Гроші як купівельні засоби

Той, хто носить в кишені гроші, маючи намір за них щось придбати, має суттєві можливості прямо чи опосередковано впливати і на саму природу, і на умови її обробки та переробки. Ми змушені чесно зізнатися, що навряд чи усвідомлюємо, який ефект має купівля продуктів споживання та послуг. Якщо я, наприклад, заходжу в магазин, аби придбати пачку тростинового цукру, я впливаю таким чином на наступні трудові процеси:
— вирощування та збирання врожаю, рафінування, транспортування, пакування та розміщення замовлень на тростинний цукор;
— транспортування лісу, переробку деревини на папір, а також розміщення замовлень на папір;
— виробництво клею для склеювання паперових пакетів;
— виплавку металу, необхідного для скріпок упаковки;
— виробництво безлічі верстатів і транспортних засобів — починаючи з видобування руди та закінчуючи кінцевим продуктом;
— взаємодія найрізноманітніших організаційних форм людської співпраці;
— повсякчасний потік ідей та винаходів, що уможливлюють якомога повне задоволення потреб. Якщо ми потренуємо у цьому напрямку свою уяву, з’явиться ланцюжок живих, органічно пов’язаних між собою картинок, що демонструють нам, зрушенню яких безперервно діючих один на одного процесів ми сприяємо, придбавши всього лише пакет цукру. Коли я беру в магазині з полички пачку цукру, я викликаю певною мірою ефект відсмоктування: порожній простір, що утворився на поличці, має бути заповнений, оскільки слідом за мною прийде інший покупець.

У давніші часи, коли горизонт покупця часто обмежувався селом, містом або містечком, змальовані вище етапи могли відбуватися більш-менш безпосередньо. Трудові процеси ще можна було простежити. Сьогодні це уже неможливо.

З початком світової торгівлі у XVI столітті купець уже не мав можливості охопити усі процеси, що розгортаються внаслідок купівлі одного-єдиного продукту. Крім того, з розвитком індустріалізації з кінця XVIII століття розгорнувся подібний процес «відчуження»: ми маємо сільськогосподарську та промислову виробничу сфери, а також сферу послуг, що поширюються на увесь світ і засновані на загальному розподілі праці.

На підставі цих спостережень ми змушені дійти висновку, що заледве усвідомлюємо, на що впливаємо, коли задовольняємо власні потреби. Інколи нас приводять до пам’яті енергетична або екологічна кризи, скорочення ресурсів або зміни на ринку праці. Проте ми занадто швидко звикаємо до цього, або криза, здавалося б, минає. Власне, ми поводимося як сновиди: задовольняємо власні потреби не просинаючись.

Позикові кошти

Назустріч циркулюючим купівельним засобам рухається інший потік, потік товарів, які можна придбати за гроші. Ці товари містять у собі всі послуги та блага, що необхідні для задоволення потреб. Обидва потоки рухаються та зустрічаються в просторі, що оточує людину, — в просторі природи та людей, які займаються її переробкою. До цієї картини можна додати ще один вимір — час. Припустімо, я певний час не використовую закладену в наявних у мене коштах можливість споживати блага та послуги, або роблю це в неповному обсязі. Наприклад, я кладу гроші в банк «на збереження». І тоді хтось отримує можливість використовувати ці гроші (купівельні засоби), доки вони мені не знадобляться. Цей хтось позичає гроші: мої заощадження перетворюються на позикові кошти.

Значну частину цих коштів позичають підприємці, які вкладають їх у свої підприємства. За допомогою коштів вони, використовуючи людей, засоби виробництва (верстати, приміщення) та сировину, прагнуть задовольнити уже наявний в суспільстві або передбачуваний попит. Якщо підприємцю це вдається такою мірою, що він може зажадати за свої послуги або продукцію, принаймні, ціну собівартості (куди закладено кошти на власне прожиття, а також відсотки і погашення кредиту), то через певний час він зможе повернути суму, отриману в якості позики. До часу сплати боргу він залежить від довіри до його ініціативи; вона дарується йому у вигляді кредиту, або позики. «Кредит» (в перекладі з латини «credere» означає «вірити») рівнозначний довірі. Позичати кошти, давати кредит означає вірити у здібності підприємця, який працює з цими коштами, вкладає їх у справу. Отже, ми бачимо, як поруч із купівельними засобами, що переходять в ощадні вклади, з’являються позики, що перетворюються на інвестиції.

