Вся будова дошкільної вальдорфської педагогіки спирається на наступне твердження антропософії: навчання і виховання людини до семи років відбувається через наслідування. Це не догма, а спостереження, яке для людини, що має досвід спілкування з маленькою дитиною, з першого погляду стає очевидним і не потребує надто глибоких доказів (мета науки про людину – не накопичувати відсторонені від життя понятійні твердження, а дати поштовх самостійно пересвідчитися в їхній істинності шляхом уважного спостереження та через самоаналіз). Прийнявши вищенаведену тезу за аксіому, педагог отримує чітке керівництво до дії, і якщо природним (а отже, найбільш продуктивним) для маленької дитини є навчання через наслідування, то необхідно лише створити всі умови для того, щоб її оточення стало позитивним зразком для наслідування. Усі ж спроби навчати дитину іншим чином (повчанням, настановою – тобто апеляцією до свідомості, – наказом, примусом, «батогом» чи «медяником») не лише недоцільні, а й шкідливі для здоров’я, як і все протиприродне. До оточення дитини належать: люди (батьки, вихователі, інші діти) з власними вчинками, почуттями, думками, мовою; предмети зі своїми фізичними властивостями – матеріалом, формою, кольором; простір, в якому перебуває дитина (кімната, ігровий майданчик, ліс, вулиця), з різною кількістю світла, тепла, з власним рельєфом, запахом, порядком розташування предметів. Серед усього цього розмаїття світу дитина виступає як один-єдиний орган відчуття – вона всім єством реагує на будь-які прояви зовнішнього середовища: на тепло чи холод, на інтонацію і силу голосу людей, на казковий образ чи колір ляльки. І всі ці дитячі враження й пов’язані з ними емоції (радість, спокій, стрес) глибоко закарбовуються в фізичному й душевному стані дитини. Наприклад, страх, тривожність, агресія в ранньому дитинстві пригальмовують розвиток фізичних органів, які саме в цей період активно формуються. Ослаблені органи стають причиною безлічі внутрішніх хвороб у дорослому віці. І мало хто здогадується, що коріння цих хвороб – у неправильному вихованні.
З одного боку, дитина безмежно довіряє світові, любить його, з іншого – вона нічого в ньому не вирішує. Оточення дитини є справою турботи (або не-турботи) дорослих. Це вони вирішують – чи дозволити дивитися телевізор, чи купити жувальну гумку, «тамагочі» або комп’ютер, чи навчати дитину основам менеджменту з чотирьох років, чи заспівати колискову, чи піти на прогулянку до лісу тощо. Знання про те, яким чином прояви зовнішнього оточення впливають на внутрішні процеси, можуть допомогти дорослим згармонізувати розвиток дитини, а отже, сприяти розкриттю її потенційних сил і здібностей. Згодом це допоможе вже дорослий людині якнайповніше реалізувати себе у світі, здійснити все те, заради чого вона прийшла на цю Землю.
Казка в дитячому садку
Колись кожен з нас був королем чи принцесою, воїном-переможцем або чарівною феєю. Всі ми ставали героями вигаданих історій, в яких лицар на білому коні безстрашно визволяє прекрасну дівчину із зачарованого замку чи драконового лігва. Дитина потребує казки і тому має на неї право.
У дитячому садку казка починається з дверей. Як цікаво зайти до кімнати не через офіційний буденний вхід, а сходами казкового ґанку з дерев’яним дахом і незвичайної форми дверима, крізь веселе жовте скельце яких можна зазирнути досередини (можливо, це ґанок будиночка Білосніжки або Червоної Шапочки?). А якщо ти все-таки наважишся відчинити двері, то одразу потрапиш у маленький світлий з привітним віконечком передпокій, де тебе зустрінуть казкові птахи, квіти і трави – ти вже у казці. Прочини наступні двері – і вона привітає тебе ніжним, срібним переливом дзвоників:
«Доброго ранку! Сьогодні на тебе чекає чудовий день з новими знахідками і відкриттями. Хай щастить» і казка зримо чи незримо супроводжуватиме тебе: небо, сонце, птахи, дерева розповідатимуть про себе, маленькі гномики і янголятка радо пограються з тобою, а вихователь обов’язково розкаже нову казкову історію. Вона протягом тижня житиме в кімнаті, щоб добре запізнатися з тобою, стати знайомою і близькою, щоб ти серцем відчув її живу мову, її світлі образи, а, можливо, і сам оповів би її мамі або сестричці. І колись ця казка оживе. Вона розташується на невеличкому дерев’яному столику, що накритий легкою прозорою тканиною. Ось лунає знайома пісенька – казка починається. Тканина обережно зникає, і перед очима – чарівний ліс, хатинка або замок, де живуть герої. Тепер ти можеш не лише уявити їх, а й побачити.
На перший погляд, розказати казку просто. Але варто один раз спробувати, і зрозумієш, що для цього потрібен неабиякий талант і, без перебільшення, місяці тренувань. Адже в дитячому садку казку ніколи не читають – вона має бути глибоко осмислена і відчута душею вихователя, а відтак, в оповіді, донесеною до дитини – лише тоді казка сприятиме розвитку дитячої душі.
