Тіурі напружився і повернувся до вікна. Нічого не видно – навіть тіні, можна було подумати, що йому це причулося. А якщо не причулося! Не міг він зробити того, про що прохав цей голос. Навіть якби це було щось важливе й нагальне. Він сховав обличчя в долонях, намагаючись зосередитися, відкидаючи всі зайві думки.

Та він знову почув голос, дуже чітко, хоча це був просто шепіт:

– Заради Бога, відчиніть!

Схоже на благання про допомогу.

Тіурі зиркнув на друзів. Здавалося, вони нічого не чули. Але він же чув! «Заради Бога, відчиніть!»

Що робити? Не відчиняти ж двері… А раптом ця людина потребує допомоги, а якщо це утікач, який шукає притулку в церкві…

Тіурі знову прислухався. Тиша. Йому здавалося, голос ще звучить, і він знав, що ніколи цього не забуде. Чому це сталося саме зараз?! Чому саме він почув прохання про допомогу?! Йому не можна відповідати – але як він почуватиметься, якщо не відповість?!

Хлопець вагався. І раптом насмілився.

Повільно, насилу підвівшись (від тривалого стояння навколішках на холодній підлозі ноги задерев’яніли), попростував до дверей – уздовж стіни, повсякчас озираючись на друзів. Він не вірив, що вони щось помітили, чи все ж таки… Арман поглянув у бік Тіурі, проте Арман ніколи його не видасть.

Немовби вічність минула, перш ніж він дістався до притвору. Тіурі ще раз озирнувся на друзів, вівтар, щити над ним, яскраві вогники свічок, що тонули у напівмороці під низьким склепінням. Потім ступив крок до дверей і торкнувся ключа.

«Коли я відчиню двері, подумав Тіурі, – то порушу правила. І лицарем мені вже не бути».

Він повернув ключа, прочинив двері й визирнув назовні.

На порозі стояв чоловік, закутаний у довгу рясу з каптуром. Тіурі не бачив його обличчя: було занадто темно. Він прочинив двері ширше й мовчки очікував, що скаже незнайомець.

– Дякую тобі! – прошепотів той. Тіурі не відповів.

За мить незнайомець пошепки продовжив:

– Мені потрібна допомога, це справа життя і смерті! Тіурі знову промовчав, а незнайомець вів далі:

–Ти мені допоможеш?! Допоможеш?! Боже милий, чого ж ти мовчиш?! Чому не відповідаєш?!

– Чим я можу вам допомогти? – сердито прошепотів Тіурі. – Через вас я порушую правила, і завтра мене не посвятять у лицарі. – Чому ви приїхали саме сюди? Хіба ви не знаєте, що завтра посвята і я не маю права ні з ким говорити?!

– Знаю, – відповів незнайомець. – Тому саме сюди і прийшов.

– Ви мали їхати в інше місце, – сердився Тіурі. Через вас я порушую правила, і завтра мене не посвятять у лицарі.

– Вас неодмінно посвятять. Хіба лицар не мусить приходити на допомогу кожному, хто її потребує? Вийди з церкви – і я розповім, що треба зробити. Швидше, треба поспішати, не гаятимемо часу.

«Що ж, – подумав Тіурі. – Я порушив обітницю мовчання і відчинив двері, і, якщо тепер вийду з церкви, гірше вже не буде».

Незнайомець повів Тіурі вздовж церковної стіни. Рука його на дотик була кістлявою та зморщеною, як у старого.

«І голос старечий, – подумав Тіурі. – Хто б це міг бути?» Незнайомець зупинився біля маленької ніші.

Сховаймося тут, – прошепотів він, – говори тихіше, щоб ніхто нас не почув. Як тебе звати?

– Тіурі.

– Я довірюся тобі, Тіурі.

– Що сталося?

Незнайомець нахилився до нього й прошепотів:

– Маю листа, дуже важливого листа. Можна сказати, що благополуччя та безпека цілого королівства залежить від нього. Листа до короля Унаувена.

– Король Унаувен! Певна річ, Тіурі чув про нього. Він правив королівством, що на захід від Гір, його вважали шляхетним та справедливим королем.