Вище ми зазначили те, як ми своїм поводженням із купівельними засобами впливаємо на економічні процеси, що охоплюють світ. Відносно того, як це відбувається, ми «спимо». В поводженні з кредитами ми входимо в іншу сферу. І тут усвідомлення того, що відбувається, пробуджує у нас питання. Коли ми віддаємо наші заощадження у якості позик, між різними людьми виникають певні стосунки: одна група людей має претензії, інша — борг.

Першу групу людей ми називаємо кредиторами (або позикодавцями), іншу —боржниками (або одержувачами позики). Кредитор має наступні інтереси:
— він хоче «віддати» свої кошти на певний час;
— він хоче мати певність, що згодом отримає свої кошти назад;
— він прагне отримати максимально високі відсотки за вкладом.
Проте одне (поки що) його не цікавить: звідки беруться гарантії та як виникають відсотки.
А чого хоче той, хто позичає кошти, одержувач позики?
— якомога менше гарантійних зобов’язань;
— максимально низькі відсотки та мінімальні поворотні внески;
— якщо можливо, відсутність визначеного терміну повернення позики та виплати відсотків. Ось, узагальнено, та дилема, в якій ми перебуваємо. Можна сказати, що кредитор та одержувач позики повернені один до одного спиною, і кожен зацікавлений лише у власному зиску. Знаходячись у ролі кредитора чи в ролі боржника, ми не дуже-то зацікавлені один в одному. Проте на певний час ми пов’язані один з одним.

Якщо одержувач позики не буде обережно поводитися з моїми заощадженнями, отриманими ним у якості позики, то я можу бути майже переконаним у тому, що нічого або мало що отримаю назад. Зрештою, від одержувача позики залежить цінність моїх заощаджень (позики). Через те, що ми повернуті один до одного спиною, необхідною стає третя сторона, що немов перекидає місток між незацікавленими одна в одній сторонами. Цю роль виконує сучасна банківська справа. З одного боку, банк бере на себе зобов’язання, що забезпечують «надійність» вкладнику, з іншого боку, враховуючи свої зобов’язання перед вкладником, банк дбає про те, щоб одержувач позики виправдав його витрати. Так постає банківський баланс.

Цей баланс — ніщо інше, як відображення місточка, перекинутого між «протилежними свідомостями» вкладника та позичальника. При цьому характерно, що і вкладник, і одержувач позики (поки що) байдужі до потреб та бажань іншої сторони. Спрощено сформулюємо це так: виникнення балансу завдячує своєю появою недостатньо свідомому ставленню один до одного вкладника та одержувача позики! Баланс часто проявляється як частина влади, яку мають банки. Ця влада — наслідок взаємної байдужості вкладника та боржника, їхня нездатність проявити інтерес до намірів іншої сторони.

Пожертви

Ми з’ясували, що при переході купівельних грошових засобів у позикові важливим є особисте рішення: рішення на деякий термін відмовитися від задоволення частини своїх потреб. Тоді на якийсь час виникає певний надлишок грошових засобів порівняно з намірами витратити їх на задоволення потреб.

Тепер розглянемо, як приймається рішення не лише на якийсь час, але повністю відмовитися від грошей, щоб надати їх у користування комусь іншому. Часовий аспект відходить тут на задній план, а замість нього з’являється можливість подарувати іншій людині вільний простір для рішень. У чому ж полягає та свобода, яку ми можемо подарувати комусь іншому за допомогою грошей? Це може бути, наприклад, свобода розвитку у цікавому особисто для нього напрямку. Тут ми зустрічаємося з найчистішою, власне, цілковито незримою формою грошей. Ось чому важко достоту описати властивості подарованих коштів. Надаючи таку свободу іншій людині, ми стикаємося з різноманітними перепонами.

Одна з найдавніших форм дарувань — храмові пожертви, які найчастіше приносили у вигляді продуктів. Іще в Середні віки економічне підґрунтя церкви створювали пожертви. Вони складалися з так званих «десятин», які розподілялися на платню духовним особам, а також на фінансування церковного будівництва. Під час Реформації проявилися зловживання, які накопичувалися поступово: купуючи відпущення гріхів, люди вірили, що гріхи тим самим «покриті», або сподівалися отримати таким чином особливе небесне благословення. Це доволі-таки грубий приклад. Проте чи не мали б ми визнати, що подарунки з рисами підкупу — а ми цього часто не усвідомлюємо — зустрічаються й сьогодні? Ми самі можемо спіймати себе на тому, що даруючи гроші, часто-густо хочемо отримати за це «послугу у відповідь». Часто можемо схилятися до того, щоби пов’язати дарування грошей з умовами, або з прагненням передати разом із грошима власні ідеї та побажання щодо їхнього використання. Один із таких прикладів у сучасному житті — фінансова підтримка країн, що розвиваються, пов’язана з певними умовами.

