…Влітку, у самий розпал літа людина, власне, втягується в природне буття. Від весни до літа буття природи стає все більш рухливим, внутрішньо більш насиченим, і сама людина всім своїм єством вплітається в це природне буття. Можна сказати так: у апогеї літнього часу людина переживає своєрідну природну свідомість. Упродовж весни вона стає, якщо має необхідне для цього почуття і відчуття, єдиною з усім, що проростає, пускає пагони. Вона цвіте разом із квіткою, проростає і плодоносить разом із рослиною, вона входить у все, що існує й живе навколо. Тим самим людина поширює своє буття над буттям природи, так виникає вид природної свідомості…

…В літню спеку саме природна свідомість є найвищим у людині, і це так необхідно Всесвіту, що цей Всесвіт несе духовне назустріч людині, якщо тільки вона цього хоче. Так що ми, власне, можемо сказати: людина занурена в природу протягом літа. Але якщо вона має правильне відчуття цього, правильне почуття, тоді з природи, яка тче, назустріч їй виступає об’єктивна духовність. Тому до Іванова дня для свого людського належить шукати зовнішню, об’єктивну духовність. А вона є в природному бутті скрізь. Тільки зовні природа зростає й розпускає пагони та, можна сказати, є сплячою істотою, яка саме в силах сну черпає міць рослинного росту, яка утворює вид сонного природного буття. Але в цій сплячій природі людині, що має для цього почуття, розкривається духовне, яке тче й живе в природі кругом.

Насправді, якщо ми з духовною заглибленістю в душі і з проникливим зором підемо за природним буттям у розпалі літа, погляд наш опуститься до самих глибокостей землі. Ми виявимо, що гірські породи дужче, ніж у іншу пору року, несуть нам назустріч свою внутрішню силу утворення кришталів. Споглядаючи імаґінатівним зором глибини землі до Іванова дня маєш, по суті, ось таке враження: тут, унизу, щось живе та тче в кристалічних формах, в яких застигає тверде земне царство, знаходячи свою красу саме в кульмінації літа. Тут, унизу, до середини літа все утворюється з ліній, кутів і поверхонь. І якщо ми хочемо мати загальне враження, тоді це й буде саме-в-собі-затверділе буття земної кристалічної природи, що тче себе темно-синім.

Хоча такий малюнок, звичайно, може бути уривчастим й імаґінатівним, я дозволю собі зафіксувати для вас всю ситуацію на дошці (малюнок зверху). Отже, можна було б сказати: якщо опустити погляд донизу, то отримуєш враження ліній, але над усім розливається синь: і ця синява пронизана всюди лінями, які висвічують сріблом; так що тут всередині скрізь в синюватому є щось сріблясто-блискуче, що кристалізується (біле на малюнку). Земна природа немов хоче свої формотворчі сили винести нам назустріч у чудовій пластиці, проте в такій пластиці, яку не можливо побачити, як бачать зазвичай очима: відчуваєш себе розчиненим у цій пластиці природи, кожну лінію, що сяє сріблом, відчуваєш у собі. Відчуваєш себе людиною, яка прямо-таки виросла з синіх підоснов земного ґрунту, внутрішньо пронизаних силами, що йдуть від блискотливих сріблом кристалічних ліній. Все це відчуваєш як свою власну істоту. Але повернувшись до себе запитуєшся: як же діють ці сріблясті лінії кристалів, ці кришталеві хвилі в мені самому? Що ж це таке, що живе та тче в землі, живе й тче, сріблячи в синяві? І дізнаєшся: це космічна воля. Це коли погляд спрямовуєш донизу. А якщо погляд спрямувати вгору?