– Листа треба доставити королю якнайшвидше.

– Ви хочете сказати… – почав, не вірячи власним вухам, Тіурі, та незнайомець перебив його.

– Лист королю доставить Чорний Лицар з Білим Щитом. Він зараз у трактирі Айкарвара, у лісі. Прошу тільки відвезти йому листа. Сам я не в змозі цього зробити: я старий, мене переслідують вороги.

– Чому б вам не попросити когось іншого? У місті чимало лицарів, серед них багато таких, кому можна довіритись.

– Я не можу звернутися до жодного з них – усі вони надто помітні. Хіба я не сказав тобі? Ми оточені ворогами. Місто переповнене шпигунами, вони хочуть знайти та викрасти цього листа. Не можу я шукати допомоги в лицаря, якого всі знають. Мені потрібен той, кого ніхто не знає, ніхто не помітить. Я шукаю справжнього лицаря, який ще не встиг прославитися. Мені потрібен саме ти: тебе вважають гідним посвяти у лицарі, але твої славетні справи ще попереду!

Заперечити було важко. Юнак намагався розгледіти обличчя незнайомця, але не зміг.

– Цей лист насправді дуже важливий? – запитав він.

– Надзвичайно. Не вагайся, – наполягав незнайомець, і голос його затремтів, – не можна гаяти часу. За церквою на лузі пасеться кінь, візьми його й дістанешся трактиру години за три, а можливо, й раніше, якщо поквапишся. Зараз чверть на другу, до сьомої, коли за вами прийдуть, щоб відвести до короля Дагонаута, ти встигнеш повернутися. Будь ласка, зроби це!

Тіурі відчув, що не може відмовити старому. Правила, яких мусить дотримуватися лицар, звісно, дуже важливі, але цей заклик про допомогу був ще важливішим!

– Ну гаразд, – погодився він. – Я зроблю це. – Давайте мені листа та поясніть, як знайти трактир.

– Дякую, – видихнув незнайомець і прошепотів:

«Трактир Айкарвара. Знаєш мисливський будиночок короля Дагонаута? За ним – вузька стежина на північний захід. Вона приведе тебе на галявину. Там дорога розгалужується. Поїдеш ліворуч – і дістанешся прямісінько до трактиру. Дай слово лицаря берегти листа як зіницю ока та не віддавати нікому, окрім Чорного Лицаря з Білим Щитом».

– Я ще не лицар, – заперечив Тіурі, – проте, якби був ним, присягнув би честю лицаря.

– Гаразд. Якщо хто-небудь намагатиметься відібрати листа, знищ його негайно, але роби це лише в крайньому разі. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Та добре запам’ятай: коли зустрінеш Чорного Лицаря з Білим Щитом, спитай його: «Чому ваш щит білий?» А він має відповісти: «Тому, що білий містить усі кольори» і спитає тебе: «Звідки ти прибув?» А ти відповіси: «Я приїхав здалеку». Тільки тоді можна віддати йому листа.

– Пароль! – пробурмотів Тіурі.

– Так, пароль. Зрозумів, що слід робити?

– Так, пане. Давайте листа.

– І ще одне. Будь обережним, дивися, чи не стежать за тобою. Ось лист, бережи його.

Хлопець узяв листа. Це був маленький плаский папірець. Тіурі відчув пальцями воскову печатку й обережно сховав його на грудях, під сорочку.

– Не загубиш? – спитав незнайомець.

– Ні, так надійніше. Незнайомець потиснув йому руки.

– Поквапся, і нехай Господь благословить тебе!

Він відпустив руки юнака, пішов геть і незабаром зник з очей.

Тіурі трохи зачекав і безшумно рушив у протилежному напрямку. Глянувши на ледь освітлені вікна церкви, де залишилися його друзі, він подумав, що мусить поспішати – тож, не гаючи часу, пішов шукати той луг, де, за словами незнайомця, мав стояти кінь.

Так розпочинається захоплива історія юнака Тіурі. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися. Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу, екранізовано американською студією Netflix. 

Замовити книгу українською можна за посиланням.