Звичайно, відмінностей багато, але є й щось спільне: наприклад, те, що на якомусь етапі кожен вчитель знаходить певну книгу, що стає для нього джерелом… чого? Інформації, роздумів, натхнення?.. Звісно тут вже події, що відбуваються з кожним вчителем, різняться. Хочеться прикладу? Будь ласка. Завдяки збігу обставин редакція має роздуми двох вчителів, що виникли на грунті читання однієї книги. І це не просто цікаво — підгледіти у шпарину на процес роботи вчителя. Сподіваємося, що ця низка матеріалів піде на користь іншим допитливим вчителям і стане джерелом… інформації? Роздумів? Натхнення? Що залишається в нас від того, що хтось написав, а ми прочитали?..

Шестимісячна дівчинка кокетливо  каже мені «Агу!» і ховає своє личко на плечі у мами. Це — запрошення до гри. Ми обидві переживаємо це однаково. Жест дитини, її інтонація, міміка, рухи — усе виникло із єдиного цільного єства, із єдиного пориву. Чи можна не зрозум іти цього душевного поруху, проявленого так цілісно? «Гуління» малюків, навіть їх перші слова, мабуть, можна повністю віднести до вигуків: адже слова «мама», «на», «дай» — це ж яскраво виражені почуття.

І лише з часом, коли мова дитини ускладнюється, ці слова перестають нести таке сильнее емоційне забарвлення. Тепер кожне слово перетворюється на незвідану землю, яку треба дослідити і якось користуватися нею. «Я тебе люблю, а ти мене люблиш?» — скільки таких милих незграбностей чує кожна мама від свого малюка! Діти неначе обмацують кожне слово, пробують його на смак, колір, повертаючи з боку на бік: «люблю, люблиш, люблить»… І це слово — наче цілісна сутність. Воно несе, перш за все, переживання дитини, а вже потім зміст. Діти чотирьох-п’яти років ще далекі від будь-яких абстрактних розмірковувань, і іменники для них — це ще власні імена. «Я бачив Дерево! Отакенне!». Це не просто дерево, а абсолютно конкретне Дерево — з дуплом і роздвоєною гілкою, яке росте отам на лузі. Дитина справді зустрілася з Деревом.

 І от приходить час іти в перший клас. І відкривається одна жахлива таємниця: що «дерево» — це не те велике, з дуплом, що росте на лузі, а — слово! І це слово складається з букв, а буква — то ж взагалі невідомо що! Зрозуміти її неможливо — її можна лише запам’ятати! Уявіть собі, що відбувається в душі дитини, яка проходить зараз через цей період свого життя. З одного боку — радість від нових відкриттів, з другого — ще один крок назад від цілісного світу. Як піднести дитині букву так, щоб зберегти це живе почуття мови, притаманне усім дітям? Адже буква — це, якоюсь мірою, об’єкт договору між людьми, коли конкретний звук ми зображуємо певним значком. Звичайно, можна зробити екскурс в історію і знайти першоджерело утворення сучасних букв. Наприклад, буква — далекий предок нашої літери А, вона називається «алеф», що означає образ бика. Та цей шлях навряд чи годиться для дітей шести- семи років. Їм поки що важко та нецікаво слідувати таким шляхом. Вони ще живуть образами казок, історій, віршів, і букви приходять до них у вигляді образів. Ці букви для дітей живі, вони ще довго розвиватимуться в їх душах після того, як діти познайомляться з остаточною формою букви та навчаться користуватися нею. З кожною буквою дитина відчуватиме свій особистий зв’язок подібно до того, як і кожен з нас відчуває себе пов’язаним з тим, що він одного разу глибоко пережив. Тут часто виникає питання: до чого усе це? Навіщо проходити такий довгий шлях? Адже кожна дитина у змозі просто запам’ятати форму букви і потім нею користуватися.

Таке спрощення призводить до того, що дитина все більше віддаляється від «душі мови» — від світу звуків, інтонацій. Це дуже збіднює мову, робить її скупою, невиразною. Як же можливо пов’язати звук, що несе в собі певну емоцію чи процес, з тією формою букви, якою ми користуємося? Як вдихнути життя в абстрактні знаки?

Учитель спочатку вслуховується у звук, намагаючись зрозум іти його характер, його «жест» (що з ним робити?), його сутність. І із цього «вслуховування» народжується слово, що має якнайточніше передати сутність звуку. Образ, який стоїть за цим словом, це перше, з чим знайомиться дитина. Наприклад, «паросток» — він живий, стрімко розгортається, радісний… На дошці з’являється малюнок, на якому вгадуються обриси букви. І от уже виникає її знайомий образ. Звичайно, діти і раніше зустрічали цю букву, а комусь вона вже добре знайома, але сьогодні вчитель дарує їй життя! Тепер зустріч із цим знаком схожа на зустріч із добре знайомим другом. Батьки учнів вальдорфсько ї школи часто стикаються з такою ситуацією: дитина приходить у перший клас, вже знаючи більшість букв, і раптом після двох-трьох місяців відвідування школи вона немовби «забуває» деякі з них. І на питання здивованих батьків відповідає: «Цю букву ми ще не проходили! ». ЇЇ і справді не існує для дитини, із цим значком вона ще не пов’язує себе жодним своїм порухом, жодним почуттям!