Мова вихователя – це теж зразок для наслідування, а казка для найменших має власні оповідні закони. Юля (одна з виховательок) розповідає її спокійним, рівним голосом, без зайвого драматизму, адже казка – не драматичний твір, а епос, в якому звучить давнина. Мова казки жива, сповнена цілющими для душі образами, народними висловами, легким гумором, які так полюбляють діти і тому швидко їх схоплюють. Найважливішим для малюка є дія, рух. Тому казка у виконанні Юлі стає динамічною, кожне наступне речення – новий крок до розкриття дії. Яскраві деталі потрібні лише для того, щоб захопити дитину, і їх небагато.
Після щасливого закінчення чарівний ліс знову ховається під прозорим шлейфом, лунає пісня.
Ще кілька хвилин казка тихо звучить у повітрі й дитячих серцях (до речі, традиційні оплески в даному випадку небажані – вони грубо порушують гармонію, створену під час оповіді, руйнують цілющу для дитини атмосферу спокою і роблять казку штучною, нереальною). Казка скінчилася, але вона знову з’явиться у вільній дитячій грі – принцесою чи лицарем стати так просто: варто лише накинути чарівний плащ з кольорової хустини, або одягти золоту корону – і вона знову тут. А ще її можна намалювати, скласти про неї пісеньку або вигадати свій кінець. Казка стала ще одним кроком у розвитку фантазії. Фантазії, яка після семи років перетвориться в живе, і творче мислення. Немов у казці.
Значення ритмів
Весь світ, окрім людини,
є загадкою,
справжньою світовою загадкою,
а сама людина – її розгадкою.
Рудольф Штайнер
Людина є частиною космосу, а водночас і справжнім маленьким космосом, в якому живуть і діють макрокосмічні закони. Одним із них є закон повторюваності – ритмічність. Як частинка природи, людське тіло, незалежно від свідомості його носія, прагне зберегти в собі природний ритм доби, тижня, місячного циклу, року, семиріччя – лише тоді воно залишатиметься здоровим. Дотримання ритмічності в житті є однією з форм допомоги природним силам організму, і особливо актуальним це стає в перші сім років дитини – у час активного формування органів її тіла. Саме тому в побудові, офіційно кажучи, виховної програми вальдорфського дитсадка врахування природних ритмів є принциповим.
Отже, ритм дня дитячої групи будується за аналогією до процесу дихання – де є «вдих», там повинен бути і «видих» – і навпаки. Це означає, що в першій половині дня дитина орієнтована на активне сприйнятгя всього, що надсилає їй світ – нові враження, немов повітря «вдихаються» дитячим організмом. Пообідній сон можна порівняти з паузою під час дихання – в ньому дитина відновлює сили і душевно переробляє отримані враження. Після сну вона готова реалізуватися у власній творчій діяльності, образно кажучи, принести світові себе, звільнитись від вражень, трансформуючи їх у власні дії, «видихнути». І наступного ранку знову глибоко «вдихнути» світ. Через це Юля організовує заняття відповідно. Вранці – традиційне ранкове коло, мистецькі заняття, райген, «пальчикові» ігри, казка. І хоча ініціатором у цих видах діяльності виступає дорослий, завдяки зазначеній ранковій активності, діти займаються із задоволенням і без жодного примусу. У пообідній час «паном» своєї діяльності стає дитина – адже до самого приходу батьків триває вільна гра у приміщенні або на подвір’ї. Тепер вихователь відходить на задній план – не втручається у гру. Він вибирає для себе якесь корисне заняття – шиття, вишивання, розчісування вовни або викладання вовняної картини сезону, а можливо, догляд за рослинами. Хтось із малюків теж захоче шити чи копати – спрацьовує принцип наслідування.
Тиждень теж має власний ритм. У понеділок – заняття живописом (рослинна акварель на мокрому папері), у вівторок – ліплення з кольорового воску. Середа – день випікання печива, четвер – день занять з евритмії (специфічного вальдорфського мистецтва руху). І, нарешті, в п’ятницю – веселі ігри та забави, але вже німецькою мовою.
Ну, а змістом занять керує річний ритм. Весь дитсадківський рік складається з сезонних періодів, так званих епох. Є епоха Урожаю, епоха Михаїла, епоха Адвенту і Різдва, епоха Зимових ігор, епоха Зустрічі весни. Кожна з них має особливі пісні, казки, традиції оформлення кімнати, свій райген (хоровод), тобто пов’язану одним сюжетом гру в колі з рухами і піснями. Зі зміною епохи змінюється і стіл сезону. А «епохальною» кульмінацією є Свято, організація якого – справжнє мистецтво. Свято стає визначною подією не лише для кожної дитини, а й для батьків, що частенько є гостями на таких торжествах. Адже справжнє свято не має вікових кордонів, і в кожному з нас завжди живе дитина.
Те, що одну й ту ж казку розказують кілька днів поспіль, або той факт, що перед початком нової діяльності звучить традиційна ритуальна пісенька, присвячена миттю рук, трапезі, прибиранню іграшок чи прогулянці, – також пояснюється користю ритмічних повторів. З іншого боку, тихі звуки знайомої мелодії здатні привернути увагу дітей з не меншим успіхом, ніж зайве напруження голосу та емоцій вихователя.
здоров'я
Мандрівка довжиною в дитинство
Людина є частиною космосу, а водночас і справжнім маленьким космосом, в якому живуть і діють макрокосмічні закони