Десь наприкінці сімнадцятого століття християнської ери на березі середньої течії Дніпра була заснована козацька паланка (поселення), яка обороняла сусідні оселі від грабіжницьких походів турків і татарів, яких українці називали бусурманами. Одного разу козаки погналися в степи за зграями ворогів. Тоді на їхню паланку несподівано напав північний цар Лиходій Перший. Він винищив сторожу і зруйнував будівлі та запаси. Після цього старші козаки вирішили піти на береги Дунаю, щоб перегородити шляхи туркам на Правобережну Україну, а молодші козаки обрали своїм отаманом легендарного козака Чорноброва і подалися до нижньої течії Дніпра, щоб перехоплювати татарські орди на Кримському перешийку.

Славного лицаря Чорноброва добре знали і боялися татарські мурзи і турецькі паші. Вони його називали Чорним баєм, тобто володарем, і уникали зустрічі з ним. Найближчі друзі отамана піп Гусак і сотник Степан його назвали Чорнобаєм. Майже біля гирла Дніпра козацький курінь зупинився на скелястому березі безіменної річки. За одне літо козаки збудували три кам’яні фортеці і назвали їх Чорнобаївська, Гусаківська та Степанівська. Десь посередині цього великого трикутника була пізніше збудована , мала козацька церковця Пресвятої Покрови і закладене кладовище. Козацька сторожа була розставлена по безмежних степах, а загони Чорнобая, Гусака і Степана весь час нишпорили по перехрестках доріг і стежинок та винищували бусурманські зграї, що рвалися в Україну.
Але одного разу, коли козаки молилися у храмі на честь свята Трійці (7 червня), наддніпровська сторожа принесла тривожну звістку: біля Дніпра зупинилася велика зграя бусурманів, які мають не менше 100 возів з награбованим скарбом і дуже багато полонених українських дівчат. Через півгодини козаки були на конях на церковній площі і уважно слухали накази свого отамана. Чорнобай став на свого буланого коня і голосно промовив:
Панове козаки, цієї ночі ми повинні розбити ворожу силу так, щоб жодна наша дівчина не постраждала, щоб усі були визволені з проклятого ясиру. Пам’ятайте, що табір нелюдів обложений возами, всі дівчата присилені вірьовками (мотузками) від своєї шиї до зв’язаних рук задньої подружки. Так єдиним ланцюгом вони розташовані в північній частині табору. їх сторожують 20 яничарів. Наказую святому отцю Гусаку зі своїми хлопцями знищити сторожу і вивести полонянок у бік нашої річки.
Хай сотник Степан зробить засідку з півдня і добиватиме бусурманів, які тікатимуть. Я зі своїми соколами відріжу полонянок від табору і ударом з півночі уцілілих бусурман пожену на південь у «капкан» пана сотника. Битву почнемо тільки тоді, коли стемніє перед світанком. Вози з майном візьму я, а бусур­манських коней доручаю зібрати сотникові Степану. Все!

– Пане отамане, – обізвався один молоденький козак,- нам буде важкувато. Кажуть; що турків і татарви дуже багато, а нас всього 150 козаків.
– А хіба ти ще не знаєш, що в бою справжній козак може знищити 20 бусурманів, а їх не більше тисячі, – впевнено відповів Чорнобай.
– Але ж це вдень, а не в тем­ряві, – зауважив молодик.
– Не журися, козаче! – з усмішкою сказав отаман. І в його піднятій правиці блиснув козацький ніж. Чорнобай продовжив:
– Якщо зорі в небі згаснуть, красень місяць зайде, в таку нічку темнесеньку козак турка знайде!