Ця робота над найдрібнішою одиницею мови — звуком і буквою — закладає фундамент для усіх подальших занять рідною мовою. Від того, наскільки точні образи було підібрано до букв, наскільки точно вони відповідають звукам, залежить те, як надалі дитина сприйматиме мову взагалі, її красу і образність. І правопис теж народжується із точного слухання та переживання сутності, яка стоїть за словом. Адже, погодьтеся, що «дуб» і «дуп» — то дві різні сутності.

Дитина починає писати раніше, аніж читати. І весь другий клас вона вправляється у письмі, виробляючи необхідні навички. Та ось діти досягають дев’ятирічного віку. Вони вже можуть працювати з граматикою, бо вже спроможні відсторонитися від навколишнього світу. Є я — і є те, що навколо мене. Ця нова властивість поширюється на викладання усіх предметів. Є мова, а в ній є окремі, схожі між собою слова. Вони утворюють велик і «сім’ї» слів — частини мови.  Є слово — цілісне, за ним стоїть образ; але якщо слово написане на дошці, то воно складається із букв, а слово вимовлене — із звуків. Як пов’язані вони одне з одним? Від частин мови ми знову повертаємося до букв та  звуків, але тепер вони постають перед нами у іншому вигляді. Фонетичний аналіз приносить багато сюрпризів — приголосні, які вимовляються, букви без звука, йотовані голосні… Це новий виток у розвитку дитини. У неї з’являється новий зв’язок з мовою. Цей зв’язок оновлюватиметься тепер щоепохи, з кожним роком відкриваючи все нові й нові сторони мови.

У третьому класі, коли у дитини виникає здатність подивитися іншими очима і на свою рідну мову, саме час говорити про історію розвитку писемності.  У цьому віці для дитини буде величезною радістю дізнатися про те, як повільно ішло людство, намагаючись виразити свої думки, записати свою історію. Крок за кроком ми проходимо з классом шлях розвитку мистецтва запису. Від рисункового письма давніх людей до сучасних знаків.

Наші рисункові листи один одному були дуже гарні, але коли вони потрапляли до рук адресата, то в класі розігрувалися історії, що нагадували казку Кіплінга «Як було написано першого листа». Діти самі дійшли висновку, що потрібні певні знаки, які б передавали слова. Ієрогліфи — наступний крок у розвитку письма. Та тут виникла одна перепона — якщо малюнок якоюсь мірою розуміли усі, то про знаки доводилося домовлятися між собою, інакше не зрозумієш ні слова. Ієрогліфи — перший крок на шляху до букви. Але їх потрібно було дуже-дуже багато. І ми з дітьми зробили ще один крок — перейшли до клинопису. Знаки втратили свою образність. В руках у нас з’явилися стилі, що залишають слід на вогкій глині. Шумерський клинопис — наступний крок на шляху до букви. Тільки жаль, що зошити із глиняних табличок занадто ніжні й важкі. У шумерському клинопису було ще одне нововведення: певна композиц ія знаків почала означати склад, і це дало можливість записувати одні й ті ж знаки у різних сполученнях і отримувати таким чином багато різних слів. Писати стало тепер набагато простіше. Та вслід за цим було зроблено іще один крок. Як виділити ще дрібнішу одиницю, ніж склад? Ми придумували один для одного загадки із слів, записуючи слова одними лише приголосними. Виявилося, що записане так слово зовсім не важко прочитати, особливо якщо воно багатоскладове. (Для порівняння спробували записати слово одними лише голосними. Відгадати його було практично неможливо. І це стало приводом, щоб іще раз поговорити про властивості голосних та приголосних звуків.) Записи давніх євреїв робилися саме за цим принципом — тільки приголосні. А у Греції до них додали ще декілька позначок для голосних. Таким чином греки завершили створення алфавіту.

Так ми прийшли до наших знайомих літер. Та були ще екскурси в Китай, де створювалися чудеса мистецтва каліграфії. І ось уже весь клас, озброївшись пензликами та тушшю, виписує китайські ієрогліфи…

Багато разів протягом року діти переживали різні можливост і записувати що-небудь. Із пізнання цих можливостей народжувалося нове ставлення до уже таких звичних літер. Наскільки геніальним є той  спосіб запису мови, яким ми користу ємося тепер! Тридцять три знаки, якими можна написати все, що завгодно.

Вперше опубліковано в  журналі “Дитина Вальдорф” №3-4, 2003г.