Косив у лузі косар. Стомився і сів під кущем відпочити. Узяв торбинку, розв’язав і заходився їсти. 

Виходить з лісу голодний вовк. Бачить—косар під кущем сидить і щось їсть.

Підходить до нього вовк.

— Ти що їси, чоловіче?

— Хліб, — відказує косар.

— А смачний він?

— Ще б пак!

— Дай мені покуштувати.

— Будь ласка!

Одломив косар шматок хліба і дав вовкові. Сподобався вовкові хліб. Він і каже:

— Хотів би я щодня хліб їсти, але де мені його брати? Порадь, чолові­че!

— Добре, — каже косар, — навчу тебе, де і як хліб брати.

І почав він учити вовка:

— Спершу треба землю зорати…

— Тоді й хліб буде?

— Ні, братику, стривай. Потім тре­ба землю заборонувати…

— Тоді буде хліб?

— Ні ще, дочекайся, доки жито зійде, холодну зиму перезимує, на­весні виросте, потім закрасує, потім почне наливати зернятка, потім дос­тигати…

— Ох, — зітхнув вовк, — дуже ж довго чекати. Але тепер я вже наїмся хліба досхочу!

—Де там наїсися! — перебиває ко­сар. — Рано ще. Спершу достигле жито треба зжати, потім у снопи по­в’язати, снопи ці в купи поставити. Вітер їх овіє, сонечко просушить, тоді вези їх на тік…

— І хліб їстиму?

— Який нетерплячий! Спершу тре­ба снопи обмолотити, зерно в мішок зібрати, мішки до млина завезти та борошна намолоти…

— І все?

— Ні, не все. Борошно треба зам­ісити у діжі і чекати, поки тісто підійде, тоді в гарячу піч садити.

— І спечеться хліб?

— Еге ж, спечеться хліб. Отоді й наїсися його, — скінчив косар науку.

Задумався вовк, потім почухав ла­пою потилицю і каже:

— Ні, ця робота дуже тяжка. Кра­ще порадь мені, чоловіче, як легше їжу добувати.

— Ну що ж, — каже косар, — якщо не хочеш тяжкого хліба їсти, пораджу тобі легкий. Йди на вигін, там кінь па­сеться.

Пішов вовк на вигін. Побачив коня.

— Коню, коню! Я тебе з’їм.

— Що ж, — каже кінь, — їж. Тільки спершу зніми з моїх ніг підкови, щоб не поламати собі зуби об них.

— Ай справді, — погодився вовк. Нагнувся він підкови знімати, а кінь як вдарить його копитом у зуби… Перекинувся вовк і ну тікати.

Прибіг до річки. Бачить — на бе­резі гуси пасуться. «Чи не з’їсти мені їх?» —думає. Потім каже:

— Гуси, гуси! Я вас з’їм.

— Що ж, — відказують гуси, — їж. Але спочатку зроби нам одну послугу перед смертю.

— Яку? — питає вовк.

— Поспівай нам, а ми послу­хаємо.

— Це можна. Співати я мастак. Сів вовк і давай співати. А гуси крилами — мах, мах! Знялися і полет­іли.

Провів вовк гусейочами і пішов далі ні з чим. Йде та й лає себе найг­іршими словами: «Чи не дурень я, га? Нащо я погодився співати гусям? Ну, тепер кого не зустріну — з’їм». Тільки він так подумав, коли бачить — плен­тається дорогою старий дід. Вовк підбіг до нього.

— Діду, діду! Я тебе з’їм.

— Чого так квапитись! — каже дід. —Давай спершу табаки понюхаємо.

— А смачна вона?

— Спробуй, то знатимеш.

— Давай!

Вийняв дід із кишені капшук із табакою, сам понюхав і вовкові дав. Як нюхнув вовк з усієї сили, то цілий капшук тютюну вдихнув у себе. А потім як почав чхати — на весь ліс… Нічого од сліз не бачить, усе чхає. Так із годину чхав, поки всю табаку не вич-хав. Оглянувся потім, а діда й сліду нема.

Пішов вовк далі. Йде він, іде, коли бачить — на полі отара овець пасеть­ся, а пастух спить. Нагледів вовк в отарі найбільшого барана, схопив його і каже:

— Баране, баране! Я тебе з’їм.

— Що ж, — каже баран, — така моя доля. Але щоб не мучитись мені дов­го та й тобі щоб не ламати зубів об мої старі кістки, стань краще онде край того видолинка і роззяв рота, а я зійду на пагорбок, розженуся і сам ускочу тобі в рота.

— Спасибі за пораду, — сказав вовк, — так і зробимо.

Став він край видолинка, роззя­вив рота і чекає. А баран вибіг на пагор­бок, розіпнався та—трах!—рогами вовка в голову. Аж іскри посипалися в того з очей, світ йому затьмарився. 

Очухався вовк, повертів головою та й гомонить сам до себе:

— Цікаво: з’їв я його чи ні?

А тим часом косар кінчив роботу та їде додому. Почув він вовкові слова і каже:

— З’їсти-то не з’їв, а легкого хліба спробував.