Поглянувши вгору, отримуєш враження поширення космічного розуму. У людині на сучасному ступені, як я це часто описував, розум поки що небагато чого вартий. Але в розпал літа, в висотах, з’являється відчуття, що всюди тче розум, але цей розум не окремих істот, а істот багатьох, що живуть один в одному й один з одним. Так що нагорі ми маємо поширення розуму, що тче, крізь який живе світло — таким чином, ми маємо пронизливо сяючий, ткаючий і живий розум (жовте на малюнку) як протилежність волі. Якщо внизу маєш таке почуття: «тут синій сутінок, тут все переживається тільки як сили», то вгорі маєш почуття: «тут, власне, все таке, що воно, будучи сприйнятим, просвічує, пронизує почуттям розуму того, хто може його сприймати».  Ось всередині цього сяючого ткання — я не можу це висловити інакше — з’являється образ…

…До Іванова дня перед нами з’являється, якщо я опишу це антропоморфно — адже все це, зрозуміло, описується лише приблизно, — надзвичайно серйозне обличчя, суворий Лик, який височиться, тепло сяючи із загального сяючого розуму (червона голова в жовтому). Складається таке враження, що цей образ будує свою світлову тілесність з цього сяючого розуму. А для того щоб цей образ в розпал літа зміг побудувати свою світлову тілесність, … елементарні духи земної сутності повинні піднятися. Підносячись, вони сполучаються нагорі з сяючим розумом. Цей сяйливий розум вбирає їх у себе. І з того, що там спалахує сяйвом, що світить і виблискує в променистому розумі, всередині усього цього втілюється образ — образ, про який мало деяке передчуття і давнє інстинктивне ясновидіння та який ми все ще можемо називати тим же ім’ям, яким називали його й у ті часи… Влітку в сяючому розумі постає Уриїл…

Сувора серйозність є у тому, що тут, із ткаючого сяйва збираючи в одне свою тілесність, виступає як представник космічних ткаючих сил літньої пори. Ми можемо спостерігати це й далі; спостерігати, як здійснюються в світлі діяння Уриїла — Уриїла, чий власний розум складається, по суті, із взаємних сил планет нашої планетної системи й підтримується завдяки впливу нерухомих зірок зодіаку, Уриїла, який у своєму власному мисленні береже світове мислення. Безпосереднє почуття при цьому таке: у вас, сяючих розумом літніх хмарах — в яких, нагорі, відображаються синіючі кристалічні утворення земного ґрунту, що знаходяться внизу, у той час як внизу в синіх кристалічних утвореннях земного ґрунту відображаються сяючі розумні хмарні утворення, — у вас, сяючих хмарних утвореннях, всередині вас з’являється в розпал літа імаґінативно сконцентрований, з суворим обличчям, світовий Розум. Діяння ж цього втіленого світового Розуму, цього втіленого космічного Інтелекту тчуться в світлі. Вони полягають у тому, що завдяки силі притягування, яка криється в цьому концентрованому світовому Інтелекті Уриїла, туди, нагору, проникають сили срібла (біле на малюнку); в тому, що в світлі цей Інтелект, також і внутрішньо сяючий, стає видимим з землі, він проявляється як поширення сонячного світла — світла, затужавілого до золотого блиску. При цьому виникає безпосереднє почуття: те сріблясте, що струмує знизу вгору, сприймається тим, що живе й тче тут, угорі, будучи пронизаним сонячним світлом. І срібло землі стає… (цей вираз, який я використовую, цілком правильний) космічно-алхімічно перетворюється вгорі в космічне золото, яке тут, нагорі, тче й живе. Відбувається постійне іскристе викидання срібного блиску вгору, і нагорі — постійне перетворення срібного блиску в золотий…

…Ми маємо говорити про дух, який скрізь протканий матерією, а саме сріблом та золотом. Звісно, ви не повинні уявляти все це грубо, ви повинні уявляти собі дію срібла та золота у витонченому стані. І тоді виникає враження, як ніби все це є, власне кажучи, своєрідним тлом, як наче все це є космічним діянням світла, це світлове діяння Уриїла. Адже маєш чітке враження від цієї постаті Уриїла. Відчуваєш чітко його погляд. Виникає глибоке прагнення зрозуміти цей дивовижний, донизу спрямований погляд. Отримуєш враження, що треба знайти, що ж означає цей погляд. І тільки тоді вдається проникнути в те, що він означає, коли людина самостійно навчається прозрівати духовно ще глибше, прозрівати синіючі, срібні глибини літнього земного ґрунту. Тут, навколо цих сяючих сріблом, кристалічних променів, тчуться, стаючи на перешкоді, утворення, які то стягуються, то знову розчиняються.

