У 50-60-ті роки минулого століття у початкових класах середніх шкіл в Гаазі уроки малювання проводили спеціальні викладачі та викладачки. Це подобалося студентам Академії мистецтв, які, здобувши один чи навіть декілька дипломів на право викладання живопису, не могли так запросто влаштуватися на роботу, бо були занадто молоді й не мали досвіду. А викладаючи деякі предмети живопису в одній або кількох початкових школах, вони цей досвід здобували. І це була сенсація! Свіженький, щойно з Академії і абсолютно непідготовлений, ти стояв перед дітьми, які раділи стосам паперу, акварельним фарбам, чорнилу, паличкам кольорової крейди, і, що найстрашніше, – не тільки через те, що збиралися малювати! Класи (нині групи) на той час були великі, сорок учнів – звичне явище. Але треба ж колись розпочинати, чи не так?

От і я, як «викладач мистецтв та живопису» в п’ятих і шостих класах (тепер це групи сім і вісім) працювала в різних школах, у кожному класі по одній годині на тиждень. Я не викладала щодня, позаяк хотіла мати достатньо часу для себе, щоб малювати, а також писати. Важливим було те, що я дуже швидко зрозуміла, як розпочати урок, аби всі заспокоїлися… І це потребувало певних зусиль, адже роздавання паперу та матеріалів для малювання відволікало учнів, заважаючи їм одразу зосередитися – так, як це відбувалося на інших уроках. Тож я подумала: а чому б не давати завдання з малювання, супроводжуючи це розповіддю… Це допомогло б мені пригальмувати бешкетників.

Історія мала їх захопити, і говорити треба було про щось, що можна було б намалювати: вона мала надихати. Іноді я обирала відоме оповідання. Дуже часто щось складала сама, імпровізувала. Зазвичай зупинялася до того, як історія закінчиться: зрештою, дітям мало вистачити часу, щоб зробити гарний малюнок. Більш того: не завжди вдавалося швидко вигадати хороший кінець оповіді.

Тож захоплюючі незакінчені історії виявилися справді дуже корисними для мене. Адже я могла сказати: «Якщо ви спокійно і якнайкраще зробите свою роботу, я розповім, як ця історія закінчується».

Більшість із цих історій забували одразу після уроку. Окрім тих випадків, коли малюнок виходив дуже гарним. «Два королі», наприклад, сьогодні входять до колекції «Танцююче світло». Моєю початковою метою було навчити учнів малювати дерева якомога ретельніше.

Працюючи так, я багато чого навчилася, і невдовзі таким чином зацікавлювати учнів стало менш потрібно. А втім, я регулярно продовжувала свої оповіді, мені це подобалося, бо часто виходили дуже гарні малюнки. Отже, я стала менше говорити і, можливо, через це, почала більше писати. Робила це у вільний час, і ніхто з моїх учнів нічого про те не знав.

На стінах класної кімнати один за одним з’являлися різнокольорові зображення замків та церков, лицарів на конях та дівчат у довгих шатах. З часом з них робили репродукції та фотографії. Багато зображень я принесла сама на прохання викладача історії Середньовіччя. Цілком природно, що уроки малювання також проходили в атмосфері того часу, малюнки на історичну тематику супроводжувалися обговоренням у класі. Наприклад, я розповідала про юних зброєносців, яких після кількох років підготовки мали посвятити в лицарі. Юнаки з нетерпінням очікували на цю подію… Ніч перед посвятою майбутній лицар не мав права спати і контактувати із зовнішнім світом, тобто в жодному разі не відчиняти дверей!

Я фантазувала про різних зброєносців; одного з них навіть назвала ім’ям, яке просто спало на думку: Тіурі. Я запитала своїх учнів, що вони зробили б, якби хтось постукав у двері і прошепотів: «Відчини!»

Звісно, відповідь була одностайною: «На це ніхто не зважив би».

«А що робити, – додала я, – якщо людина за дверима потребує допомоги? Що тоді? Саме лицар і має бути завжди готовим допомогти».

