Це було тоді, коли Господь створив небо і землю, сонце, місяць і зірки, тварин і рослини. Кожному ново му творінню Творець одразу давав назву, яка назавжди залишалася за тим, кому вона давалася.

Багато збереглося оповідей про той час; якби ми знали все, що тоді відбулося, нічого не було б у світі не зрозумілого, нез’ясовного, все було б зрозуміло і просто для кожного.

Відомо, наприклад, що саме в той день, коли Господь розфарбовував у райському саду птахів, у Нього скінчилися всі фарби, і бідний щиглик залишився б нерозфарбованим, якби Творець не витер об його пір’ячко всі свої пензлі. Тоді ж сталося, що осел одержав свої довгі вуха. Він ніяк не міг запам’ятати власного імені та тричі повертався до Господа й питав, як його звуть. Господові набридло повторювати ослові одне й те саме кілька разів, Він узяв осла за обидва вуха і сказав голосно:

— Твоє ім’я — осел, осел, осел!

І злегка потягнув за вуха, через що обидва вуха негайно виросли, щоб осел краще чув і запам’ятовував те, що йому кажуть.

Тоді ж і на бджолу Господь наклав покарання. Щойно була створена бджола, вона полетіла по райському саду й заходилася збирати з прекрасних квітів запашний солодкий мед. Люди й тварини відчували пах меду, їм захотілося покуштувати його. Але бджола ні з ким не хотіла ділитися своїм взятком і отруйним жалом відганяла всіх від стільників.

Господь помітив жорстокість і жадібність бджоли, гукнув її та сказав:

— Я дав тобі щасливий дар — збирати мед, що солодшого за нього на землі нема. Але я не давав тобі права самій ласувати й шкодити своїм ближнім. Запам’ятай гарненько, що Я скажу: якщо когось штрикнеш своїм жалом, то помреш.

Тоді ж сталося, що цвіркун засліп, а мурашка втратила крила, і багато інших чудових речей, що їх годі перелічити!

Цілий день труждався Господь, створюючи все нові й нові творіння, даруючи їм життя; і надвечір спала Господові думка створити маленьку, зовсім сіру пташку.

— Твоє ім’я — малинівка! — сказав Господь, садовлячи пташку на відкриту долоню, і відпустив летіти.

Маленька пташка весело й радісно злетіла вгору й полетіла по райському саду. Назустріч їй траплялися чарівні пташки з різноколірним пір’ям, і їй закортіло помилуватися собою.

Вона тут-таки спустилася й зазирнула в свічадо плеса. Собі на подив, пташка побачила, що вона вся сіра — хоча б одна червона плямочка була. Марно крутилася вона навсібіч, витягала шийку, вдивлялася у свічадо озера — однаково всі пір’їнки сірі.

Тоді полетіла пташка назад, до Творця. Господь, як і перед тим, сидів у райському саду, милосердний і ласкавий; з рук Його вилітали розкішні строкаті метелики, над Ним витали жучки й бабки, голуби мирно сиділи на плечах Владики, а з землі зростали навколо кущі чудових запашних троянд, сніжно-білих лілій і скромні кущики стокроток.

Серце пташки скинулося від страху, коли вона здалека побачила Господа; але вона не завернула назад, полетіла просто до Нього і, покружлявши над Його головою, опустилася Йому на руку. Господь прихильно запитав пташку:

— Нащо ти повернулася?

— Я хотіла Тебе спитати про одну річ, — боязко від повіла пташинка.

— Що ж ти хотіла б знати? — поцікавився Творець.

— Ти назвав мене малинівкою, — збентежено почала пташка, — а в мене немає жодної малинової пір’їнки. Я вся сіра, від дзьоба до хвостика. Чому Ти мене так назвав?

І пташка з тугою й довір’ям поглянула своїми чорними вічками в очі Господа. Вона побачила довкола ясно-червоних фазанів із золотавим полиском, папуг з яскраво-червоними шийками, півнів з червоними гребінцями, метеликів з червонуватими крильцями, золотаво-черво них рибок і безліч яскраво-червоних троянд. І пташка по думала, що було б достатньо однієї краплі червоної фарби, щоб пофарбувати їй маленькі груди, і вона стала б чарівною, гарною пташкою, і її ім’я «малинівка» було б доречним.