При такому погляді виявляється, що це людські помилки (вид їх різний для кожної людини), помилки, які тут, внизу, контрастно виділяються на тлі правильних упорядкованих природних кристалічних утворень. Ось на цей-то контраст між природною кришталевістю, у всій її правильній красі, та людськими помилками, натканими поверх неї, і спрямований вимогливий погляд Уриїла… Із суворого погляду Уриїла отримуєш враження: природне переплетено з моральним. Отут моральний світовий устрій виступає не тільки як абстрактний імпульс в нас самих, коли ми зазвичай, розглядаючи природне буття, не запитуємо: чи живе моральне в зростанні рослин? чи живе моральне в кристалізації? – але тепер ми бачимо, як також і в природі сплітаються разом в середині літа людські помилки та впорядкована, послідовна в собі, консолідована в собі природна кристалізація.

І з іншого боку, людська чеснота, людська ґрунтовність, сходить нагору разом із срібними лініями та проявляється у вигляді хмар, що огортають Уриїла (червоне), в сяючий розум вступає людська чеснота, вона вступає у формі художніх творів — в скульптурах хмар. Можна вдивлятися не тільки в дуже серйозні, що стають суворими при погляді в земні глибини, очі лику Уриїла, але можна також вдивлятися в те, що є важливим застереженням, — це крилоподібні руки або рукоподібні крила, що діють як жест Уриїла, який підводить людський рід до того, що я міг би назвати історичною совістю. Тут, в середині літа, з’являється історична совість, яка особливо в сучасності розвинена вкрай слабко. Вона з’являється у застережливому жесті Уриїла. Зрозуміло, ви повинні уявляти собі все це як імаґінацію…

…Коли ж отримуєш враження про зв’язок, що існує, з одного боку, між моральністю людини і кристалічними формами, які перебувають унизу, та, з іншого боку, людськими чеснотами, сяючими у всій красі нагорі, коли робиш цей зв’язок людини своїм внутрішнім переживанням, тоді-то й з’являється імаґінація Іванова дня.

Як свого роду довершення з’являється тоді така картина, що постає перед духовним оком спостерігача: вгорі — голуб (біле), освітлений силою очей Уриїла. Те, що внизу є сріблистою синявою, що являє собою глибини землі, пов’язані з людською безладністю та помилками, збирається в образ, складається в образ Матері-Землі (синє), неважливо, назвете ви її Деметрою або Марією. Так що, направивши погляд униз, робиш, по суті, не що інше, як об’єднуєш, користуючись імаґінацією, всі таємниці глибин в те, що є речовинною Матерією-Матір’ю всього буття. Концентруючись же вгорі, у текучому образі сприймаєш все, що є Духом-Отцем усього оточуючого нас буття. І тоді споглядаєш результат спільного діяння Духа-Отця і Матері-Матерії (Stoffmutter), те, що так прекрасно поєднує в собі звучання дії срібла Землі та дії небесного золота: син між Отцем і Матір’ю. Так в цій імаґінації виступає Трійця, яка, власне, і є імаґінацією Іванова дня. І в основі цього Уриїл — провидець, який творить, застерігає та попереджає…

…Отут варто було б подумати над тим, як все, що я описав вам, могло б у відповідній художній формі знайти своє вираження в образотворчому мистецтві…

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №2, 2012 р.