Після деяких вагань діти погодилися і поцікавилися, що було далі. Таким чином, вони самі собі допомагали. Бо історія, яка могла б тут-таки й завершитися, діставала шанс перетворитися на пригоду.

Ось так, в атмосфері Середньовіччя, розпочалася історія про зброєносця Тіурі. Юнак відгукнувся на прохання про допомогу, ризикуючи тим самим своєю посвятою в лицарство, розповідала я. І вже невдовзі він ховався у гіллі дерева, рятуючись від таємничих і жорстоких Червоних Вершників. Бо мав при собі надзвичайно важливого листа, якого мусив доправити невідомому королю на заході.

Що було в тому листі? Чому Червоні Вершники переслідували його? Про це я ще не мала уявлення! Тож перестала розповідати, бо моя фантазія й насправді вичерпалася: «Почніть малювати».

І тут всі учні запротестували. Зрештою, я мусила пообіцяти, що, коли не сьогодні, то наступного тижня, неодмінно розповім, які пригоди очікували на юнака.

Не лише мої учні відчували, я також була майже впевнена, що цей початок містив у собі дуже багато можливостей і міг навіть перерости в цілу книжку… Ще одну? Я щойно закінчила свою першу книжку «Історії братів-близнюків», але видавця ще не знайшла.

Наступного тижня я дотримала обіцянки. Знадобилося значно більше часу, аніж урок малювання, доки ця історія добігла кінця: ми її завершили аж перед літніми канікулами. Порівняно з книжкою, та невеличка історія була лише початком! Я вже знала набагато більше, аніж коли починала, проте й не підозрювала, що для написання всієї історії мені знадобиться близько року. Я із задоволенням працювала вдома. Передусім почала малювати карту королівств по обидва боки – зі сходу та заходу – високих гір. Немає нічого кращого для гарних ідей, аніж створення карт своїх фантазійних країн. Ти малюєш гори й ліси, слідкуєш за течіями річок, позначаєш замки та інші місця проживання, вигадуєш усім їм назви і уявляєш усіх, хто живе в тих місцях.

Після того, як я обрала зброєносцеві ім’я, мені одразу ж спало на думку й ім’я короля, що правив на заході від Великих Гір. Про нього мало хто знав, він був невідомий; англійською це – unknown. Хіба не по-королівському звучить: Унавен?

Короля ж відомої країни, де жив Тіурі, я назвала Дагонатом. Дагоберт – дуже поширене середньовічне ім’я, але у світі фантазій може звучати трохи інакше. Даг-о-нат (Dag-en-nacht) теж звучить приємно і просто, майже як день-і-ніч. Набагато пізніше мені спало на думку назвати замок Містеринат.

У мене були спроби дати й інше ім’я головному героєві книжки. Напевно, думала я тоді, має бути краще ім’я, аніж Тіурі… Та з цього нічого не вийшло. Тіурі хотів називатися лише Тіурі і ніяк інакше! Він мав рацію. І через стільки часу потому я навіть уявити собі інше ім’я не можу. Я вимовляю це так, як і написано: «ТіУрі», з наголосом на другому складі, – і це є літера У. Дехто вимовляє «ТЮрі», проте я так ніколи не скажу. У Німеччині ТЮрі є само собою зрозумілим, бо там вони вимовляють У як Ö (схоже на наше Ю). Але я дотримуюсь імені Тіурі, незважаючи на те, що у фільмі знову звучить Ю. Власне, кожен має право на особистий вибір. Як читачі вимовляють ім’я Тіурі в Японії? Не знаю, я про це ще маю в них запитати.

Коли «Лист до короля» вперше з’явився як книжка, я отримала телеграму від далекої подруги: «Хай живе Тіурі!»

Хіба це не приємне побажання наостанок?

Ваша Тонке Драгт, 2010

Переклад з нідерландської Світлани Денисенко те Пас

Придбати книгу “Лист до короля”