Тільки перші промені сонця блиснули на степовій росі, як красуні усміхались і чесали коси. Далі Чорнобай доручив командувати попові Гусаку.
Коли всі зійшлися і з’їхалися над берегом річки, святий отець урочисто промовив:

– Любі троянди роду нашого, найцінніший скарбе України, візьміть з першого возу свої вірьовчані кайдани і киньте у воду при переході нашою вільною річкою. Хай вони пливуть разом з кров’ю і трупами ворогів наших Дніпром і Чорним морем та людським горем. Тепер річку нашу ми назвемо Вірьовчиною.

А коли дівчата повернулися до броду, Гусак звернувся до козаків:

– Нумо, хлопці-соколи, зробіть нашим красуням живий місток через річку!

Козаки пострибали в річку по самі пояси, стали в три ряди, нахилили свої спини і зробили живий місток для врятованих красунь. Дівчата легенько ступали по їхніх спинах, а піп Гусак радісно приповідав:

– Ступайте сміливо з ранньою росою, ясним сонечком і дівочою красою на правий берег вільної козацької землі! Хай Господь Бог благословить усім нам щасливу долю, а рідній Україні – мир і волю! Амінь!

Юні красуні поскидали вірьовки на середину річки, а на правому березі швидкоруч нарвали польових квітів і вручали букети своїм рятівникам.
Два тижні дівчата відпочивали у фортецях. У погідні дні вони збирали квіти, співали пісень. Після літургії другої неділі священик сказав:
Зараз всі виходьте на майдан, буде козацька рада!
Всі вийшли і чекали…
Високий, стрункий і кремезний Чорнобай підійшов до величезного каменя, заввишки його росту, якось дивно крутнув своїм тілом і опинився на його вершині. Сотник Степан і піп Гусак стояли по боках каменя. Чорнобай сумно повів очима і почав тремтячим голосом промовляти:

– Любі наші сестри! Ви краса і надія матінки-землі нашої. У нас є достатньо коней, возів, продуктів і добра всілякого, щоб під охороною бравих козаків розвести вас по рідних краях і домівках, де вас безнадійно чекають рідні і близькі люди. Вони страшно горюють за вами. А козацькі закони не дозволяють жінкам перебувати на Січі. Вам треба кохатися, діток народжувати і виховувати буйних козаків нам на зміну.

Козаки напружено чекали вибуху дівочих радощів, але раптом почули вибух хлипання із сльозами, які перейшли в загальний ревний плач. Тоді найсміливіша красуня впала на коліна перед Отаманом, молитовно підняла вгору руки і крізь сльози промовила благаючим голосом:
Я Соломія Ясеницька, з далекої Галичини нас тут є 14 дівчат. Ми всі бачили, як бусурмани повбивали наших рідних і повкидали в палаючі рідні хати. Про такі ж самі страхіття розповідають наші подружки з Волині, Поділля, Київщини, Слобожанщини та інших наших країв. Ми всі стали круглими сиротами. Ви ж нас врятували від проклятих султанських і ханських гаремів, а тепер хочете нас прогнати. Отамане, не проганяйте! Змилуйтеся над нами!
У той момент Чорнобай хотів крадькома витерти сльозу, але вона була надто важкою і впала на камінь. Тоді Соломії здалося, що камінь хитнувся.
Чорнобай витер піт з чола і майже закричав:

– Славні лицарі України! Козацьке серце не камінне. Тепер самі вирішуйте, як нам бути!

Козаки майже хором крикнули:

– Слава отаманові! – І своїми шапками закидали дівчат. Сльози горя були витіснені сльозами радощів, а піп Гусак віддав хрест і кадило Соломії, а сам врізав такого гопака навколо каменя, що аж іскри пішли. Після цього всі радісно розійшлися по своїх місцях.

