Якось давно посеред великого баштану жив маленький гарбуз. Він був дуже маленький, не більший за горіх. Але він не був гарбузеням, бо гарбузенята зелені, а він був пречудового жовтогарячого кольору – так само, як його великі брати й сестри. Але він був найменший гарбуз у світі. А ще він був найнещасніший гарбуз з усіх гарбузів на баштані.
– На Гелловін ви всі матимете добре свято, – жалівся він сусідам, – вас обов’язково обере хтось із дітей, щоб зробити Джека-Ліхтаря. А я такий маленький, що ніхто не зможе вирізати на мені обличчя, й ніхто не зможе вставити у мене свічку. Врешті, коли селяни прийдуть сюди – а вони ж бо ходять у важких чоботах – то навіть не помітять мене і розтопчуть. Не буде мені жодного Гелловіна.
Іншим гарбузам було дуже шкода, але нічим вони не могли зарадити.
Того разу селянин з двома синами прийшов на баштан оглянути ціле поле круглих, лискучих жовтогарячих гарбузів між темно-зеленими лозами та листям. Селянин сказав синам:
– Гарбузи дуже добре дозріли. Завтра ми повернемося, зберемо їх, покладемо на воза і повеземо до міста. Діти куплятимуть їх, забиратимуть по домівках та робитимуть Джекові Ліхтарі на Гелловін.
Тієї ночі усі гарбузи на баштані жваво обговорювали наступний день. Величезний дебелий гарбуз хвалився, що його, напевно, купить перший же щасливий хлопчик чи дівчинка. А трохи менший, миленький гарбуз заперечував: «Гадаю, діти швидше вподобають мене, бо мене легко буде нести додому».
Кожен хотів розповісти про свою мрію. Хтось мріяв мати вирізане веселе обличчя, хтось хотів бути жахаючим, а дехто навіть сподівався на сумну пику – просто заради забави.
Ніч ставала дедалі темнішою, над полем зійшов повний місяць, і врешті гарбузи постихали. Лише найменший гарбуз цілісіньку ніч дивився на прекрасну Місячну Пані, що сяяла високо в небі. Він промовляв до неї:
– Ми такі схожі, ти і я, ми обоє – круглі. Але ти така велика, така мудра, усі тебе так люблять, – а я надто маленький, і ніхто не любитиме мене.
Місячна Пані дивилася згори на маленького гарбуза і намагалася втішити його променями ніжного світла.
Перед світанком, коли місяць помандрував додому й ніч була найтемніша, маленький гарбуз побачив біля дальнього краю поля крихітний вогник. Вогник мерехтів і блимав, стрибаючи туди й сюди понад полем, зупиняючись та поспішаючи далі. Маленький гарбуз подумав, що це, мабуть, зірочка впала на землю, але не міг збагнути, що вона робить. Вогник наближався та, врешті, зупинився перед маленьким гарбузом. І гарбуз побачив, що це була зовсім не зірочка, а вогняна осіння фея, вбрана у золоте, жовтогаряче і пурпурове пломінь-листя, що танцює, мов вогонь, але не пече.

Вогняна осіння фея схилилася над гарбузом і вигукнула:
– Ага! Ось де він є – той самий гарбуз, якого я шукала! Решта гарбузів завеликі, аби я могла узяти додому для моїх діточок, а цей – те, що треба!
Коли вона зірвала гарбуз, його серце наповнилося радістю й щастям! Фея віднесла його до лісу, і там, біля коріння старого трухлявого дерева, безліч маленьких вогняних осінніх феєчок у захваті стрибали навколо нього з радості, що мають власного Гелловінського гарбуза. Вони узяли крихітні фейські ножички і вирізали на ньому веселе усміхнене обличчя. Тоді вони принесли крихітні фейські свічечки, що, палаючи, змінюють кольори з одного на інший, і запалили всередині нього світло. Так маленький гарбуз перетворився на веселий, сяючий Джеків Ліхтар.
А тоді всі вогняні осінні феї влаштували величезний бал, і було там безліч смаколиків, музики, танців і пісень. Отак найменший гарбуз мав найкраще свято Гелловіна з усіх.

Придбати книжку “Казки на осінь”