Чи існують в світі батьки, які не бажають своїй дитині найкращого? Щоб досягнути цієї доброї мети, вони поспішають дати їй якомога більше знань і якомога раніше. У подруги дочка в чотири роки рахує до ста! А сусідський хлопчик у п’ять років займається з репетитором, щоб вступити до престижного ліцею. А племінник-першокласник не лише розв’язує задачки на кілька дій, але навіть знає, що таке «парламент»! В душі спалахує сигнал тривоги: «Ми відстаємо!». І з’являється бажання терміново шукати гуртки і курси, закуповуватися прописами і букварями.

Але ось ми приходимо до нашого улюбленого садочка. Де діти не знають, що таке «парламент», але знають багато прекрасних пісеньок, не вміють розв’язувати задачки, але вміють показувати казки, не пишуть у прописах, але дивовижно малюють. Ми зустрічаємо наших чудових вихователів і на серці стає тепліше й спокійніше. І нам уже шкода сусідської дитини, що може прочитати 60 слів за хвилину, але малює самих лише черепашок-ніндзя.

А потім ми знову зустрічаємося з друзями, які запитують:

— Ви возите свою дитину так далеко, напевне, там її багато чого навчають?

І дивуються:

— Що? Ані читати, ані писати? І що ви собі думаєте?

І знову прокидається в душі хробачок тривоги.

Не треба засуджувати нашу «моральну нестійкість», адже ми — не вальдорфські учителі й вихователі, ми звичайні батьки-«прихильники» цих прекрасних ідей. Ми всім серцем з вальдорфською педагогікою, але вечорами вчимо свою дитину читати. Бо складно, ой, як складно відмовитися відразу від усіх традиційних поглядів.

І в пошуках самозаспокоєння ми кидаємося до батьків вальдорфських першокласників і запитуємо: «Ну, як?». Палко прагнучи почути щось на зразок: «Чудово! Моя дитина багато чого навчилася, дуже змінилася!».

Але у відповідь чуємо:

— Ще нічого сказати не можу. Вдома вони нічого не роблять, а в класі, судячи з розмов, в основному грають.

І стає ясно, що у мами сьогоднішнього першокласника стільки ж сумнівів у душі, скільки і в мене, мами майбутнього.

І не лише ми є такими нерішучими. Окрім нас, у садочку є батьки, які ще не можуть вирішити, до якої школи віддати своїх дітей. А ми вже зробили вибір на користь вальдорфської школи. Дорогі наші дитячі садівниці, наші майбутні вчителі! Незважаючи на свої тривоги, ми дуже раді, що доля нам подарувала зустріч із цією чарівною педагогікою.

Страшно, дуже страшно приймати рішення, від яких залежить доля твоєї дитини. Одна справа — рухатися в ногу з громадською думкою, інша — пірнати головою у щось нове. Добре батькам у Швейцарії, де такі школи працюють впродовж 80 років, де досвідчені вчителі випустили не один клас, де батьки можуть бачити шлях своєї дитини від першого класу до випускного.

— У крайньому випадку, ми завжди зможемо підготувати дитину і перевести до звичайної школи, — заспокоює нас бабуся.

Але виникає нове питання: як ми зрозуміємо, що настав цей «крайній випадок»? Якщо у другому класі вони так і не почнуть читати? Або якщо в третьому не навчаться писати? Як дізнатися, що твоя дитина отримує гідну освіту?

Ось які зануди ці батьки…

Нещодавно мама одного першокласника нарешті сказала:

— Я дуже задоволена. Син став так міркувати, так мислити!

На серці полегшало, але противний хробачок сумніву все ще вимагає чогось більш конкретного.

Впервые опубликовано в газете «Дитина»
№3(13),  2000