Наступних два тижні дівчата не дозволяли козакам навідуватися до своїх фортець, бо потайки готувалися до свята Івана Купала, яке припадало на 7 липня – через місяць після їхнього визволення. Але на козацькі бойові вправи приходили щоразу. Вони із захопленням дивилися, як Чорнобай перестрибував найвищого коня і зі свистом шаблі 2-3 рази повертався навколо себе в повітрі. А сотник Степан і піп Гусак вибивали з рук шаблі шістьом молоденьким козакам. Козаки проводили чудові рукопашні бої і надзвичайні бойові вправи на конях. Тепер смиренні і ніжні дівчатка зрозуміли, чому в бою за їх визволення тільки 20 козаків мали легкі поранення, а турків і татар сотні лягло вбитими.
Під вечір Івана Купала дівчата вручили всім своїм спасителям сорочки-вишиванки різних візерунків барвистої України і запросили на свято при появі на небі першої зорі. Цілу ніч вздовж Вірьовчини палали великі багаття, лунали пісні, не припинялися танці.
На світанку дівчата кидали свої прекрасні віночки на спокійну течію річки, а хлопці стрибали у воду і старались спіймати вінок дівчини свого серця, який клали на голови своїм коханим і обдаровували їх гарячими поцілунками. Як тільки блиснули перші промінці сонця, Гусак жартома закричав:
У кого нема родини на Вкраїні милій і він вперше закохався цієї Божої ночі, то нехай біжить зі мною в церкву, а всі інші хай купаються!
Після короткої Осоношної літургії багато закоханих пар дістали благословення святого отця Гусака на довге і щасливе сімейне життя. Першими до святого престолу підійшли Чорнобай з тією Соломією, яка єдина бачила, як важка сльоза «грізного» отамана впала на камінь. Аж до Покрови Святої Богородиці (14 жовтня) священик вінчав щасливі пари і щиро бажав усім такого солодкого і запашного сімейного життя, як мед із степових квітів. Сам козацький і божий слуга звів свою долю з прекрасною козачкою Євою, яка народилася і виросла на співучій Буковині. Вона й ощасливила Гусака аж п’ятьма синами. І тому рід Гусаків у цих краях поширений і до наших днів.

А Соломія Чорнобаєві народила три доньки надзвичайної краси, яким судилося мати багато і синочків, і донечок, але вже під іншими прізвищами. За певний час навколо козацьких фортець розквітли прекрасні українські села. Тут панували щира праця, козацькі вольності, рідна культура і доброзичливі людські стосунки.
Чорнобай і Гусак щасливо дожили свій довгий вік і були з почестями поховані на кладовищах біля своїх старих фортець, а славний сотник Степан на старість повернувся до своєї родини на рідну Слобожанщину. Тільки назва села свідчить про добру пам’ять нащадків.

Але наприкінці 18 століття на півдні України з’явилась з великим військом цариця Лиходійка Друга. Вона укріпилася на дніпровському острові і дала йому грецьку назву – Херсонес (пізніше – Херсон) і підманула козаків, що хоче їм допомогти розквитатися з татарами і турками. Багато козаків поклали свої буйні голови у Причорноморських війнах, але після перемоги цариця нагородила уцілілих козаків тюрмами і висилками, забрала кращі землі і віддала своїм вельможам, а наших вільних селян перетворила на кріпаків.
Молоді треба пам’ятати, що наш Таврійський край не заснований якимись зловісними пришельцями з чужих країв, а наші славні предки-козаки освоїли ці землі важкою працею понад 500 років тому.

Цю історичну правду можна ще й нині побачити на обеліску козацької слави в селі Тягинці Бериславського району, на останках Кам’янської і Олешківської Січей та інших місцях Херсонщини. А відносно жінок нашого краю, то досить побувати в Чорнобаївці, Степанівці та Херсоні, і ви переконаєтеся, що недарма наш Херсон і нині гості називають містом наречених.

Минули століття і дечого багато змінилося та призабулося, але дух козацьких вольностей, працьовитість жінок і чоловіків, лагідність і доброзичливість людей ще збереглися. І цим треба пишатися нашій молоді та берегти як зіницю ока незалежність рідної Батьківщини!

Йосафат Гарматюк, історик
с. Чорнобаївка Білозерського району