Загалом можна сказати, що усі грошові засоби, які збирає держава у ви гляді податків, а згодом «перерозподіляє» їх у інші суспільні сфери, набирають характеру дарування на особливих умовах. Уряд зобов’язаний доповідати парла- менту про політику субсидій. І знову ж таки за самими собою ми можемо спостерігати цю схильність: бажання пов’язати свободу, яку ми даруємо іншим, з певною гарантією для нас, дарувальників.

Тут ми підходимо до суті самої проблеми. Довірити комусь іншому свободу дій шляхом дарування коштів фактично не вдається. Ми боїмося свободи. Через це ми хочемо або отримати щось натомість, або вплинути на характер використання коштів. На практиці відомі різноманітні джерела дарувань. Дарування з прибутків, коли через домашні господарчі витрати значною мірою фінансується виховання дітей, що є звичайною річчю, проте нерідко пов’язано з прихованими «сподіваннями». Уже згадувалися «вимушені дарування», тобто сплата податків державі, яка натомість передає їх іншим одержувачам.

Не можна недооцінювати й такий різновид дарувань, як передавання статків або прибутку від майна. Існує особлива форма передавання майна — спадок. При цьому є важливим, чи передається одержувачу спадок (або легат) так, що він може вільно ним розпоряджатися, чи заповідач пов’язав із ним дотримання безлічі умов. Часто трапляється так, що статки залишають, наприклад, певному фонду для якоїсь дуже специфічної мети, яка, однак, на час смерті дарувальника або пізніше не може бути здійснена. Тоді уже важко знайти для подарованих статків якесь інше доцільне призначення.

Варто зупинитися докладніше і на тому джерелі грошових дарувань, яке згадується рідко. Йдеться про прибуток як джерело пожертв. Якщо ми запитаємо себе, як виникає прибуток, виявиться, що однією з найважливіших причин його появи є економічна, організаторська, технічна або соціальна творча активність (радість створення, фантазія та винахідливість) людей, що зайняті певною справою. Ця творча енергія, що розвинулася та продовжує розвиватися у людей, має зберігатися й у їхніх наступників. Джерелом такої творчої активності є освіта, а також мистецтво та релігія. Варто було б домагатися того, щоб природним завданням економічного життя за такого підходу стало добровільне (тобто не пов’язане з примусовими заходами з боку держави, які завжди викликають незручності) створення такої фінансової свободи, якої потребують організації у відповідних сферах для успішної роботи. Тоді прибуток, що є наслідком винахідливості та творчих здібностей людини, міг би значною мірою допомогти організаціям, які дбають про те, щоб прибуток створювався й надалі! Проте ми помічаємо, що тільки-но мова заходить про прибуток, неодмінно виникає велика «конкуренція» за отримання частини цього прибутку. Одразу ж з’являються покупці з вимогами знизити ціни. Люди, що працюють на підприємстві, вимагають свою частку від прибутку у вигляді підвищення заробітної платні. Саме ж підприємство клопочеться про те, щоби якомога більша частина прибутку залишилась в роботі для накопичення резервних коштів. Ці резерви забезпечують стабільність, іншими словами —незалежність підприємства.

Зрештою, і держава вимагає своєї частки: значна частина прибутку поглинається податками і слугує фінансовою підтримкою для вирішення державних завдань, для розподілу доходів, для соціального захисту, культурного життя тощо. Усе вищезгадане показує, що вільне духовне життя (освіта, мистецтво та релігія) — це необхідне джерело постійного оновлення та удосконалення економічного життя, що вільно розвивається. Аби створити таку свободу для розвитку духовного життя, необхідні прямі дарування. Якщо ж ці кошти надходять обхідним шляхом через державні податки і надаються, як правило, на певних умовах, як це сьогодні зазвичай відбувається, це джерело оновлення може з часом вичерпатися і наше суспільство збідніє.

Рудольф Мейс (1931–2010) належить до династії найбільших голландських банкірів. Його книга — не теоретичне дослідження, а узагальнення багаторічного практичного досвіду роботи з грошима, і це надає їй особливого інтересу. Автор зі своїх позицій робить спробу осмислити сутність грошей, їх значення в соціальному житті і в житті окремої людини.

Книга “Колообіг грошей. Інший погляд” доступна для замовлення на сайті видавництва