— Чому Ти назвав мене малинівкою? — перепитала пташка, бо Господь не відповів їй за першим разом.

Вона думала, що Господь відразу скаже: «Ох, люба пташко, що Я накоїв! Зовсім забув розфарбувати твоє пір’ячко! Стривай, зараз виправлю помилку!».

Але Господь усміхнувся і сказав:

— Я назвав тебе малинівкою, так ти й називатимешся.

Але ти сама маєш заслужити червоні пір’їнки на грудях.

Він знову підняв руку й пустив пташку летіти в невідомий світ. У задумі й журбі літала малинівка по райському саду. «Що можу я зробити, чим можу заслужити червоні пір’їнки?» — сумно думала вона. Їй так хотілося, щоб грудки стали малиновими, і пташка вирішила звити гніздо в кущі шипшини: ніби сподівалася, що ясно-червона пелюстка прилипне до шийки й пофарбує пір’їнки на грудях.

Минуло безліч днів від того великого, найщасливішого дня на землі, коли Господь створив усе живе.

І люди, і тварини давно покинули рай і розселилися по всій землі. Люди навчилися обробляти землю, перепливати моря, будувати могутні міста з пишними храмами, багаті житла, носили дорогий одяг.

Настав день, що назавжди залишиться в пам’яті людей.

Рано-вранці сиділа малинівка на голому горбі біля єрусалимських мурів і співала своїм пташенятам пісню. Крихітні голівки пташенят визирали з гнізда в кущі шипшини.

Малинівка переповідала своїм писклятам про чудовий день, в який були створені всі птахи, і про те, як Господь назвав одну з пташок малинівкою й що заповідав

їй: кожна малинівка, починаючи з тієї, що створив Господь у райському саду, передавала своїм пташенятам цю сумну історію.

— Подумайте, — сумно закінчила матір свою розповідь, — минуло стільки років, скільки троянд квітнуло за ці роки, безліч пташок вилупилося з яєчок, — усіх і не перелічити, — а бідна малинівка досі — скромненька сіренька пташка, їй не вдалося заслужити червоної барви на груди!..

Пташенята з увагою слухали пісню матері.

Коли во на закінчила, одне з них запитало, чи робили щось малинівки, які жили раніше за них, аби заслужити цю на городу.

— Усі ми старалися, — відповіла стара малинівка, — але досі нікому це не вдалося. Найперша малинівка, що жила в раю, незабаром полюбила іншу пташку так палко, що відчула, ніби вогонь запалився в грудях. «Я знаю, — подумала вона, — на що чекає від мене Творець: Він хоче, щоб я так гаряче любила, щоб вогонь любові відбився на моїх грудях і пофарбував пір’їнки в червоний колір». Але її мрії були марні. Жодній малинівці не вдалося досі заслужити цю нагороду, не вдасться й вам.

Пташенята зажурилися; їм було шкода розлучитися з мрією про червоні груди, які зробили б їх такими чепурними!

Тужний писк почувся з гнізда.

— Ми довго сподівалися на гарний голос, — знову почала стара малинівка. — Ще райська малинівка співала так, що  захват натхнення охоплював усю її істоту. «Пісня! Ось чим заслужу я нагороду від Творця», — мріяла вона. Але і піснею не вдалося їй, як і всім іншим малинівкам, заслужити нагороду Господа, не вдасться і вам…

Знову почулося з гнізда сумне цвірінчання, схоже на пхикання.

— Ми сподівалися на нашу мужність і відвагу, — продовжувала стара малинівка. — Перша малинівка, що жила в раю, не раз ставала до боротьби з птахами, набагато сильнішими за неї, і груди її спалахували захватом відваги. «Ой! — думала вона. — Мої пір’їнки, либонь, мають забарвитися полум’ям поривання й відваги, які я почуваю, коли лечу битися». Але вона помилилася і не заслужила нагороди, як не заслужите й ви.

