Жила собі одна маленька дівчинка. Жила вона зі своєю матусею на околиці села біля лісової галявини. Був у них маленький город, на якому вони вирощували всіляку городину. Саме стільки, щоб можна було прожити.

Дівчинка любила грати в садку, на лужку або в лісі, прислухалася до співу пташок, придивлялася до метеликів та бджіл, що перепурхували з квіточки на квіточку, стрибала через струмок. А щовечора, перед тим як іти у ліжечко спати, дівчинка любила трішки посидіти на порозі своєї хатинки.

Одного разу в останньому промінні сонечка, що саме ішло на спочинок, із зеленої трави вистрибнула жабка із золотими очима і глянула на дівчинку так, ніби щось сказати хотіла.

Жабко, жабко, що тобі треба, може, трішки молочка?
Ти, маленька, їсти хочеш,
випий краплю молочка.

Дівчинка поспішила в хатинку і винесла горнятко з молоком. Жабка швиденько випила його. З того часу жабка приходила щовечора, і дівчинка ніколи не забувала залишити для неї перед порогом горнятко з молоком.

Одного разу, на початку літа, матуся дівчинки важко захворіла — рана на її нозі ніяк не гоїлася, і врешті-решт вона змушена була лягти в ліжко. Дівчинка турботливо доглядала її, і ще мала сама поратися на городі. А шити і прясти вона ще не вміла. Коли селянам треба було йти в поле, вона забавляла їх маленьких дітей.

Сім дітлахів жили собі,
Мов сім зайчат стрибали,
На лузі у густій траві
І радісно співали.

Веселу їхню пісеньку
Почули сім рибинок
І у танку барвистому
Жваво хлюпотіли.

За ними сім пташок малих
Спустилися із неба
Й защебетали на весь світ
Пісню розвеселу.

Коли ж сім зірочок на небі
Сяйво розпустили,
Гайнули всі додому — стриб! —
І швидко під перину!

За це сільські жінки давали дівчинці хліба, молока та фруктів, і вона все це приносила додому. Але навіть коли дівчинка, геть стомившись, ішла спати, вона ніколи не забувала залишити горнятко молока для жабки.

Якось — а якраз були дні Івана Купала — пішла дівчинка до лісу назбирати для хворої матері трішки ягід та квітів. Коли ж усе це вона зібрала, то присіла на камінець відпочити і з’їсти окрайчик хліба. «Покладу я ще шматочок для маленьких гномиків,— подумала дівчинка.— Матуся казала мені, що вона ховаються за камінчиками та нікому не показуються». Щойно поклала дівчинка хлібчика для гномів, як до неї долинув ніжний сміх, а в коренях найближчого дерева промайнув червоний гостроверхий ковпачок. Дівчинка скочила на ноги і побігла туди, але ковпачок зник, а сміх лунав вже в іншому місці. Дівчинка пішла в той бік і опинилася біля високого дерева. Навколо нього вона побачила багато маленьких чоловічків у гостроверхих ковпачках, які зникли одразу, тільки-но вона з’явилася на галявинці. Але зате вся земля під деревом рясніла стиглими ягодами. Дівчинка назбирала їх повний кошик, наїлася сама, і від утоми прилягла на травичку й заснула.

Уві сні дівчинка побачила жабку, яка промовила: «Шукай Іван-зілля, сьогодні опівночі воно зцілює всі рани». Коли ж дівчинка прокинулася, було вже темно, а на небо зійшов місяць. Жабка зникла, але в серці дівчинки лунали її слова: «Шукай Іван-зілля, сьогодні опівночі воно зцілює всі рани». Дівчинка встала, взяла квіти та ягоди і вирушила на пошуки Іван-зілля.

Іван-зілля ясно сяє,
Серед зелені палає —
Це для тебе своє світло
Тепле літо в серце посилає.

Поперед неї летіли світлячки зі своїми ліхтариками. Дівчинка пішла за ними і вийшла до скелі, що об неї хлюпотіли хвилі струмка. Місяць все більше освітлював землю, і в цьому світлі дівчинка побачила русалок, що гралися у воді.

Мов хвилі іскристі,
В’юнкі, прохолодні,
Виводять русалки
Танки в срібних водах.

Русалки перекидалися водяними крапельками, ніби це були м’ячики, і крапельки світилися в місячному сяйві. А над ними в повітрі танцювали ельфи в дивовижному хороводі.

Кругом над квітками,
В полях неозорих
Ельфи кружляють
Так легко й прозоро.

На камені біля підніжжя скелі сиділа жабка. Поряд з нею в червоному вбранні, в золотій мантії стояв сам Король Саламандра. На його голові язиками чистого полум’я палала корона. Жабка стрибнула до дівчинки, а Саламандра підняв свою вогняну золоту палицю і показав нею в глиб лісу. Дівчинка пішла туди і побачила Іван-зілля. Саме його вона й шукала! Дівчинка зраділа і нарвала букетик. «Красно дякую!» — вигукнула вона голосно. Але все раптом зникло: і русалки, і ельфи, і Король. Тільки жабка дивилася на неї своїми добрими очима так, ніби промовляла: «Ходи ж тепер додому зі своїм скарбом». Перед дівчинкою з’явилися світлячки і освітили їй шлях.

Так дійшла дівчинка аж до самісінької своєї хатинки. Її матуся міцно спала. Дівчинка тихенько поставила поряд з її ліжком квіти і кошик з ягодами, а до рани приклала трішки Іван-зілля.

Вранці матуся почувалася вже набагато краще, а через кілька днів і зовсім видужала. З того часу Іван-зілля стали особливо шанувати. А жабку щовечора очікувало горнятко з солодким молоком.

Повторюється перша пісенька.

Вперше опубліковано в журналі «Дитина»,
№3-4, 2003 р.

Малюнок Данила Косенка