце, де можна звити нове кубельце, та сказав усім «до побачення».

Маленькі зайчата виросли сильні й сміливі та жили щасливо на конюшиновій латці. Вони завжди пам’ятали великого золотого зайця і завжди розповідали цю казочку своїм маленьким нерозумним зайчаткам.