Пташенята пищали і нарікали, вони були вельми засмучені, що не матимуть чарівних червоних пір’їнок; вони зацвірінчали, що все-таки спробують — раптом пощастить, але мати взялася переконувати, що не варта справа заходу. Як можуть вони сподіватися заслужити велику нагороду, коли стільком поколінням маинівок це не вдалося? Чим вони можуть проявити себе, як не умінням любити, мистецтвом боротися і співати? Що можуть…

Стара малинівка раптом урвала мову: з брами Єрусалима з’я вився натовп людей і почав братися на гору, на вершині якої було гніздо малинівки.

Тут були і вершники на баских конях, і вояки з довгими списами, кати з молотами, священнослужителі, судді, жінки і безліч ловиґав, пожадливих до всіляких видовищ.

Маленька сіра пташка тремтіла від страху й сиділа на краю гнізда; вона з жахом чекала, що ось-ось натовп зімне кущ шипшини та розчавить її пташенят.

— Будьте обережні! Не туліться одне до одного! Не пищіть, стуліть дзьоби, щоб вас не було чутно! — дбайливо щебетала налякана мати. — Сховайтеся глибше: кінь може зачепити гніздо копитом! Ой, якби звернув трохи вбік цей вояк у важких сандалях!

Раптом пташка замовкла. Вона ніби відразу забула про небезпеки, що зусібіч загрожували дітям. За мить вона кинулася в гніздо, вмостилася глибше, розпростала крила, накривши пташенят:

— Це жахливо! — мовила вона. — Я не хочу, щоб ви бачили, як розпинатимуть трьох засуджених!

Вона принишкла, і писклята, сховавшись попід крилами, не бачили навіть сонячного світла; до них долинали удари сокир, гук, плач і ремство натовпу. Малинівка широко розкритими від жаху очима спо стерігала, як повершувалася страта. Вона не могла відірвати погляд від нещасних засуджених:

 «Які жорстокі люди! — думала пташка. — Мало то го, що вони засудили цих нещасних на страшні муки розпинання, вони ще поклали на Одного з них вінок з колючої тернини! Я бачу, як терня уїлося Йому в чоло і струмує кров Йому по обличчі. Невже цей Чоловік скоїв щось лихе? Він такий прекрасний, Його погляд ласкавий і покірливий, попри страшні муки; Його не можна не полюбити з першого погляду. Мені нестерпно дивитися на Його терпіння, ніби гостра стріла пронизує моє серце!»

Дедалі більший жаль охоплював малинівку, коли вона вдивлялася в Страдника в терновому вінку. «Бувши братом-орлом, — думала пташка, — я повитягала б могутнім дзьобом цвяхи з Його рук і ніг та ударами крил розігнала б усіх, хто наважився завдати Йому болю!»

Вона бачила, як кров струмувала з-під гострих шпичаків, і серце малинівки стискалося від болю й співчуття. Нарешті, їй стало нестерпним спокійно сидіти в гнізді.

«Хоч я і мала, і слабка, — вирішила пташка, — проте я мушу спробувати чимось полегшити терпіння цієї Людини».

Вона вилетіла з гнізда і почала кружлятися над головою Розіпнутого в терновому вінку. Вона довго літала навколо, не наважуючись наблизитися до Чоловіка, бо завжди боялася людей. Нарешті, вона зважилася і підлетіла ближче до хреста…

Одне терня особливо глибоко в’їлося в чоло й завдавало Страдникові лютого болю. Малинівка швидко схопила дзьобом це терня й витягла його.

Коли малинівка витягувала терня, крапля крові Розіпнутого бризнула на шийку пташки. Крихітна ясно-червона плямка почала швидко ширитися й пофарбувала всі пір’їнки на грудях малинівки.

Коли малинівка повернулася до гнізда, пташенята здалека закричали їй:

— Твої груди стали червоними! Пір’їнки на ній яскравіші, ніж пелюстки троянди!

— Це тільки крапелька крові з чола Розіпнутого, — заперечила малинівка. — Вона зникне, тільки-но я покупаюся в струмочку.

Але скільки не купалася малинівка в чистій воді, малинові пір’їнки на її грудях не змивалися й не бліднули. Коли виросли її пташенята, вона побачила, що і їхні груди полум’яніють червоним блиском, як і в кожної малинівки, що живе сьогодні.

Вперше опубліковано в електронному журналі “Дитина Вальдорф+” №1, 2012 г.